Наш час. Запоріжжя
Будні Оксани минають в осередку філіалу волонтерського центру «Соборний» – «Волонтери 62», який став для неї майже другою домівкою. Справ завжди багато: плести сітки, забирати та сортувати посилки від благодійників аби потім вести їх на прифронтові території для Захисників та цивільних. А довкола такі ж самі бджілки-трудівниці, які не втрачають віру у перемогу України і докладають для того усіх зусиль, не шкодуючи ані власних сил, ані часу. Одна із них – молоденька дівчина Анна Подлубна, яка має справжній художній талант!
Волонтери 62 з колегами із заходу країни та гостями
Аби віддячити благодійним організаціям та тим, хто не втомлюється допомагати, Аня вирішила розмальовувати футляри від гільз та снарядів, зображаючи на них патріотичні сюжети. Також до цієї творчої роботи долучилася її добра подруга та однодумиця – Марічка. Адже такий символічний подарунок може стати декоративною окрасою, яка завжди нагадуватиме про ціну нашого мирного життя. Чимало є тих, кому хочеться подякувати, вручивши цей невеличкий презент: це і волонтерська група «Дрогобич-Захід», яка постійно допомагає на Оріхівському напрямку продуктами, ліками, корематами, і волонтерка із Чернівців – Домніка Данилюк. І ще багато інших…
Анна Подлубна із розмальованими тубусами: із написом "Оріхів", гербом - робота Анни, а інший у петриківському стилі, робота її колежанки Марічки
Однин із футлярів, розмальованих спеціально для «Дрогобич-Захід», Оксана бере до рук. На ньому зображена українка із обличчям ляльки-мотанки. Розглядаючи його, жінка помічає спеціальне цифрове нумерування, яке наносять під час виробництва. І поринає у спогади далекого 1983 року, коли працювала лаборанткою на одному із військово-виробничих об’єктів, що на Сумщині.
1983-1987 роки. Сумщина
Юній Оксані всього лише 15 і волею долі вона опиняється на одному з порохових заводів країни, де проходить навчальну практику і працевлаштовується на посаду лаборантки до Центральної заводської лабораторії. Територіальні масштаби заводу величезні. А робота пов’язана із хімічними речовинами та реактивами: соляною, азотною, сірчаною кислотами, ацетоном, спиртами різних категорій та форм, в тому числі і гідролізним, який ллється буквально рікою. Крім того для виробництва пороху йдуть надзвичайно великі об’єми найякіснішої бавовни, котру постачають із Середньої Азії. В процесі виробництва вона подрібнюється на піроксиліни та інші хімічні складові.
З настанням повноліття, кмітлива дівчина йде працювати на третю зміну. Попри складність та небезпечність, – захопленість роботою бере гору! Зізнається, що саме роки проведені на заводі неабияк її дисциплінували. А скільки всього можні згадати… Про що зараз навіть подумати страшно, а у роки юності сприймалося так безтурботно. Наприклад, інколи на території заводу настільки накопичувалася волога, що навіть випадали кислотні опади, які залишали невеличкі дірочки на таких модних тоді балонових плащах.
Вже через 7-8 років роботи у таких умовах, у працівників з’являлися перші професійні захворювання, одним із яких була астма… Проте Оксані пощастило, лаборанткою вона пропрацювала лише 4 роки. Адже зустріла свого майбутнього чоловіка Сергія, який проходив строкову службу в армії і охороняв територію заводу.
Сергій виявився родом з Оріхова і відвіз свою кохану до рідного містечка. Де вони побудували щасливу родину, народили та виростили двох синів і насолоджувалися життям.
Відчуття дежавю
Мирні та щасливі роки, сповнені сімейним затишком, тривали рівно до того моменту, поки на нашу Батьківщину не прийшло страшне лихо – повномасштабна війна. Лихо, яке зруйнувало і рідне місто, і рідну домівку, і забрало життя найріднішої людини – сина… Жінка тримає у руках розмальований футляр від гільзи і з сумом згадує про те, яка ж величезна кількість таких пустих футлярів стояли на заводі у якості смітничків. Те, що колись виготовлялося у надзвичайно великих масштабах і мало гарантувати нам безпеку, тепер стало тим, що принесло за собою розруху та пустку.
І лише зображення сильної та відважної українки із обличчям ляльки-мотанки нагадує про незламність нашої нації і про те, що непохитну долю України-неньки не зурочать ніякі біди. Вистоїмо!
Світлана Сабліна