Роботу відомого київського художника Антона Логова «Памʼять. Воля. Обітниця» встановили в Парку Честі на Хортиці, який розвивають як меморіальний простір пам“яті загиблих захисників в захисниць. Відкриття арт-об'єкта проходило за участі його автора.

«У Незламному Запоріжжі на Хортиці у Парку Честі відкрили мою скульптуру, присвячену загиблим воїнам, захисникам України.

Антон Логов. Скульптура «Памʼять. Воля. Обітниця» 6,5х5х5м. Метал, фарба 2026

Меморіальна скульптура памʼяті загиблих за волю і незалежність України.

Метафорична конструкція нагадує каплицю при дорозі з янголом-охоронцем на центральному куполі.

Ця скульптурна форма не має стін і тим самим вона промовляє до світу і природи. Вона є символічним звʼязком між небом та землею і тим місцем, де людина може побути наодинці зі Всесвітом, та згадати рідних та близьких, які віддали життя за рідну землю. Це місце сили, яке укріплює волю та ідентичність . Слава Україні!», - написав на своїй фейсбук-сторінці Антон Логов.

Митець подякував за ініціативу департаменту культури і туризму міської ради, його очільниці Катерині Прокоф'євій, заступнику міського голови Сергію Білову, керівниці Центру сучасного мистецтва Юлії Молдован та Євгену Примаченко  - за допомогу у реалізації.

Докладніше про арт-об’єкт

Коли ви ступаєте у цей простір, він не зустрічає вас стінами. Перед вами — лише силует церкви. Її обриси впізнавані, але вона не відокремлює людину від світу.

Крізь неї видно небо й дерева. Крізь неї проходять сонце, вітер і тіні. Хортиця не залишається довкола — вона входить усередину цього образу і стає його частиною.

У цей простір не потрібно входити, тому що, опинившись поруч, ви вже всередині. Небо стає її склепінням. Земля — основою. Вітер — голосом. Світло — живою присутністю. Тут немає дверей, які потрібно відчинити, і немає порога, перед яким слід зупинитися.

Простір залишається відкритим для кожного: для того, хто приходить із молитвою, і для того, хто не знаходить слів; для того, хто хоче згадати близьку людину, і для того, хто просто потребує тиші.

Це не храм у звичному розумінні й не пам’ятник, перед яким потрібно стояти на певній відстані. Простір не вимагає правильної поведінки, не нав’язує емоцій і не говорить людині, як саме вона має переживати втрату.

Він лише створює місце, у якому можна не приховувати її від себе. Подорож проходить Шляхом Честі. Дорога до нього поступово віддаляє людину від повсякденного шуму. Крок за кроком усе зайве залишається позаду, а простір стає тихішим.

Цей шлях не веде до готової відповіді. У його завершенні — пауза. Місце, де можна зупинитися. Згадати ім’я. Побачити обличчя. Відчути присутність того, кого вже немає поруч. Помовчати. Помолитися. Дозволити собі бути сильним або, навпаки, на мить перестати триматися. Тут людина залишається наодинці з трьома словами.

Пам’ять.

Вона повертає загиблим їхні імена, голоси та історії. Не дозволяє людині розчинитися у цифрах, датах і безіменній історії війни.

Пам’ятати — це не лише озиратися назад. Це зберігати зв’язок. Продовжувати говорити про тих, хто жив, любив, мріяв, приймав рішення і став на захист інших.

Це визнавати, що наше сьогодні стало можливим завдяки чиємусь вибору.

цьому просторі пам’ять не завмирає в металі. Вона дихає разом із землею, рухається разом із тінями, змінюється разом із небом.

Воля.

Це те, заради чого вони боролися. Право бути собою. Говорити своєю мовою. Жити на своїй землі. Мати власну пам’ять, власну історію і власне майбутнє.

Тут воля перестає бути абстрактним словом. Вона набуває людського виміру. За нею постають конкретні обличчя, рішення і життя.

Воля — це не те, що одного разу здобувають назавжди. Це вибір, який кожне покоління має зробити знову.

Обітниця.

Вона починається там, де пам’ять перестає бути лише спогадом. Це відповідь живих. Не бути байдужими. Не дозволити забути. Берегти свободу, за яку було віддано життя. Підтримувати тих, хто поруч. Передавати історії далі. Будувати країну, заради якої вони боролися.

Цю обітницю ніхто не промовляє замість вас. Вона не написана на стіні й не звучить як урочиста присяга.

Вона народжується всередині — у тиші, коли людина залишається перед пам’яттю без свідків. Удень сонце проходить крізь силует церкви й малює на землі тіні. Вони рухаються, зникають і з’являються знову.

Скульптура ніколи не виглядає однаково, тому що пам’ять також не залишається незмінною. З часом вона може ставати тихішою, але не зникає.

Увечері всередині силуету з’являється світло. Воно не освітлює скульптуру ззовні, а народжується в ній самій. Не засліплює і не перетворює меморіал на видовище. Воно залишається стриманим — таким, яке помічаєш не одразу, але вже не можеш не бачити.

Це світло нагадує: темрява не означає відсутності. Людина продовжує бути присутньою у світі через любов, яку залишила після себе.

Через рішення, які змінили життя інших. Через захищену землю. Через пам’ять родини та побратимів. Через можливість для когось іншого прокинутися вранці, обійняти близьких і жити далі.

Метал надає силуету стійкості. Світло повертає йому життя. Тому ця церква — не про завершення. Вона про перехід: від болю — до пам’яті, від пам’яті — до внутрішньої опори, від опори — до відповідальності.

Парк Честі не повинен залишати людину лише у скорботі. Він говорить про життя, віддане заради інших. Про свободу, яка має ціну. Про гідність, що потребує щоденного вибору. Про силу продовжувати жити, не відмовляючись від пам’яті.

Коли ви залишаєте цей простір, силует церкви залишається позаду. Але обітниця йде разом із вами. Пам’ятати. Берегти волю. Продовжувати життя.

Автор скульптури — Антон Логов, український художник-монументаліст, автор об’єктів та інсталяцій  (Інформація з сайту Центру сучасного мистецтва).

Фото з фейсбук-сторінки Антона Логова