«Трудова слава» продовжує  болючу і важку тему – дітей зі складними долями посеред пекельної війни. На жаль, не кожному пощастило народитися зі срібною ложечкою в роті, скупаним у трояндових пелюстках, зростати під теплим батьківським крилом.  Діти бувають голодними, залишеними на поталу матерями просто в пологовому будинку, іще страшніше – в пелюшках на смітнику чи замкненими батьками – пияками в порожньому помешканні, приречені на голодну смерть. Це суворі реалії, з якими суспільство стикалося і в довоєнні часи. Війна ж оголила долі дітей, які опинилися у складних життєвих ситуаціях, таких стає все більше, що змушує інституції, пов’язані з дитинством, упевнитись у вірно обраному курсу на сімейні форми виховання. Бо ж сім’я, як і в прадавні часи, залишається тим  святим оберегом, який не дасть пропасти маленькій душі у люті часи, зігріє й нагодує своїх пташенят і дасть крила, щоб летіли щасливо своїм шляхом. 
Ця розповідь про  подружжя Наталі Дмитрієвої і Олександра Логвина з Оріхова, людей мужніх і мудрих, які зробили свій дім сімейним прихистком для десяти дітей різного віку, присвятили їм своє життя, можливо, поступаючись власними інтересами, і стали родиною, де зі світанку до пізнього вечора лунає дзвінке «мамо», «тату». 

Як народжувалась сім’я 

Їхній шлюб у кожного другий, за плечима непростий досвід сімейного життя і велике бажання щастя. Наталя зізналася, що у їхніх родинах  ніхто не мав досвіду створення прийомної сім’ї. Чоловік працював у ДСНС Запорізької ОДА, дружина спершу викладала музику дітям, потім отримала юридичний  фах.  Проте обопільним було рішення  бодай одній дитині подарувати тепло домівки.  Тож у 2013 році  познайомилися з десятирічною Женею. І вже наступної зустрічі дівчинка спитала жінку: “А можна, я називатиму тебе мамою?”

 
Через пів року, відколи Женя переїхала до нової родини, зателефонувала директорка Запорізького центру соціально-психологічної  реабілітації  з проханням узяти іще одну дівчинку. Карині було десять, і всі ці роки до дівчинки, мов реп’яхи, чіплялися зради і образи. Наприклад, якось біологічна  мати залишила дівчинку під магазином, де вона просиділа... три доби, звідти потрапила до Центру  реабілітації. Іще одна травма - Каринку взяла до себе одна родина, але повернула. У новій сім’ї спершу дівчинка  була дуже закритою,  власні речі тримала в ідеальному порядку, може боялася, що за найменшу провину її знову віддадуть… Але  батькам вдалося розтопити  лід відчудження, і добра душа Карини розкрилася, відповіла на добро. Ця дівчинка стала опорою мами Наталі, коли почалася війна і слід було брати відповідальність за долю всієї родини. Вона і зараз, перебуваючи на відстані, є улюбленицею молодших, добрим порадником батьків, їхньою гордістю.

Кожна дитина – цілий світ…

Сім’я – це кожне маленьке життя, доля якого проходить крізь серце прийомних батьків. Наталя і Олександр кажуть, що народжували кожну дитину своїм серцем. Золотою ниткою любові прошивали кожне мале серденько. Ось і  Віка прийшла до них у 14, підлітком з того ж  Центру реабілітації. Мати її покинула, коли дівчинці було сім років, вона жила з татом і старшим братом. Після смерті батька потрапила до притулку. Дівча зазнало  цькування однолітків за ластовиння на личку та повненьку статуру,  потерпала через комплекси, була закритою. Одного разу попросила в подарунок на день народження нещасного котика, напевне, прирівнявши себе до знедоленої тваринки. Так у їньому домі з’явився Томас,  кошеня з паралізованими задніми лапками, який скупаний дитячою любов’ю, разом з дітьми мандрує дорогами війни: «Своїх не залишаємо». 

Цікава історія десятирічного Давида. «Нам запропонували взяти хлопчика, якого вже мали переводити в інтернат, — згадує  пані Наталія. —  Згодом ми дізнались, що він перебував на обліку в поліції – тікав з дому. Його мати потерпала через залежності,  Давид зростав у атмосфері страху, мав підвищену тривожність, яка переходила в агресію». 

Лише прийомні батьки знають, як важко було з Давидом першого часу:  він усе сприймав загострено, відставав у навчанні — погано читав і писав, не вмів лічити.  Вони доклали багато зусиль, аби адаптувати сина до нового життя. Згодом Віка попросила забрати в сім’ю її  подружку Катю, яка навідріз відмовилася від інтернату і зажадала лише в їхній дім.  Іще трьома дітьми родина поповнилася торік, прийшли десятирічний Женя, вісімнадцятирічна Настуня і п’ятнадцятирічний Юрко. Цьогоріч прихистили і малечу – Каринці десять, Артемку – 13. У кожної дитини  своя історія, кожна пережила таке,  що, можливо, важко збагнути дорослим. Вони всі — травмовані. Але діти хочуть мати сім’ю, і вони її отримали, хорошу і люблячу.  Уже повторюються імена, дуже багато схожого і в дитячих долях, але незмінними залишаються сімейні цінності – дітям усе найкраще. Вони зростають у любові, дружать між собою і щиро прив’язані до батьків.

На порозі війни

Звісно, до біди не готувалися. На оріхівських Черемушках, у просторій ошатній оселі кипіло цікаве життя, яке захоплювало і дорослих, і малечу. Діти допомагали мамі на кухні, татові по господарству, готували уроки, раділи обновкам. Але в повітрі витало ледь вловиме відчуття тривоги, і  Карина з недитячою передбачливістю зауважувала мамі, що слід би скласти «тривожні» валізи.

«Ми їх збирали, потім розкладали, - згадує пані Наталя. – А тоді прийшла війна. Спочатку не вірили, що надовго, гриміло подалі. З початком березня почалися проблеми з хлібом, продуктами. Пізніше лякали нічні обстріли, ми спали одягненими, коли чули вибухи,  бігли у підвал свого будинку. Обладнали його під сховище. Діти з батьками  по три години чергували, щоб не пропустити вибухів. Страшно було бачити російські бетеери, це здавалося поганим сном.  
Нам з чоловіком найбільш тривожно було за дітей. Сашко був у своїй роботі, у нього вона відповідальна, пов’язана з ДСНС, волонтерством.  Потім ворога відбили. Але напруга зростала.  Якось, під час нашого з Кариною чергування, почалися сильні обстріли,  ми мерщій у підвал. Уже була окупована ближня Нестерянка, Василівка. "Градами" розбили дитячий садочок, це дуже близько до нас. Порадились з дітьми і за одну ніч вирішили - час виїздити». 

Евакуація!

Їхати довелося в невідомість з чотирма дітьми, хворою 70-річною мамою і котиком. Олександр через важливі оборонні завдання мусив залишатися в Запоріжжі. Шлях пролягав на Івано-Франківщину, - у цьому краї мешкала Наталина сестра, знайомі якої охоче погодилися знайти прихисток прийомній родині. 

Поїздка евакуаційним поїздом видалася дуже важкою. Наталія Дмитрієва  розповідає: "У вагоні незбагненним чином помістилося більше 300 людей.  Плацкарт, розрахований на шістьох, заповнили  до 30 пасажирів. Звисали з полиць, сиділи на підлозі. Припаси, що взяли в дорогу, швидко закінчувались.  Ні води, ні їжі. Діти зморені. Хвилювалася за маму, котра має діабет, хворе серце зі стентами. Боялися влучань у потяг.  Стояли в полях. 
На щастя, добралися. А у Франківську нас зустріли волонтери. Минув час, а я ніколи не забуду доброти зовсім чужих людей. Доземно кланяюсь усім, хто прийняв нас, як рідню. Іще в поїзд нам телефонували, запитуючи розміри взуття і одягу дітей, а по приїзду все це мали. Дах над головою, по вінця заповнений продуктами холодильник, мішки картоплі, фрукти. Це було так хвилююче!"

Їхній родині довелося разів сім змінювати місце проживання, - у кожного, хто їм допомагав, були свої обставини, війна коригувала життя усіх людей. Одним з помешкань був  Ямницький ліцей у передмісті. "Там  дуже чуйні люди, які поставилися до нас із розумінням, - розповідає Наталя Дмитрієва. - Вони і їсти готували, й допомагали. Але це було тимчасове житло. Три родини жили в одному з навчальних класів, спали на підлозі на матрацах. Але не ремствували, бо відчували прихильне ставлення людей. І, як це буває під час великої біди, на першому плані завжди були діти". 
Потім мешкали в гуртожитку в Івано-Франківську, а пізніше орендували у місті квартиру. Та, попри труднощі з житлом, в орендованій квартирі знайшлося місце ще для трьох дітей з нелегкою долею. 

"Якось Вікуся сказала, що Давиду потрібен брат, — пригадує пані Наталія. — Порадившись із чоловіком, звернулись до служби у справах дітей. Там запропонували одразу трьох рідних між собою діток, яких після початку великої війни разом із закладом евакуювали до Польщі. Тож спершу познайомились дистанційно й спілкувались із дітьми на відстані. Чекали, коли вони повернулись в Україну й  забрали їх до себе.  Жені — десять років, Юрі — 14, Насті — 17. Їхня мати померла, а батька позбавили батьківських прав".

Три роки діти перебували в притулку. Майже одразу вони почали називати прийомних батьків мамою і татом. А на початку цього року подружжя прийняло ще двох діток, які мешкали в притулку декілька років. Карині — 10, Артему — 13. Прийомні батьки всіляко допомагають малим не лише адаптуватися, але й надолужити навчання, гармонійно розвиватися. У гурті це виходить якнайкраще. 

Привітна Городенка, нова домівка

Щасливий шлях привів родину  в районне містечко Івано-Франківщини  Городенку. І знову ж, сам Бог подарував їм зустріч з добрими людьми. Торік у жовтні всі гуртом урочисто відсвяткували новосілля у власному домі в Городенці. Нову домівку для будинку сімейного типу придбали працівники Благодійного фонду  "СОС Дитячі Містечка" Україна за пожертви громадян Швейцарії. "Це не наша власність, але надійний дах, - каже Наталія, - і ми щасливі, що його маємо".

"Жителі невеличкого міста у Швейцарії Валлізеллен зібрали гроші й хотіли допомогти українським дітям, родинам, які постраждали від війни. Власне, у нас виникла ідея придбати дім для дитячого будинку сімейного типу, що втратили його. І в процесі проєкту ми обрали родину Дмитрієвих", - зазначила директорка департаменту фандрейзингу та комунікацій БФ "СОС Дитячі Містечка" Україна Ксенія Семеняк.

Наталя каже, що тепер це територія захищеності. Будинок їм передали в безкоштовну оренду на той час, скільки тут мешкатимуть.  Не треба чекати переїздів, кожен з дітей відчуває себе в домівці. А яким щастям було всією родиною вибирати меблі для нової оселі, - їх теж подарували благодійники.  "На першому поверсі у нас — кімната  хлопців, на другому —  дівчат. Вони просторі, по 25 квадратних метрів. У кімнаті хлопців плануємо облаштувати ще спортивний куточок. Звичайно, є вітальня, їдальня, кухня, наша кімната з чоловіком. Також дуже класне розташування будинку. Поруч є стадіон, куди хлопці ходять грати у футбол, бо вони в мене фанати цього спорту, а неподалік — ліцей, де вони навчаються", — каже мати. 

Мамина рука, татове плече

У вихованні немає дрібниць. І дуже важливо, що діти, які не бачили змалку світла у віконечку, мають чудові зразки людяності, безкорисливої щедрості. От сусіди в Городенці віддали сім’ї город, де діти залюбки поралися з мамою, виростили свою городину до столу. А благодійники організації "СОС Дитячі Містечка" Україна влаштували родині поїздку у складі фостерних сімей в Італію. Це були 16 днів неймовірного захоплення горами, екскурсіями, зустрічами. 
Однак, вважають батьки, діти  мають розуміти, що блага не падають просто з неба, за ними стоїть людська праця  і в дорослому житті їх цінуватимуть за уміння трудитися, проявляти гідні моральні якості. Тут так багато важить приклад Наталі і Олександра. Тато після волонтерства в Запоріжжі більше року з родиною в Городенці. Підростають хлопчики, і їм потрібна  міцна чоловіча підтримка, вони допомагають у господарстві, залюбки ремонтують разом різні механізми. Дівчатка – мамині помічниці. Після такого курсу кулінарії, домоводства кожна з них стане вправною господинею у власному домі. 

Старші уже довели це.  Женя вже створила свою сім’ю,  виросла глибоко моральною людиною -  забрала із сиротинця своїх братика і сестричку.  Карина навчається у Німеччині й паралельно — в Івано-Франківському університеті нафти і газу. У неї високі показники в навчанні, відмінно опановує іноземні мови. Менші дітлахи завжди з нетерпінням очікують приїздів сестрички: печуть смаколики, дарують власні малюнки. 18-річна Настюша навчається  в училищі моди й стилю, тож вправляється у перукарській майстерності на своїй родині. Гарні перспективи у молодших: Каринка гарно співає, батьки планують розвивати її здібності. Давид разом із братами захоплюється грою у футбол і настільним тенісом, радують спортивними успіхами. 
Наталя неухильно контролює навчання найменших, привчає їх самостійно готувати уроки, терпляче пояснює завдання, їй дуже хочеться, щоб діти встигали в ліцеї  нарівні з однолітками, тому так щиро радіє їхнім бодай найменшим успіхам. Щоб бути дітям гарним прикладом, мама здобула третю освіту – психолога. Новий фах  підсилює   природні здібності  жінки, наділеної  неймовірним даром відчувати, як б’ється дитяче серденько і коли воно болить.
Звісно, у кожної дитини, яка з пелюшок зазнала нелюбові, відчула жорстоке тавро сирітства, нехай і при живих батьках, залишається зарубка на серці. Але у щасливому теплому домі, де ти потрібний,  де ти - мамина радість, татова гордість, та зарубка з часом зникає. А залишається міцна пуповина, що зв’язує з довіку рідними людьми, що знайшли тебе на цій дорозі. Тримають серцем, щоб не розгубився, щоб знав – ти все зможеш, ти сильний, бо ми разом і ми -  сім’я.

Ганна Кліковка
Запоріжжя – Івано-Франківська область

Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.