У Вербну неділю Комишуваха  зіщулилась і завмерла.  Небо розкроїли вибухи. Ціла серія керованих авіаційних бомб. Нищили домівки, руйнували людське життя там, де воно іще залишалося. І так щодня. У Миколи Грабка вже на емоції не стає сили. Він стискає кулаки, аж біліють пальці, і фіксує те жахіття на телефон. Заради того, щоб трагедія його рідного села залишилася для історії, коли людство нарешті судитиме країну – агресора за криваву наругу над мирною квітучою Україною. 

Молодий хлібороб, керівник фермерського господарства «Миколай–Поле», батько чотирьох дітей в розпачі від картин руйнації села, де народився, де упродовж двох десятиліть вирощує зернові та олійні культури, де створив колектив роботящих молодих людей, які з інтересом і любов’ю обробляють землю і вирощують хліб. 

Поля ФГ «Миколай–Поле» розташовані неподалік від території, де ведуться активні бойові дії. Фронт підступає все ближче. Працювати в полі практично нереально.

«Ми вже до цих прильотів і звикаємо, і водночас таке не можна сприймати спокійно, бо щоразу ворожі атаки стають все жорстокішими, б’ють у самісіньке серце», - каже пан Микола. 

Зовсім недавно, у березні, від прильотів постраждали домівки Миколиної родини та батьківська садиба. Розбиті дахи, вибуховою хвилею винесло вікна і двері. Крок за кроком ремонтували, допомагали хлопці з бригади, - так у них заведено, що долають наслідки ворожих атак гуртом, адже мало не щодня біда прилітає до кожного. 

Микола розповідає, що мали на весну  багато задумів. Хотілося повноцінно працювати. Із 500 гектарів земель половину довкола Комишувахи засіяли восени  озимою пшеницею. Проте  Грабко на цих полях  не був з осені: заїхати через прильоти  неможливо. З неба чатують дрони, родюча земля начинена залізяччям. Цими днями, щоправда, зайшли на окремі ділянки обприскати посіви.

«У травні, як будемо живі, на решті гектарах посіємо соняшник», - каже господар. Ключова фраза – «як будемо живі». Робота з ризиком. Проте усі четверо механізаторів щодня чітко приїздять на роботу: «Вранці перехрестилися й поїхали!». 

Весна пробуджує в селянинові святі почуття відродження – природи, бажання заронити в землю зернятко, діждатися перших зелених паростків. З Миколою щодня приїздить на своє обійстя його мама, Любов Романівна. Син вивіз родину у відносно  безпечне  Запоріжжя, але хіба ж може сільська жінка всидіти у міській квартирі, коли настала така весна! І от вони вже на городі, вже й картоплю посадили – ранню і «нестерянку». Настрій в обох піднесений. «Матуся не доручає мені накопувати, може в мене не вийде так рівненько, під шнурочок, як у неї, тому я старанно у викопану ямку кладу по дві картоплини, скоро їстимемо молоденьку!», - усміхається. А пані Люба радіє, що вже зійшла зелена цибулька, невдовзі пригощатиме дітей салатами. Нічого не смакує так, як власноруч вирощена городина.


Тут, на землі, поруч з рідною людиною, серце чоловіка заспокоюється. А взагалі, господар в тривозі, переймається роботою. П’ята воєнна весна, ні кінця, ні краю тяжкій біді… Підростають діти. Микола хотів би їм іншого дитинства, але й у такі важкі часи разом з дружиною Єлизаветою дбають про їхнє навчання і розвиток. Старший Кирило вже надійний батьків помічник у бригаді допомагає, Гліб студіює у  коледжі право, Ангелінка і найменша Єва – школярки, навчаються у Запоріжжі.  Коли у татка після чергових ворожих атак опускаються руки, рятівним колом є родина, діти, їхнє майбутнє. 

Під час нашої розмови у лютому Микола, реально оцінюючи надважку цьогорічну посівну, висловив ряд слушних думок про бажану державну підтримку аграріїв, зокрема, у прифронтовій зоні.

«Хочеться від держави, насамперед, кредитних коштів під дуже малий відсоток, - міркував фермер. -  Кошти потрібні для придбання посівного матеріалу, засобів обробітку посівів від шкідників, адже ціна на все це навіть не в доларах – у євро, - валюта росте, а ціна на продукцію, на жаль, ні. А ще потрібна допомога відновити територію, де розташовані склади, зерносховища, полагодити розбиті ремонтні бази, де б можна було відновлювати техніку».

Усе залишається актуальним. На жаль, і театр воєнних дій не зникає з їхніх родючих земель, і дрони люто полюють на людей - ворог навісніє, і захисникам усе важче утримувати позиції. І реальної державної підтримки немає. Покладатися доводиться лише на власні сили, а також на небайдужих людей. Фонд, дотичним до якого є фермерське господарство, так і називається «Небайдужі серця». Нещодавно отримали потужний гуманітарний вантаж від французьких друзів – ліки, засоби захисту, вогнегасники, ліжка для лікарень. Усе це по актах прийому – передачі було передано на потреби військових, лікарняних закладів. 

Така спільна справа на олтар  Перемоги додає фермеру Миколі Грабку наснаги і віри. Чоловіку дуже хочеться, щоб небо над їхнім полем було нарешті мирним, не страшно було сісти за штурвал комбайна. А односельці, котрі зі слізьми покидали поранене село, повернулися додому. 

Ганна Кліковка