Більше місяця тому, 25 листопада, Запоріжжя зазнало чергової масованої нічної атаки. Внаслідок ударів по цивільній інфраструктурі загорілися щонайменше сім багатоповерхівок, загальна площа пожеж сягнула близько 2300 квадратних метрів. До ліквідації наслідків залучили 103 рятувальники та десятки одиниць техніки. Медичної допомоги потребували 19 людей.
Про події тієї ночі та про власний порятунок розповіла 91-річна мешканка Запоріжжя Раїса Коляденко — майстриня вишивки, жінка, яка своїми очима бачила і Другу світову війну, і нинішню російсько-українську.
«Полум’я вже було в хаті»
Увечері 25 листопада пані Раїса, як завжди, лягала спати з книжкою.
«Я читала Сергія Плохія “Брама Європи”. Поклала книжку біля себе, вимкнула світло. Це було десь о 22:09», — згадує вона.
Заснути не встигла.
«Буквально тільки заснула — грохот. Коли відкрила очі, у мене горів увесь балкон. Він був обшитий деревом, полки, перегородки — все зайнялося. Полум’я вже падало на двері й було в хаті».
Жінка діяла інстинктивно.
«Я схопила плед, кинула на вогонь, всунула ноги в тапки, взяла телефон. Полум’я вже, як мені здавалося, бігло за мною».
У під’їзді були люди, які допомогли евакуюватися. Двері квартири вона залишила відчиненими.
«Я знала, що люди будуть ходити, допомагати, і не треба зачиняти».
Нічне укриття і «коло дружніх рукостискань»
Пані Раїсу доправили до укриття в районі театру імені Довженка. Там жінці надали першу медичну допомогу. Однак виникла інша небезпека — переохолодження. Вона вибігла з квартири майже в тому, в чому спала, а на вулиці була холодна ніч і діяла комендантська година.
Членкиня секретаріату Запорізької обласної організації НСЖУ, начальник відділу зв'язків із ЗМІ та роботи з громадськістю ГУ ДСНС України в Запорізькій області Юлія Баришева згадує, що евакуація стала можливою завдяки ланцюжку випадкових, але вчасних дзвінків.
«Замкнулося коло дружніх рукостискань. Мені зателефонували з Театру юного глядача і дуже попросили допомогти. Я якраз проїжджала повз Довженка після одного з прильотів», — розповіла вона.
За її словами, жінку вдалося оперативно перевезти до доньки, адже викликати таксі в комендантську годину було неможливо.
«Якби ми не встигли, пані Раїса могла б просидіти в холоді до ранку. У її віці це загрожувало переохолодженням і серйозними ускладненнями».
Згоріла квартира і вцілілий рушник
Наступного дня пані Раїса повернулася до зруйнованої оселі.
«Моя квартира горіла найбільше — там було багато дерева. Усі речі опалені. Немає жодної сорочки, щоб була ціла», — каже вона.
Найболючішою втратою стала бібліотека — книжки з автографами українських авторів, зібрані за десятиліття.
«Я дуже переживала за свою бібліотеку. Там були книги з підписами людей, з якими я спілкувалась, яких знала особисто».
Серед попелу жінка знайшла лише один неушкоджений рушник.
«Я відкрила комод — і залишився один рушник. Я назвала його “Дерево життя”».
Цей рушник вона подарувала Юлії Баришевій як знак вдячності.
«Хай він буде вам оберегом. Щоб у вашому житті було щастя і спокій», — сказала пані Раїса.
Життя між двома війнами
Раїса Коляденко народилася і все життя прожила в Запоріжжі. Під час Другої світової війни їй було шість років. Вона пам’ятає бомбардування, евакуацію, життя в бараках і холодні зими на Уралі.
«Я досі бачу, як ми бігли полем, а над поїздом кружляли літаки», — розповідає вона.
Після війни жінка стала будівельницею, працювала на відбудові Запоріжжя, на промислових об’єктах, школах, житлових будинках. Паралельно вишивала — за життя створила десятки вишиванок і рушників, які роз’їхалися по Україні та за кордон.
«Я українка і без вишиванки не можу», — каже вона. - Українська нація дуже сильна».
Попри пережите, пані Раїса говорить не лише про втрати, а й про гідність і силу.
«Зовні я тримаюся. А всередині, звісно, болить. Але я знаю, що я не одна така».
Своє побажання вона формулює просто:
«Я бажаю всім людям спокою. Українська нація дуже сильна. Я дуже люблю свою Україну…»
Історія Раїси Коляденко — це свідчення не лише про одну ніч обстрілу, а й про століття життя, пам’яті та стійкості, які війна не змогла знищити.
