Оріхівці часто поширюють її вірші на своїх сторінках у соціальних мережах. Вона видала свою першу збірку і вже готує до друку наступну. А ще понад десять років присвятила роботі у дитячому садочку «Калинка». Сьогодні поспілкувалися із оріхів’янкою, педагогинею, поеткою та доноркою крові – Наталею Дибко. 

- Наталю, розкажіть про своє життя до початку повномасштабного вторгнення.
- З 2012 року працювала у найбільшому оріхівському дитячому садочку «Калинка». Займала посаду вихователя-методиста. Окрім роботи захоплювалася фітнесом та походами в гори. Згадую, як ми могли цілими тижнями блукати нашими українськими Карпатами, лісами.  Також писала вірші. 
 

- Зі скількох років Ви почали писати? Що надихнуло на це?
- З 14 років. Як всі дівчатка підліткового віку, почала писати про перше кохання. Але потім виявилося, що на землі  ще дуже багато усього прекрасного, про що хотілося б розповісти. І поступово почала писати про природу, людей, друзів. Про все, що не залишало мене байдужою і викликало яскраві емоції та почуття. Причому як зі знаком «+» так і зі знаком «-». 
 

- Розкажіть про появу своєї першої збірки віршів. Як усе відбувалося?
- Я дуже довго соромилася і, як-то кажуть «писала в стіл». Лише деякі з віршів давала прочитати мамі та шкільній подрузі. Потім, попри величезний страх та сумніви, почала ділитися своєю творчістю  у соціальних мережах. І вона почали  збирати вподобайки навіть від незнайомих людей! Тобто від тих, хто не мав на меті просто  підтримати та підбадьорити мене. Все це додало віри у власні сили і я більше не боялася оприлюднювати свої вірші на широкий загал. 
Коли почався ковід, перечитала усі свої вірші і подумала: «А чому  б не видати збірку власним коштом для близького оточення?». Для цього  знайшла харківську друкарню «Grotti books».  Я знала як має виглядати моя майбутня книга, уявляла її візуально. Тож разом із друкарнею розробили макет. Над моїми віршами також попрацювали коректори та редактори. 
І 2020 року на світ з’явилася моя перша авторська збірка «Глибше ніж на поверхні», до якої увійшло понад 130 віршів. Тираж був невеличким – 50 примірників, 10 із яких в твердій обкладинці і 40 в м’якій. Я не мала на меті продавати ці книги. Лише дарувати родичам, друзям, колегам, рідній гімназії «Сузір’я», де колись навчалася. 
До речі, коли виїздила з Оріхова після повномасштабного вторгнення, то дома у мене залишилося ще 6 збірників. Пізніше, коли батьки їздили додому за речами, то тато привіз їх. І я додарувала ці книги тим, кому вважала за потрібне. 
 

- Творчі гени у Вас від батьків?
- Я б сказала так: ліричність у мене від мами, Світлани Анатоліївни. А ось наполегливий характер від тата, Олександра Івановича. Інакше б друкувати власні вірші  не наважилась. 
 

- У чому особливості Вашої ранньої творчості, яку Ви втілили у збірці «Глибше ніж на поверхні»? 
- Зізнаюся чесно, до 2014 року писала вірші виключно російською мовою. Але  після анексії Криму російською федерацією та подій АТО, почала писати українською. Проте і від російської у своїй творчості повністю не відмовлялася. Співвідношення віршів, написаних рідною та російською мовами, було десь 50 на 50. Але з кожним роком кількість написаного українською зростала. 
Змінювалася і тематика віршів. Якщо до 2014 року переважала інтимна лірика та якісь особистісні переживання, то потім почало з’являтися багато громадянської лірики, віршів патріотичного спрямування, роздумів про наш народ, його історію та постійну боротьбу за незалежність. 
 

- Знаю, що зараз готується до друку Ваша друга збірка поезій. Поділіться, будь ласка, деталями.
- Так, вона має вийти вже цієї осені. І буде називатися  «Книга не про війну, бо вона не варта, щоб про неї писали». До неї також увійде понад 150 віршів, які  написала у період з 26 лютого  2022 року і дотепер. Особливість цієї збірки полягатиме в тому, що уся вона написана виключно українською мовою. Адже від початку повномасштабного вторгнення повністю відмовилася від російської, як у своїй творчості, так і у повсякденному вжитку. 
Згадую рядки вірша, який писала через два дні після того, як в нашій країні почалася велика війна: 
«Ми не ті вже тонкі стеблини.
Ми змужніли. Всі. Зо одну добу.
Відростили на плечах крила.
Хай лиш спробують вбити весну…»
Тоді мене переповнювали різні емоції: це і віра в те, що ми обов’язково переможемо, і в той же час страх перед випробуваннями війни. 
 

- Що Вас надихає на написання віршів зараз?
- З початку повномасштабного вторгнення - це люди та їх вчинки. Коли вмикаєш телевізор і бачиш як чоловік намагається голими руками зупинити російський танк. Ну як це може не надихати? Надихали люди, які із жовто-блакитними стягами виходили на центральну площу Бердянська. Надихають люди, які своїми донатами закривають мільйонні збори за добу. При тому що економіка і фінансовий стан більшості  зовсім не покращується у цей складний час… Надихає, коли люди піклуються одне про одного і пишуть після обстрілів: «Ти як?». Надихає те, що збільшилася кількість україномовного контенту. І звісно, надихають світлини наших військових, їхні очі та руки. 
 

- Пригадайте свій виїзд з Оріхова. Коли він відбувся і наскільки безпечним був?
- Виїзд був безпечним.  Це сталося 12 квітня 2022 року. Поділюся чому саме прийняла таке рішення. Двоє знайомих військових, які служили в різних частинах і між собою були абсолютно незнайомі, зателефонували мені  в один день і той же день, поцікавилися де я і наполегливо порадили виїздити. Я вирішила прислухатися до їхньої поради. Мої друзі з Оріхова, які на той час вже жили у Запоріжжі, приїхали і забрали мене. Батьки приїхали рівно через тиждень, 19 квітня. 
На жаль, один із тих хлопців, який  порадив тоді виїздити, вже загинув. Ще влітку 2022 року.
 

- Чому Ви вирішили зупинилися саме в Запоріжжі?
- Тому що я їхала на два тижні, до Великодня. На свято планувала вже повернутися додому.
 

- А коли зрозуміли що додому доведеться повернутися ще не скоро, чому не виїхали до більш безпечного міста країни чи навіть закордон? Наскільки безпечно Ви почуваєтеся у Запоріжжі зараз?
- Поняття безпеки в Україні зараз відсутнє взагалі. В якому б місті ти не перебував, безпека там відносна. У Запоріжжі багато друзів, тут морально легше навіть попри прильоти. У мене є багато знайомих, які з початком повномасштабного вторгнення виїхали на захід країни, але згодом повернулися до  Запоріжжя. Чому? Бо тут почуваєшся майже як вдома, рідне місто неподалік. 
 

- Чи залишається хтось із Ваших друзів та близьких у прифронтовому Оріхові? Чи вціліла Ваша домівка?
- Ні, уже всі виїхали. Ми мешкали у багатоквартирному будинку, мікрорайон «Черьомушки». Станом на травень цього року, знаємо, що житло було пошкоджено частково. Дах є, але немає декількох стін. Їздити додому ми припинили. А сусід, який ще довго залишався у сусідньому будинку, виїхав після того, як танковий снаряд влучив прямо до його квартири. Тож сьогоднішній стан нашого житла нам наразі невідомий. 
 

- Наталю, повертаючись до Вашої роботи вихователем. Чи завжди Ви мріяли обрати таку спеціальність?
- Я завжди мріяла працювати з дітьми. І те, що точно буду педагогом, чітко знала для себе ще з сьомого класу. Змінювався лише напрям педагогіки, яким я цікавилася. Спочатку  мріяла бути вчителем історії, а пізніше захопилася також психологією. Зрештою зупинила свій вибір на спеціальності «Вихователь дітей дошкільного віку та практичний психолог у закладах освіти», яку здобула у Бердянському державному педагогічному університеті. 
До речі, моя молодша сестра Катерина також закінчила цей університет за фахом «Психологія та  соціальна педагогіка». Зараз вона живе та працює психолог у Полтаві. Допомагає переселенцям, нашим військовим, дружинам та матерям загиблих воїнів. 
Обрати педагогічний шлях нас з сестрою надихнув приклад  нашої мами, Світлани Анатоліївни, яка працює вчителем математики у гімназії «Сузір’я».


 

- Ви також продовжуєте працювати дистанційно?
- Ні, на жаль з 2023 року усі садочки в Оріхові призупинили свою діяльність через неможливість надавати освітні послуги. Усіх працівників скоротили і кожен з нас пішов, як кажуть, у вільне плавання. 
Сьогодні працюю соціальним педагогом в «Опліч хаб». Це ком’юніті центр, де надається психологічна допомога та підтримка дітям та дорослим, як місцевим жителям Запоріжжя, так і ВПО. Також паралельно працюю у благодійному фонді «Імпульс UA», де проводжу арттерапевтичні заходи для мам та діток. Готові вироби містять патріотичний сенс і завжди передаються нашим військовим на фронт.
 

- Вам подобається нова робота?
- Авжеж! Адже я працюю з дітками від 4 до 11 років.  Проводжу з ними творчі майстер-класи: ліплення, малювання, аплікації, виготовлення різних поробок своїми руками. 
 

- Який ментальний стан діток наразі? Наскільки  вони травмовані війною?
- Зараз уже набагато краще. Тому що у дітей є супер-здібність адаптовуватися до усього швидше, аніж дорослим. Знаєте, дорослі дуже сильно  тримаються за минуле, а діти ні. Вони можуть пам’ятати, говорити за минуле, але не жити ним.
Коли бачу, що дитина малює вулицю, то запитую, що вона намалювала. І коли чую у відповідь «Я намалювала свою вулицю в Роботине», мені хочеться плакати від усвідомлення того, що ніякої вулиці там уже насправді немає… Але потрібно тримати свої емоції, не показувати свій біль ані через погляд, ані через міміку. Тому що ми, дорослі, повинні підтримувати дітей, а не  вони нас. 
Також мені дуже подобається, що зараз діти намагаються скрізь промалювати прапор України, часто використовують у малюнках  жовто-блакитні кольори. Вони можуть сидіти, малювати чи виконувати іншу творчу роботу, а потім почати співати «Ой, у лузі червона калина». Хоч і таким болючим чином, але  у нас росте  покоління супер-усвідомлених дітей!
 

- Деякі із малюнків Ваших вихованців навіть потрапили на Конференцію ООН зі зміни клімату 2024-СОР-29, яка відбулася цього року в Азербайджані? 
- Так, ми надсилали з дітками свої творчі роботи на цей саміт. Діти від 7 до 11 років протягом  1,5 години малювали вплив війни на екологію. Там було просто неймовірні роботи! Це і знищений ліс, і пташки в протигазах. Те наскільки діти глибоко бачать цю проблему, я навіть не впевнена чи настільки ж глибоко усвідомлюють її дорослі.
 

- Наталю, чи мрієте Ви повернутися до рідного Оріхова після закінчення війни?
- Поки що складно сказати.  Не буду говорити те, у чому сама  поки що не впевнена. Я хотіла б бути там, де будуть діти. Тому що це не просто моя робота, а покликання. Не можна працювати із дітьми бездушно, бездумно. Ти або обираєш цей шлях свідомо і йдеш ним або ні. Тож все залежить від того, чи будуть в Оріхові мешкати родини із дітками у подальшому. 
Лише одне знаю точно. Колись  проїздила в Запоріжжі повз один парк і там було висаджено дуже багато різнокольорового бузку. Це було так гарно! Після закінчення війни мріюю посадити в Оріхові алею бузку. Дуже сподіваюся, що ця можливість настане. Я звернуся до представників міської влади, які відповідають за благоустрій міста, і ми разом здійснимо цю маленьку мрію. 


- Ви не  маєте жодних сумнівів у нашій перемозі?
- Якщо читати по хронології мої вірші із майбутньої  другої збірки «Книга не про війну, бо вона не варта, щоб про неї писали», то можна побачити як циклічно змінювався мій стан та настрій: від віри до зневіри, від цілковитої переконаності у перемозі і до особистих поневірянь. 
Але все ж переважає віра! Якби я не вірила, то як  могла б говорити та мріяти про нашу перемогу разом з дітьми? У мене б самої не горіли очі! А діти завжди, на своїх особливих частотах, відчувають щирість та нещирість сказаного. Тож я не можу  і не хочу не вірити. У нас немає іншого шляху. 
 

- Пані Наталю, окрім усіх своїх чеснот, Ви також є донором крові. 
- Так. У мене  звичайна група крові - друга позитивна. І стає дуже страшно, коли телефонують із Запорізького обласного центру переливання крові і говорять, що от немає крові, приїдьте здайте. У цей момент розумієш, що на фронті коїться щось страшне, якщо навіть звичайна група крові комусь необхідна. В такі моменти хочеться здати більше крові, наприклад  не 350, а 370 мл, аби тільки це комусь допомогло. 
А ще мене дуже вразила одна історія, свідком якої  стала навесні минулого року. В центр переливання крові,  у день свого 18-річчя, прийшла дівчина зі своїми друзями аби стати донором крові. Адже офіційно в Україні можна бути донором лише з настанням повноліття. Це не може не надихати! Коли чуєш, що хтось дуже чекав свого дня народження, аби допомогти власною кров’ю іншим. 
 

- Щоб Ви хотіли додати від себе на  завершення нашої розмови?
- Я б хотіла, щоб усі мої друзі та родичі знали, що мені з ними дуже пощастило! Тому що в моменти зневіри, мене підтримує моє найближче оточення. Не буду перерахувати усіх поіменно. Але  знаю, що кожен, хто прочитає цю фразу, зрозуміє, що вона і про нього в тому числі. Я вдячна долі за те, що в такий складний час, коли кожен піклується про себе, ще вистачає часу піклуватися і про ближнього. 
Вдячна долі за тих людей, які мене оточують, і з якими я продовжую спілкуватися вже не живучи на одній вулиці, чи не переступаючи поріг нашої спільної роботи. Зараз у цьому найбільша цінність, що поруч з тобою такі надійні люди, твоя родина та твої друзі!

Світлана Сабліна

Народе мій! Нескорені герої!
Незламні архітектори чеснот.
Чи хто зрівняється з тобою
У битві за свободу, мій народ?
Каменярі Франкові молоти тримають
Граніти б’ють, гордієві вузли
І ні на мить ті звуки не вщухають,
Щоб ми дорогою своєю йшли.
Народе мій, і звідки в тебе сили?
Де джерело із волею тече?
Бо дійсно, що й чума тебе косила
Ти ж не схилив ні перед ким плече!
Ти вистояв! Не падав у зневіру
Лиш зморшками покрилося чоло.
Народе мій, не втрать, будь ласка, віру,
Що світло скоро переможе зло!
Наталя Дибко
21.03.2022 р.