Таміла Михайлівна знана на Оріхівщині та далеко за її межами своїм колоритним виконанням гуморесок. Вона тричі лауреатка Всеукраїнського конкурсу виконавців гумору і сатири ім. Андрія Сови (м. Одеса, 2001-2003 рр.); двічі лауреатка Всеукраїнського пісенного фестивалю-конкурсу мистецтв «Боромля» (Сумська область); лауреатка Всеукраїнського фестивалю-конкурсу «Україна сміється з Павлом Глазовим» (Миколаївська область); а також членкиня Міжнародної асоціації українських гумористів і сатириків «Весела січ». У цьому матеріалі Ви дізнаєтеся не лише про творчий, а й життєвий шлях пані Таміли. Особливо про те, як він складається після повномасштабного вторгнення.
Дитинство, юність та шлях до сцени
Маленька Таміла народилася у невеличкому містечку Боярка, що на Київщині, у родині військового. На початку Другої світової війни у 1939 році сім’я була змушена перебратися до Польщі. А ще через два роки, уже під час Великої Вітчизняної війни, батько залишився на захисті. А мати, разом із трьома дітками, вирушила до батьків у село Вербове Пологівського району Запорізької області.
«Тамілою мене вирішив назвати тато. Він просто обожнював спектаклі і завжди купував на них квитки. Це ім’я він почув на одній із вистав, - ділиться наша героїня. - Що цікаво, спочатку батьки очікували на сина Володимира. Проте, коли першою народилася дівчинка, її назвали Валентиною. Другою на світ з’явилася я, і мене думали назвати Вірою. Але татова любов до спектаклів взяла гору і він записав мене Тамілою! Це виявилося несподіванкою навіть для мами. Мабуть, саме від батька мені передалася любов до сцени. У мене навіть зберіглося батьківське фото, коли вони разом йдуть на спектакль».
А ось на сцену пані Таміла потрапила доволі пізно. Після закінчення школи отримала освіту у «Запорізькому професійному торгово-кулінарному училищі» (Прим ред: зараз «Запорізький професійний коледж готельно-ресторанного бізнесу»). Вийшла заміж, народила донечок. Спочатку вила сімейне гніздечко у Новоданилівці. Згодом родина перебралася до Оріхова. Саме там жінці пригадалося як в шкільні роки вона любила брати участь у різних виставах, п’єсах. І вона звернулася до «Оріхівського будинку культури».
«Спочатку я попросилася бути суфлером. А мені дали виконувати роль, - згадує Таміла Михайлівна. - Коли ми поставили п’єсу, були присутні журі із «Музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара». Вони щось помітили у моєму голосі. Високо оцінили і запросили далі. Я почала виконувати різні жіночі ролі. Згодом режисер дав мені вивчити гумореску. Стала читати і всім дуже сподобалось! Після цього мене, як то кажуть, понесло! Почала їх вчити дуже багато».
Слава та визнання
Артистичний талант Таміли Дайнеги не лише помітили, а й почали говорити про нього навіть закордоном. Так про неї писали у канадсько-українському журналі сатири «Всесміх» (під редакторством Раїси Галешко).
Також про неї писав видатний Петро Ребро у своєму гумористичному альманасі «Весела Січ». Він присвятив їй вірш на 18 куплетів «Народна цілителька Таміла».
Свою повагу виявив гуморист та поет Пилип Юрик. Він надіслав із Запоріжжя вірш Петра Ребра «Сміхоноша», теж присвячений Тамілі Михайлівні.
Творчу прихильність свого часу продемонстрував і відомий на Дніпропетровщині письменник-гуморист Григорій Шиян. «Скільки я знаю його прозових гуморесок: «Прилучилася», «Весілля з розлученням», «Хай Бог простить». Особливо люблю «Душа товариства». Читала її в Сумській, Києвській, Миколаївській, Одеський областях», - згадує з посмішкою пані Таміла.
А найбільше пишається вона своїм виконанням Кайдашихи із «Кайдашевої сім’ї», яку ставили в Оріхові. «Тоді мер вручив мені відзнаку «За розбудову Оріхівського краю», за те, що прославляли наш Оріхівський район!», - з гордістю у голосі розповідає жінка.
Не цуралася вона виступати і по невеличким селах Оріхівщини. Залюбки їздили будинками культури, де читала гуморески. А люди, у вдячність за гумор та гарний настрій, пригощали домашнім молоком. Особливо згадується пані Тамілі Новоандріївський будинок культури, у якому довгі роки працювали подружжя Гришак – Ліза Несторівна та Віктор Васильович.
З гумором навіть на лікарняному ліжку!
Впродовж нашої розмови Таміла Михайлівна поєднувала розмови про своє життя із декламуванням гуморесок. Неодноразово викликали мою посмішку: «Жіночі принади», «Єдиний вихід» та «Огірочки» Павла Глазового; «Загублений тато», «Найрозумніший», «Доведеться звикати» Віктора Євтушенка; «Сміх» Володимира Дідківскього.
Але по-справжньому мене розсмішила розповідь жінки про те, як вона зачитала гумореску прямо на лікарняному ліжку. «У 2020 році встановлювали мені титановий ендопротез кульшового суглобу. Оперували у Запоріжжі. Наркоз у мене був місцевий, я була у свідомості і чула як проходить операція. Біль мені минув, все заніміло. І я згадала гумореску. Але під час операції не стала її читати, аби не відволікати лікарів. А вже потім, коли мене переклали на ліжко, я нарешті зачитала гумореску. Сміялися всі лікарі!
Лікар хворого питає: «Що хочете, діду?»
«Як помру, то напишіть, що помер від СНІДу».
«О, навіщо це Вам?» – Лікар здивувався.
«Та отож як я помру, щоб ніхто з бабою не грався!»
Війна
Довгі місяці після початку повномасштабного вторгнення Таміла Дейнега навіть нікуди не виїздила. Через свою маломобільність жінка не одразу дізналася про те, що більшість сусідів уже залишили свої домівки. Сама ж вона виїхала лише у січні 2023 року, коли отримала дзвінок-запрошення від доброї знайомої – Бабич Людмили Миколаївни із села Жовта Круча. Познайомилися вони давно, знову ж таки завдяки мистецтву. Чоловік Людмили – Бабич Володимир Григорович був завідувачем будинку культури. А сама вона керувала вокальним колективом, займалася підготовкою концертів до свят. Таміла Михайлівна неодноразово приїздила до них читати свої гуморески і полюбилася усім мешканцям села.
Тож вона залюбки прийняла пропозицію переїхати до більш спокійної місцевості із Оріхова, що перебував під постійними обстрілами.
«Приїхав за мною хлопець у камуфляжній формі. Сказав брати з собою найдорожче. А що у мене найдорожче? Звісно, взяла своїх двох кішечок: Лесю та її донечку Зіту, - розповідає пані Таміла: - У Людмили мені жилося дуже добре. Всі ставилися до мене з повагою. Там велика родина із 10 чоловік, які жили на дві хати. Але їли всі разом, за одним спільним столом. Також було багато котиків. Ми і зараз підтримуємо зв’язок, всі телефонують, цікавляться як я».
А вже у вересні жінку спіткав інсульт… Опинившись у Запоріжжі і трішки підлікувавшись, знову розважала медичний персонал та пацієнтів по палаті своїм харизматичним виконанням гуморесок та оптимізмом. У лікарні її навідували молодша донька Олена та племінниця Ірина. Але згодом, на жаль, стався повторний інсульт. Після цього старша донька Світлана забрала Тамілу Михайлівну до Білої Церкви.
Життя у Білій Церкві
Таміла Дейнега народилася на Київщині, хоч побула там зовсім недовго. І, за іронією долі, повернулися у ті краї навіть через довгі десятки років. Але життя у поважному віці і після двох інсультів не тільки не стало на паузу, а й заграло новими творчими фарбами! Так Тамілу Михайлівну почали гостинно запрошувати декламувати гуморески до місцевих бібліотек, на різноманітні урочисті заходи та свята. Донька турботливо замовляє таксі, щоб дороги були комфортними.
У квітні жінка долучилася до конкурсу серед гумористів, що проводився у Білій Церкві. Головою журі був корифей гумору та сатири – Володимир Дідківський. Виконувала вона гуморески Віктора Євтушенка. А також гумореску запорізького поета Володимира Чубенка «Операція гикавка». Її підібрала символічно, оскільки Віктор Євтушенко також працює лікарем швидкої допомоги.
Таміла Михайлівна була найстаршою з учасниць. І після її виступу люди аплодували стоячи. Одним із перших піднявся на сцену із привітаннями керівник знаменитого на Київщині хору «Від серця до серця» – Володимир Іванович Клюєв, який був у журі. За свій виступ жінка отримала гран-прі і книжку за авторством гумористів Віктора Євтушенка, Володимира Дідківського та Леоніда Гажали «На трьох».
Із ностальгією згадує пані Таміла свій сценічний костюм, який залишився в Оріхові: «Він всім дуже подобався. Такий гарний, вишитий. Я сама його оздоблювала. Як ще хочеться дожити до нашої перемоги, побачити рідні краї. - І додає. - Якби мені було не 87, а 47 я б ще скільки всього зробила, ого-го!»
Капітоліна Будняк
