До повномасштабного вторгнення вона прожила у Малій Токмачці всього лише 7 років. Але за цей час невеличке село поблизу Оріхова стало для неї по-справжньому рідним. Вчительська та творча діяльність, спілкування у колі однодумців, вирощування квітів. З війною пані Світлана була змушена залишити все це і повернутися до малої Батьківщини. Проте її хобі продовжують розвиватися попри нелегкий час. А свою втрачену домівку вона згадує з неабиякою ностальгією.

Світлана народилася у невеличкому містечку Глобине, що на Полтавщині. Закінчила Кременчуцьке педагогічне училище за фахом «Вчитель початкових класів». Згодом працевлаштувалася у відділі збуту Глобинської філії акціонерного товариства «Полтава – обленерго». 
Долею випадку жінка переїхала до Малої Токмачки у 2015 році. І вже через рік пішла працювати до Малотокмачанської гімназії, здійснивши свою ще дитячу мрію – стати вчителем. Саме там, у колі освітян, почала розкриватися її творча особистість.

«Мала Токмачка стала для мене набагато більше, аніж просто другою домівкою. Тут кардинально змінилося моє життя. Воно стало дійсно щасливим! Мені було там легко та комфортно. Я потоваришувала з колегами і ми підтримуємо тісний зв’язок дотепер. Якби не війна, я б лишилася там назавжди! - Ділиться пані Світлана. - Свої перші вірші я почала писати ще у шкільні роки, також  співала у хорі. Але на той час свої захоплення особливо не розвивала. А вже коли почала вчителювати сама, творча діяльність проявлялася у всьому максимально: вокальний гурток, різноманітні заходи, літературні вечори. Також долучилася до складу фольклорного народного колективу «Токмачаночка». Я сама писала тексти пісень, співала, виступала».

З особливим теплом згадує вона і своїх колег: Валентину Миколаївну Орловську та Ганну Дмитрівну Левченко. «Інколи оточуючі дивуються, коли чують, що я товаришую зі значно старшими за себе жінками. Але  у нас таке душевне спілкування, вони мені як подруги! Валентині Миколаївні 70 років, вона відома вчителька, справжня зірка нашої Малотокмачанської гімназії. Саме їй я неабияк завдячую тим, що вона завжди спонукала мене висвітлювати свою творчість публічно. Ганні Дмитрівні, з якою ми знаємось ще із «Токмачаночки», скоро виповниться 78. Я залюбки ділюся із нею своїми віршами, а вона лагідно називає мене «моя дитино, моя донечко». Ми завжди підтримуємо одна одну доброю порадою, словом», - розповідає Світлана.

Життя після 24 лютого 2022 року

Війна змусила Світлану покинути усе і вже 7 березня виїздити разом із сином Романом до Польщі. Там вона провела 5 місяців. Після чого вирішила повернутися в Україну, до містечка Глобине, у якому народилася. «Взагалі, мені переважно щастить у житті на хороших людей. Вони до мене ніби притягуються, - зазначає жінка. - Пощастило мені  і в Польщі. Склалися дуже приязні стосунки із ксьондзом Мар’яном (так називають католицьких священників), у якого ми жили. А ще був водій маршрутки, який завжди підвозив нас безкоштовно, відмовлявся брати кошти і навіть давав моєму сину злоті на льоди (морозиво). На прощання я подарувала йому невеличкий гостинчик і сказала, що ми повертаємось додому. На що у нього навіть з’явилися сльози на очах і він промовив: «Мої українці їдуть додому». 

Саме під час війни жінка почала писати багато віршів. «Перші вірші після повномасштабного вторгнення – вони від болю. Неможливо було повірити у те, що з нами відбувається. Я спілкувалася з земляками, чула про перші прильоти, влучання і серце боліло. Я розуміла, що всі ми відчуваємо одне й те ж. Просто у мене це почало виливатися у римовані рядочки, - розповідає Світлана. - Загалом мої поезії зароджуються раптово. Я їх швиденько занотовую або записую на диктофон. Можу наспівати, якщо у голові виникає мотив пісні. Черпаю натхнення звідусіль: в людях, подіях, красі природи. Багато моїх вірші про війну та Захисників».

Після поверненню на Батьківщину, пані Світлана продовжила працювати дистанційно у Малотокмачанській гімназії. А також працевлаштувалася за сумісництвом в одній із Глобинських шкіл на групу продовженого дня. Але навіть у щільному робочому графіку знайшовся  час на улюблене хобі – вирощування квітів. Особливо жінка полюбляє гладіолуси та жоржини. І на її прохання навіть переслали частину квітів із Малої Токмачки на Полтавщину. 

Згодом почала відвідувати Центр життєстійкості, де проходять різноманітні ресурсні заняття для жінок-ВПО: тематичні заходи, вправи, дихальні техніки, малювання кавою та багато іншого. Там вона зустріла багато нових знайомих, підтримки та розуміння. 

Крім того Світлана Чубенок любить долучатися до різноманітних літературно-поетичних конкурсів, інформації про які знаходить у мережі. Неодноразово вона отримувала за них гран-прі та призові місця.

Особливо визначною для неї стала перша премія за авторську пісню «У полоні» у Всеукраїнському патріотичному багатожанровому конкурсі мистецтв «Душа України».  «Цю пісню я присвятила нашому односельчанину із Малої Токмачки – Кості Іщенку, який був оборонцем Азовсталі. Батьки і всі ми чекаємо на його повернення додому…»,  – пояснює пані Світлана.  

Один зі своїх віршів присвятила поетка і молодому Захиснику також із Малої Токмачки Артьому Чучко, який віддав своє життя за Україну. І якому назавжди залишилося 20 років…

Нещодавно Світлана також долучилася до діяльності Глобинської літературної організації із символічною назвою «Квітка натхнення». Участь у літературних вечорах та презентаціях зробили її впізнаваною на вулицях рідного міста та різноманітних творчих заходах. «Я дуже радію, що мої вірші знаходять відгук у серцях людей!», - наголошує вона. 

Наразі жінка підвищує свій професійний фах і продовжує дистанційне навчання у Бердянському державному педагогічному університеті. Нещодавно вона успішно здала екзамени для вступу на магістратуру. Звісно ж і на творчому шляху зупинятися жінка зовсім не збирається. «У мене бувають тужливі вірші. Але останні рядочки завжди намагаюся зробити з надією та вірою на краще. Що все буде добре, що буде наша перемога!», - на завершення розмови додає Світлана. 

Капітоліна Будняк

Вірші Світлани Чубенок

Вірш присвячений пам'яті захиснику України Чучко Артьому

Ти був такий ще досить юний...
Та добрий слід про себе залишив.
Медалі в спорті, кубки, нагороди...
Ти був завжди номер один.
У школі ти хотів все знати.
Історію детально вчив.
Ти так військовим мріяв стати
І впевнено усе робив.
Ти мав багато гарних друзів
І серце повне доброти.
Найкращим сином, кращим внуком
Залишишся ти назавжди.
Ти був затятим патріотом,
І в час, коли прийшла війна,
Ти добровольцем став на захист,
Щоб Україна в мирі ожила.
У дев'ятнадцять своїх років,
Вже ветераном війни став.
За мужність, силу і відвагу
"Золотий хрест" - відзнаку мав.
Та ледве виповнилось двадцять,
Як на завданні, у бою,
Ворожа куля обірвала
Життєву стежечку твою...
Болюча втрата серце крає,
А розум дійсності не признає...
Наш красень, наш ГЕРОЙ відважний
Тепер на небесах живе...
30.12.2025 р.

«У полоні»
(текст пісні)
Ти, пташино, високо кружляєш.
Всю нашу країну облітаєш.
Як зустрінеш ти мого синочка,
Помахай йому одним крилечком.
Хай синочок серденьком відчує,
Як його чекаю і люблю я.
На війну пішов він воювати,
Від ворогів край наш захищати.
Прилетіла пташечка до хати,
Стала вона мені щебетати.
Каже, що кругом вона бувала,
А мою дитину не стрічала. 
Мій синочок не на Батьківщині,
Він в полоні у клятій росії.
Боже, поверни мою дитину,
В рідну хату, в рідну Україну.

***
Боже Всевишній, зглянься над нами.
Над селами малими і великими містами...
Тут була школа, її вже немає...
Це дім Наталки, його зруйнували...
То дитсадочок, лишились лиш стіни...
Там дім культури, його теж гатили...
Бачиш будинки, багато розбили...
А в тих будинках були ми щасливі.
Вулиць багато тут, але опустіли...
Бігають тільки нещасні тварини...
Люди поїхали, все полишали...
Дитячі життя і свої рятували...
Боже Всевишній, зглянься над нами.
Зроби, Боже, так, щоб нас не вбивали.
Ми хочемо жити вільно, у мирі.
І щоб зростали діти щасливі.
31.05.2022 р.