З Юрієм Володимировичем Ляшенком ми познайомилися у січні 2024 року. Після тієї зустрічі у «Трудовій славі» з’явилася стаття «Зірка Пошани — за геройський вчинок».
Нагадаю читачам, про що йшлося у публікації.
Юрій народився в Оріхові, з дитинства захоплювався спортом. З вдячністю згадував свого тренера Олександра Залозного. Завдяки наполегливим тренуванням став майстром спорту з класичної боротьби.
Після школи було навчання в інституті, отримання диплому інженера. Його професійна діяльність була пов’язана із сільськогосподарським виробництвом.
У 2015 році Юрія мобілізували — рік служив у прикордонних військах.
Перед повномасштабною війною Юрій Володимирович займався підприємницькою діяльністю: мав дозвіл на використання двох дельтапланів для обприскування посівів на замовлення землекористувачів, які завжди залишалися задоволеними якістю його роботи.
Так виглядав Оріхів до повномасштабного вторгнення. Знімки надані Юрієм Ляшенком
У П’ятихатки, де тоді мешкала родина Ляшенків, російські війська увійшли на початку березня 2022 року. Юрій бачив, як повз їхнє село з боку Василівки на Оріхів рухалася колона ворожої техніки — понад двадцять танків та БТРів.
Коли ж дізнався, що на околиці села стоять два танки, двічі з’їздив туди на велосипеді й вирішив підірвати машини. З вибухівкою він умів поводитися, тож придумав, як це зробити — бо там були і міни, і боєкомплекти.
Вибух почув уже тоді, коли доїжджав до Жереб’янок. Бачив, як «башти» танків злетіли вище лісосмуги метрів на десять. Це сталося 9 березня 2022 року.
Та, очевидно, хтось його зрадив. До Ляшенка навідалися російські військові на двох БТРах — почали допитувати про танки. Потім повезли до Василівського райвідділу поліції, де він переночував. Тієї ночі не спав, думав, що розстріляють.
Вранці його знову допитували, змусили роздягнутися, оглянули, чи немає татуювань або слідів від зброї на плечі, запитали, скільки йому років. Пощастило — відпустили…
Додому Юрій примчав, дружині й тещі сказав:
— Десять хвилин на збори, ми їдемо.
Його автомобіль окупанти вже забрали, тож позичив машину у знайомого. Забрали в нього і дельтаплан — один згорів.
Пощастило без перешкод виїхати з села до рідного Оріхова. Згодом товариш розповів, що до будинку Ляшенків знову приїжджали російські військові — шукали «діда, який підірвав танки». А товариш відповів їм:
— Та його ваші вже розстріляли.
За геройський вчинок Юрію Володимировичу вручили нагороду — пам’ятний знак «Зірка Пошани» від благодійної організації «Благодійний фонд “Всеукраїнська рада з питань розвитку козацьких засобів масової інформації”».
— Як склалася Ваша доля після виїзду з села? — запитала у земляка.
— До Запоріжжя ми приїхали до знайомих, які виїхали до Німеччини на початку війни. Прожили там у приватному секторі три роки, платили лише за комунальні послуги. У грудні 2022 року поховали маму — останні роки свого життя вона жила з нами. Я пішов працювати на «Дніпроспецсталь» різноробітником. Потім наш односелець допоміг влаштуватися на роботу в «Облводоканал» — був майстром бригади, яка обслуговувала Кушугум, Балабине і Малокатеринівку. Якось так… Три роки, як один день.
— Ви змінили місце проживання?
— Додому не повернемося. П’ятихатки весь час були на лінії вогню. Села не стало. На місці нашої оселі — купа будівельного сміття. Війна скінчиться, москалів прогонимо. Але починати будівництво у нашому віці складно. Діти порадилися і у квітні 2025 року купили нам хатинку на Вінниччині — біля мого гарного товариша, помічника по роботі. Поступово облаштувалися. Тримаємо котика, собачку і десяток курочок. Маємо ще город, садочок. Люди місцеві привітні.
— З дружиною Тамарою ми у серпні відзначили сорок другий рік нашого шлюбу. А на початку жовтня приїздили до нас у гості діти. Дочка живе у Києві, а син — офіцер ЗСУ.
— Коли є свій дах над головою, вмикається друге дихання. Знаходиться робота і в домі, і на подвір’ї. Заготували дрова на зиму, зі свого городу занесли в погріб картоплю, моркву, буряк. Замаринували огірки, помідори. Є якийсь смисл життя.
Юрій Володимирович вболіває за долю України, щиро вірить у перемогу нашого народу. Недарма біля їхнього будинку на високій щоглі майорить державний прапор — як символ незламності духу нації.
Тамара Курочкіна
Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
