Сусідка Оля працює в інфекційній лікарні, миє там підлоги наводить чистоту в палатах й коридорах, ревізує холодильники, видаляючи з них, після численних попереджень хворим, зіпсовані продукти. Посада у неї не санітарки, як раніше називали таких працівниць, а молодша медична сестра, що придає значущості, але  не забирає відро і швабру, ніяк не зменшує кола обов’язків, особливо тепер, коли інфекційна є справжнісіньким  пеклом. 
Оля – привітна й товариська, живуть удвох з товстим вайлуватим котярою Вовчиком, який отримав ім’я колишнього бродяги – чоловіка, котрий подався у світи років двадцять тому. З життя її зник та із серця не видалила, щоранку починає день із лагідного : «Вовчику, снідати!». Жінка недавно вийшла на пенсію, але роботи не залишила, бо жити на копійки, якими наділила держава, аж ніяк не виходить. Та й робота їй до снаги, бо, моторно виконуючи обов’язки, має особливий дар спілкування з хворими : вислухати, підбадьорити, пожартувати. Пригощає пацієнтів, особливо тих, до кого ніхто не навідується, «хлопчиків» у військових строях, пиріжками й фруктами з дачі. 
А мені Оля приносить свої вечірні історії, які розповідає за чаюванням. Кілька найцікавіших я зібрала, звісно, змінивши імена і деякі подробиці з життя героїв. 

Річниця весілля

Ніна збиралася не в лікарню, а на річницю їхнього з Данилом весілля. Двадцять років! Дорослий син.  Відколи Івась подався в Польщу на заробітки, жінка все старалася якось урізноманітнити їхнє з чоловіком життя. Кажуть же – після сорока воно тільки починається. Додала затишку в домі, навіть у спальні зробила невеликий ремонт – шпалери переклеїла, нові штори закликали у віконце сонечко. Їй дуже хотілося, щоб Данило, як це було в перші їхні шлюбні роки, був уважним і лагідним, допомагав в побуті, цікавився її роботою. Бувало, вони допізна обговорювали пустощі Ніниних вихованців, - вона працювала в школі – інтернаті, а чи просто довго разом чаювали. 
Та все гарне чомусь пішло в небуття. Чоловік допізна не йшов з роботи, був якийсь відчуджений. Нічого, думала Ніна, просто у нас давно не було свят. Ось є нагода його влаштувати. Зробила розкішну зачіску, модний  манікюр, викупила замовлену в інтернеті сукенку, щоб здивувати чоловіка. Взяла на роботі відгул і цілісінький день поралася на кухні, наготувала, як на справжнє весілля.
Мокрою рукою взяла слухавку, бо висвітився чоловіків номер : «Ти скоро, Даню?» З цієї секунди почалося все погане. І наче нереальне.  Зранку йшов з дому здоровим, а зараз чоловік сказав, що  в лікарні, на роботі в нього раптово стрибнула температура, аж до втрати свідомості, з’явилися інші ознаки вірусної пошесті й керівник  примусив негайно зробити тест на вірус, який виявився позитивним. «Ти не турбуйся, сюди не пускають, - сказав, - завтра поговоримо».
Дарма, що вечоріло, а  лікарня була в іншому кінці міста, Ніна спакувала смачні наїдки і поїхала. У відділення її не пустили, але жінка дочекалася медсестри, яка милостиво згодилася передати Данилові пакунок. Повернувшись, вона запитала Ніну : «А ви хто йому будете, там біля нього дружина…» Відчувши жінчин стан, сестричка зжалилась і провела Ніну у відділення, де в коридорі, обійнявшись, прощалися двоє…
Як верталася, що робила вдома, не пам’ятає, лише гупало у скронях чоловікове зізнання, що з тією жінкою у них давно… Наступного дня Ніні стало зле. Після кількох днів лікарняного опинилася в реанімації. «Головне – ви будете жити», - сказав їй лікар через кілька діб. – Дихайте, дихайте сама!». Ніна вчилася дихати, щоб  жити далі.

Випадок з практики

Іван Петрович одразу зрозумів, що з цією пацієнткою не оббереться клопоту. Іще звечора зателефонувала медсестра, що у відділення доправили новеньку, вона важка, а чергує молоденький, щойно з інтернатури, лікарів бракує взагалі, а досвідчених – й поготів.
 Не хотілося полишати затишний диван, детективний серіал, і пірнати в мряку осіннього вечора. Але до ранку спокою вже не було б, та й звітувати, куди пішов,  нікому, Іван Петрович після розлучення давно жив одинаком.
У палаті, де крім новенької, було ще троє жінок, не спали. Віра важко дихала під крапельницею. «Без реанімації не обійтися», - подумав. Потім чекав, поки жінку переведуть в палату інтенсивної терапії. На тумбочці побачив забутий нею телефон, знову піднявся поверхом вище. «Може, комусь повідомити, де ви, що потрібно принести, - запитав пані Віру. – Лікуватися маєте довго». «Немає в мене нікого, - мовила тихо, - дякую за турботу» - і глянула на лікаря очима, повними смутку, такого синюватого смутку, що аж перелився за край. 
Він поніс той смуток вулицями дощового міста, аж до порога свого дому, і, згадавши батькове напуття, який все життя був сільським фельдшером, що роботу слід залишати на роботі, лише усміхнувся – не виходить це в їхньому роду. 
Коли Віру перевели з реанімації, щодня залишав черговій медсестрі пакунок, мовляв, Вірі Степанець передали. Фрукти, соки, мед, горіхи. Жмут рожево – червоних айстр. Здивована жінка не могла второпати, що за незнайома добра душа дбає про неї. Поміж персоналом теж прокотилася хвиля – колеги відчули, що їхній завідувач опікується пацієнткою по – особливому. Їздив до неї на роботу, турбувався про матеріальну допомогу, кілька дорогих препаратів не інакше, як на власні гроші купував. Але ні просторікувати, пліткувати нікому в голову не приходило, всі пам’ятали важку історію кохання Івана Петровича, й іще трагічнішу – розлучення. Щось таке, видать, було в цій тендітній непоказній з виду жіночці, яка змогла зачепити тонку струну в згорьованій чоловічій душі…
Віра пролежала в лікарні з місяць. Були то дні, коли світу Божого не хотілося бачити від температури, кашлю. Тоді настав просвіток, виходила в коридор, дивилася, як за вікном літо плавно перетікає в осінь, як вітер зриває листя з тендітних берізок і жбурляє їх на вогнища яскравих айстр. Так і її, Вірине серце, що давно не знало радості й забуло про ніжність, життя зненацька кинуло просто в руки цього спокійного надійного чоловіка. Вони й говорили, і довго мовчали. Між тими паузами, здається, проживали і відпускали все, що було. І боялися думати наперед. І вже знали, що там, за лікарняним вікном, все неодмінно збудеться…

До сина

-Дідусю, ви б заховали свого пакунка у шафу, всі об нього спотикаються, я покладу? – медсестра, миючи підлогу, схилилася над ліжком чоловіка, а той не подавав ознак життя.
 –  Новенькому хворому геть кепсько! – погукала дівчина чергового лікаря. Той миттю прибіг, а чоловік тим часом прокинувся й знову прикрив повіки : «Нічого, я посплю трохи і піду».
-Куди підете, вас швидка привезла з вокзалу, ледве одволали,- Тарас Іванович, послухавши хворого, віддав розпорядження медсестрі, взяв історію хвороби й запитав у чоловіка : «Петре Васильовичу, а рідня у вас є, де вони, може викликати когось? Телефона маєте?»
Слабкою рукою старий показав у бік свого клуночка. Лікар витяг звідти стареньку Нокію, яка, схоже, збиралась з цього світу слідом за господарем. Коли в ординаторській телефон зарядили, почали шукати там рідню. Номерів було всього кілька, серед них «Син» й «Ігор». Звісно, спершу  до сина, -  вирішили гуртом. На дзвінок  довго ніхто не відповідав, відтак у слухавці відізвався роздратований жіночий голос. Дізнавшись, звідки і чому їх розшукують лікарі, так само нелюб’язно жінка відповіла, що так, знають такого Петра Васильовича, але просять більше з його приводу їх не турбувати. 
-От тобі й син, - мовив Тарас Іванович, - і в німій паузі, яка повисла в ординаторській, набрав невідомого Ігоря. Дзвінкий, також жіночий, голос відгукнувся одразу. Без зайвих запитань незнайомка попросила : «Диктуйте адресу!»
-Чого вас так багато тут зібралося? – головний лікар проходив поверхом і побачив біля однієї з палат цілий гурт персоналу.  Сестричка – щебетуха попросила : - Ви не лайте їх, у нас тут така історія! Уявляєте, шукали одного сина, а знайшли іншого! Батько колись за дурної голови, що той, не послухавши його, кинув університет, відлучив меншого від спадщини і все – машину, хату, землю віддав старшому. Думав, догляне його старість. А там невістка все прибрала до рук і батькові вказали на двері. Тепер ось приїхав молодший з дружиною, оплатили окрему палату і лікування, сказав, що з онуками чекають після одужання татка вдома. От і зрозумій, хто рідний син, хто пасинок! Шляхи Господні…

Ганна Кліковка

Ілюстрація згенерована штучним інтелектом