У Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася презентація восьми книг запорізьких письменників, які побачили світ у кінці минулого року.
Збірки видані у рамках реалізації міської Програми забезпечення всебічного розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя Запоріжжя на 2024–2030 роки.
У 2025 році конкурс по відбору творів місцевих авторів проходив вдруге.
«Конкурс, який оголошував департамент культури і туризму Запорізької міської ради, викликав великий інтерес, - розповіла голова обласної організації НСПУ Ольга Стадніченко. - На розгляд було подано 56 рукописів запорізьких письменників. Роботи різні — художні, документалістика, мемуари, вірші, проза. Для друку відібрали 11. Це поезії Карини Бойко, Любові Геньби, Вікторії Забави, Валентина Северинюка, Вікторії Сироватко, Лорини Тесленко, Наталії Ігнатьєвої, Володимира Слободяна. А ще - «Хроніки війни», «Абетка для дітей», «Читанка для дітей».
Розділити радість з авторами та авторками книг прийшли письменники, друзі та знайомі. Презентації прикрасили картини художниці Карини Бойко, які є ілюстраціями до її поезій у збірці «Сонцевіри».
Частина поетів і поеток особисто представляли свої твори, частина долучилася до презентації за допомогою відеозв“язку.
Про авторів та їхні збірки розповідала керівниця обласної письменницької організації, кандидат філологічних наук Ольга Стадніченко. Пані Ольга наголосила на важливості художнього слова запорізьких майстрів слова в цей нелегкий час випробувань, через які проходить Україна.
«Воєнний час радикально змінює не лише соціальні та політичні реалії, а й саму природу художнього слова. Поезія стає формою негайного реагування на травматичний досвід, способом фіксації історичної миті й водночас інструментом духовного опору. У цьому контексті поезія Запорізького краю – прифронтового регіону – постає як особливий художній простір, у якому поєднуються екзистенційна напруга, історична пам’ять та національна стійкість, - зазначила Ольга Олександрівна. - Художній світ воєнної поезії Запоріжжя формується через конкретику простору: Дніпро, заводи, степ, спустошені вулиці, сирени, нічні вибухи. Локальний топос набуває символічного значення – місто постає як живий організм, що страждає, але не здається.
Образ Запоріжжя, Гуляйполя, Оріхова трансформується з індустріального центру в місто-фортецю, місто-свідка, місто-воїна.
Важливим художнім виміром є поєднання особистого й колективного досвіду. Поетичне «я» говорить від імені матері, воїна, волонтера, дитини, але водночас репрезентує спільноту. Інтимна лірика воєнного часу втрачає камерність: навіть любовні чи медитативні тексти наповнені тривогою, очікуванням, болісною тишею між обстрілами. Поезія фіксує зміну самої емоційної шкали – страх і біль співіснують із надією та вірою.
Серед активних голосів: Вікторія Забава, Любов Геньба, Валентина Вісленко, Наталя Ігнатьєва, Іван Кушніренко, Олена Музика, Віра Коваль, Пилип Юрик. Їхні тексти поєднують документальність, психологічну глибину й високу етичну напругу.
У кожного автора – своє сприйняття війни, своя рецепція. Кожен з них сприймає цю трагедію по-своєму і перепускає цей біль, рани, смерті, перемоги і поразки у цій війні, втрати і здобутки через свою душу, своє сумління.
Саме в цих віршах прочитується крик душі письменників-патріотів, які в цей час виявилися в різних життєвих обставинах, але кожен з них намагається стати духовним захисником нашої землі і зробити своє слово духовним оберегом нації.
Голос кожного поета звучить впевнено і переконливо, що ми непереможний народ, бо маємо прадавні корені і палке прагнення до волі, незважаючи ні на що. Поезія воєнного часу працює з «крайніми почуттями»: від страху й люті до світлої надії. Фінал багатьох текстів – катарсис, знаходження сенсу навіть у темряві.
Від автора до автора, від вірша до вірша, від образу до образу ніби своєрідні пазли складається Архетип сучасної України – вільної, гордої, нескореної, найбільшим надбанням і багатством якої є її вільнолюбивий народ, який нині зі зброєю в руках і духовною зброєю-словом виборює її свободу і незалежність.
Запорізький регіон із 2022 року – це простір постійної небезпеки: близькість лінії фронту, регулярні обстріли, гуманітарні втрати, руйнування. Тому поетичні тексти місцевих авторів формуються під прямим впливом воєнної реальності.
У поезії з’являються мотиви фронтировості – життя на межі; переживання окупації частини області; образи міста, яке попри загрозу живе, чинить опір, береже свою ідентичність; персональний досвід свідків війни.
Запорізькі поети часто виступають не лише як митці, а як хронікери воєнного часу. Серед тематичних домінант поезії воєнного Запоріжжя, зокрема тема стійкості та незламності. Фраза «І виживу... І вистою... І встою..» (так називається збірка Вікторії Забави. - Авт.) літературно окреслює психологію жителів прифронтового міста.
Поезія відтворюєнепохитність перед щоденною небезпекою, внутрішню мобілізацію людей; особисту відповідальність за Батьківщину. Поетичний герой запорізького тексту – це людина, яка не дозволяє страху зруйнувати її ідентичність.
Для поезії Запорізького краю цього періоду характерне поєднання художнього слова та документального свідчення, що включає датовані вірші, фіксацію конкретних подій (обстріли, руйнування, трагедії), адресність (конкретні люди, місця, вулиці). Така поезія набуває ознак літератури свідчення – «поезії факту».
Образ домівки і міста постає у поезії запорізьких авторів як живий організм, як простір пам’яті та сили і як символ індустріальної витривалості. З’являються мотиви: місто-укриття, місто-воїн, місто, що не здається
. Відбувається переосмислення історичних кодів, Запорізький край має потужну культурну пам'ять – козацький міф, Січ, степ, Дніпро. Сучасні поети актуалізують ці образи: козацький код стає символом незламності, степ – простором боротьби, річка –течією історії, що триває попри війну.
Сучасні вірші про війну поєднують індивідуальний біль (втрати близьких, тривога, переселення) і колективну надію й національну солідарність. Такий синтез робить поезію глибоко емоційною, але й суспільно значущою.
У багатьох авторів змінюється стиль і поетика їхніх творів. З'являється мовна оголеність і лаконізм, багато поетів відмовляються від складних метафор, натомість обирають пряму, майже репортажну мову. Це сприяє ефекту автентичності.
Поезії запорізьких авторів стають рефлексіями на пережите, тому спостерігаємо появу мілітарної образності: образи неба, розрізаного ракетами, ніч як небезпека, звук вибуху як поетичний ритм, укриття як метафора внутрішнього світу. Особливу роль відіграє мотив слова як зброї.
Поезія в запорізькому контексті воєнного часу не претендує на естетичну дистанцію – вона функціонує як акт спротиву, як форма фіксації правди, як спосіб вижити психічно й духовно. Сам акт письма набуває значення екзистенційного вибору: писати – означає стояти.
Отже, поезія Запоріжжя воєнного часу постає багатовимірним художнім явищем, у якому індивідуальний біль переростає в колективний досвід, а локальна трагедія – в універсальний наратив боротьби.
Формула «І виживу.. І вистою… І встою…» стає не лише ліричним рефреном, а й художнім кредо сучасної української поезії, народженої в умовах війни. Вона найточніше відображає внутрішню формулу запорізької воєнної поезії — поєднання болю, мужності та впертої надії.
Запорізькі поети сьогодні створюють не просто художні тексти, а культурні документи епохи, які фіксують емоції, досвід, трагедію й силу людей, що живуть на передовій”.
Презентація пройшла дуже душевно — автори та авторки читали свої вірші, які знаходили відгук у серцях та душах гостей презентації.
До слова, це вже друга презентація збірок, які побачили світ у рамках міської програми. Наклад кожної книжки — 80 екземплярів, вони не для продажу, оскільки випущені за бюджетні кошти. Усі книжки передані або ще надійдуть до міських бібліотек та інших закладів культури.
На презентації були представлені такі книги:
- Любов Геньба — «Послання з невідомості»
- Валентин Северинюк — «Дух»
- Вікторія Сироватко — «Почерк»
- Карина Бойко — «Сонцевіри»
- Наталія Ігнатьєва — «Час для дії»
- Вікторія Забава — «І живу... І вистою. І встою»
- Лорина Тесленко — «Запах снігу»
- Володимир Слободян — «Тіні сталевого міста».
