У Запоріжжі на підтримку військовополонених та зниклих безвісти провели автопробіг та традиційну акцію
Автопробіг стартував на Прибережній магістралі в районі Центрального парку культури і відпочинку "Дубовий гай". Автомобілі були прикрашені прапорами України, символікою акції та плакатами з іменами військових, які перебувають у полоні.
Його учасники проїхали центральними вулицями, мета автопробігу — показати свою підтримку полоненим та привернути увагу до проблеми зниклих безвісти.
А на майдані Митців відбулася акція «Різдво в полоні». Тут встановили символічну ялинку з колючим дротом та стіл з різдвяними смаколиками. Ялинкові прикраси - частина з відповідними надписами, є навіть зі світлиною бійця, частина просто святкові.Біля ялинки поставили берці.
На столі стояли пусті тарілки і чашки - як нагадування про тих, хто знаходиться за колючим дротом в росії або на окупованій території України.
Щоб нагадати про тих, хто не може святкувати Різдво з рідними, біля столу поставили порожні стільці, на них повісили військовий одяг та тоставили берці, а ще поклали світлини з військовими, яких рідні дуже чекають додому.
На щастя, під час проведення акції повітряних тривог не було, тому була змога провести її у звичному форматі. Родини шикувалися вздовж центрального проспекту з плакатами, банерами та прапорами, водії на знак підтримки вимог повернути героїв додому щосили тиснули на клаксони.
«Всіх полонених та зниклих безвісти ми пам’ятаємо. Ми проводимо нашу акцію, щоб нагадати всьому світу про наших полонених, які вже четвертий рік перебувають у полоні, - зазначила військова волонтерка Стелла Орел, яка вже півтора року разом з родинами військовополонених та зниклих безвісти щотижня організовує акції «Не мовчи — полон вбиває». - Це вже четверте Різдво, яке вони проводять у неволі. Ми не маємо права мовчати. Ми кричимо на весь світ про жахливі умови полону, про знущання, катування, холод.
Ми не святкуємо ні Різдво, ні Новий рік, бо наші рідні перебувають у полоні. Наші серця не святкують. У нас біль і відчай. Ми боремося і чекаємо обміну.
Для нас найважливіший подарунок на Новий рік — повернення рідних додому. Наша сьогоднішня ялинка і стіл - це нагадування, що наші хлопці не забуті».
Історії незламних
Людина-кремінь Баретт, снайпер ГУР МО. У полоні пробув понад два роки.
Він вилетів в уже окупований Маріуполь для допомоги українським бійцям.
"Політ був дуже складний, тому що малі висоти, але велика швидкість, три кільця окупованого Маріуполя – ППО, "зенітки", "Стінгери".
Ми залетіли у місто 28 березня 2022 року о п'ятій годині ранку, десантувались і погрузили поранених. І через 40 хвилин вже вели бої на вулицях Маріуполя. Аналогів такої операції я не знаю. Перші кілька хвилин я стояв у ступорі від тієї кількості мирного населення, трупів та розрухи, всього того, що там відбувалось.
Через пʼять хвилин ми вже були морально готові і розбились по групах. Нам поставили задачу і ми почали працювати по ворогу у тій зоні.
Я ніколи не забуду ту кількість ворога, яка перевищувала нас, напевно, у 20-30 разів. Вона мене вразила, але не не злякала. Я у цьому побачив тільки плюс і пожалкував, що взяв мало набоїв – треба було брати більше."
Майже місяць Баретт брав участь у вуличних боях і стільки ж обороняв "Азовсталь". Там, каже, їх накривали 50-ма авіабомбами в день. Проте новину про здачу в полон спочатку сприйняв як жарт. 20 травня його підрозділ разом з командуванням останніми вийшли з Азовсталі. Перед здачею у полон захисники знищили свою зброю, щоб її не отримали росіяни.
"Нас відвезли у в'язницю в Оленівці Донецької області. Вони перевіряли все, якби я признався, з якого я підрозділу і хто я, то, напевно, і до казарми не дійшов би. Я сказав їм, що я з територіальної оборони Києва. Звідти вони відвезли мене у Донецьк на допити у прокуратуру. Ти їдеш в автобусі – тебе б’ють. Вони вибивали зуби, били струмом, одягали поліетиленові пакети на голову, били пляшками з водою, ногами та палицями. І так тривало три години. На допитах у Оленівці вони вибили мені сім зубів, розбивали голову і праву ногу мені відбили. Я був весь синій – шрами довго відходили."
Півтора роки Баретт пробув у Горлівській в'язниці суворого режиму.
"Кожна доба – це було виживання, знущались морально, фізично, психологічно. Наприклад, у бараку, де має бути 100 людей, сиділо майже 300. Російські вʼязні, як дикі, накинулися на нас і почали знімати одяг. А нам дали шльопанці і старі шорти. Я до Нового року майже проходив без шкарпеток, а вже лежав сніг. Годували непогано, як для полону. Але що ти з'їси, якщо тобі дають три хвилини поїсти. Під час прийому їжі вони могли підійти і вдарити резиновою палицею чи електрошокером. Тоді вже ні їсти, нічого не хочеться."
Десь через півтора року один із побратимів в полоні розповів росіянам, ким насправді був Баретт. Тоді почалася ще більша кількість допитів і знущань.
Та думки про родину не давали впасти у відчай. 17 липня 2024 року Баретта обміняли.
"Я був дуже вражений, побачивши наших хлопців, які виходили з транспорту, і побачивши російських військовополонених. Я був вражений просто їхнім виглядом. Таке в мене було враження, що вони не з полону, а з якогось Монако приїхали, з курорту. Ну і згодом почалися дуже приємні хвилини, секунди, ці миттєвості, коли бачиш український прапор, українську землю, українських жінок, хлопців, дівчат - ці відчуття не передати..."
Він вважає, що полон його загартував і зміцнив.
Три роки в полоні. Мужній Олександр Веренготов, боєць «Азову».
Прослуживши десять років, він знову повернувся на фронт 24 лютого 2022 року й через три дні вже був на «Азовсталі».
«Одного разу я сказав дружині: «Давай, якось забувай мене потроху, бо скоро вже мене не буде, звикай жити без мене. Знайди нормального батька для дітей, щоб все було добре». Я вже готувався, що з дня на день теж загину. На що дружина дала нормальну словесну прочуханку, «ввімкнула» мене і примусила тоді пообіцяти, що я виживу, що повернусь. І ось ця моя обіцянка не давала мені опускати руки, я кожен день згадував нашу розмову. Тримався, це завдяки моїй дружині».
Потім був вихід в полон та Оленівка, де Сашко отримав поранення під час теракту 28 липня.
«Лягли ми спати. Чую, відбувся вибух. Я відкриваю очі, подивився по бокам: вибухнуло, то вибухнуло. Вже звикли до цього, після «Азовсталі» не дивувало. І потім ще вибух. Скидаю з себе цей спальник, а я спав у шортах, дивлюсь на себе — теж увесь у крові. Я побачив голову свого побратима, коли рухався до виходу.
Прямісінько біля ангару складали вже загиблих, всі поранені сиділи там ще три-чотири години. Чекали на евакуацію, яку пообіцяли до госпіталю, але багато хто не дочекався — хлопці стекли кровʼю. Вони лежали, корчились, мучились від болю, кричали, просили про допомогу, але російська федерація їх не чула і не хотіла чути.
Я вже сиджу і думаю, що скоро і мій час вже прийде. Дорогою до Донецької лікарні в мене на руках помер хлопець з пробитою головою, так сильно, що було видно мізки. Я затуляв дірку руками, та було дарма, не доїхав…
Така біла плитка в госпіталі, а я йду розхлюпую своєю кров’ю, якими були налиті по вінця мої берці. Відкрив очі вже в реанімації. І одна жіночка каже: цей хлопець (на мене вказує), не знаю, яким дивом взагалі вижив. Не те, що в сорочці, а в скафандрі народився, втратив більше 2,5 літрів крові. Мені видалили селезінку. Видалили уламки, але, як виявилось не всі.»
Наприкінці вересня 2022 року Олександра етапували в Таганрог.
«Прийомка була люта на Таганрозі. Мені тоді ніс зламали, голову розбили й ребра поламали, ніякої медичної допомоги не надали. За непідтвердженою інформацією, під час «прийомки» нашої першої партії — 9 військовополонених загинули.
У Камишині над нашою камерою знаходилася катівня. Там цілодобово знущалися з наших хлопців. 24\7 ти чуєш крики побратимів і чекаєш, коли прийде твій час. Врешті і я опинився у тій катівні. Причепили мені до тіла дроти, пропускали по тілу ток, на голові мішок. Лежиш на животі із завʼязаними руками і ногами, у такому положенні проводили допит.
«Говори, кого з цивільних у Маріуполі вбив, як драмтеатр розбомбив, яких іноземних інструкторів знаєш», — каже мені один з тюремників, а інший у цей час крутить пристрій, який постачав ток, «тапік» — ми його називали. Це могло тривати годинами, вони кайфували, коли катували нас.
Врешті решт мені там зламали ногу. Кожен день більше місяця водили до медпункту — накладали повʼязку, що потім сповзала, і зеленкою мазали рани. Милиць не дали. Рачки йдеш, тебе супроводжують спецпризначенці, я голову кудись не туди повернув — отримую по ребрах»
Коли на українській землі побачив український прапор і напис «Україна», у нього полилися сльози.
«Мене всі ці роки полону тримала моя сім’я. Як повернувся на рідну землю, настільки емоції переповнювали: чи то сум, чи то злість, чи то любов. Аж душа розривалася, коли я вперше побачив свою дружину, дітей. Я їх тоді обійняв і просто втратив дар мови. Мені так спокійно стало, що нарешті зустрілися. Я виконав свою обіцянку повернутися».
