В останній день зими нарешті вдалося провести у звичному форматі акцію на підтримку військовополонених та безвісти зниклих захисників.

Кілька тижнів поспіль годинне шикування вздовж центрального проспекту не проводили через повітряні тривоги, адже під час них масові заходи у Запоріжжі заборонено проводити з міркувань безпеки. Учасники акції обмежувалися лише загальним фото.

“Поліція дозволила почати акцію на 10 хвилин раніше, поки не було тривоги, - розповідає військова волонтерка Стелла Орел, яка разом з родинами військовополонених організовує щотижневі акції з травня 2024 року. - Дуже вдячна поліцейським за розуміння.

Ми вийшли сьогодні, щоб вчергове нагадати суспільству, нашій владі і всьому світові за наших полонених, які знаходяться у російських катівнях хто майже чотири роки як оборонці Маріуполя, хто трохи менше.

Нагадати про тишу, яка нас повільно вбиває, оскільки родинам нічого не відомо про долю їхніх близьких.

Ми дуже чекаємо на обмін, який нещодавно анонсував Кирило Буданов (керівник Офісу Президента, керівник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. - Авт.). Знаємо, що він наче сьогодні має бути, але поки що ніякої інформації немає. На жаль, поки що тиша... Чекаємо. Надіємось. Сподіваємось. Віримо”.

Стелла Орел підкреслює, що запоріжці виходять на акції, щоб підтримати усіх, хто перебуває у ворожому полоні — військових, цивільних.

Вони проводяться і на підтримку безвісти зниклих на полі бою, бо так буває, що військові не загинули, а потрапили до рук ворога. А під час обміну щасливчики повертаються додому.

“Ми боремося за кожного українця, бо вони усі — наші люди. І ми не маємо права мовчати! Ми кричимо - “поверніть героїв додому!”. Подобається це комусь, не подобається, наш обов’язок — боротися. За батьків, синів, чоловіків, побратимів, посестер — кожного, хто знаходиться в російському пеклі”, - зазначила Стелла Орел.

Організаторка акцій також закликала запоріжців долучатися до їхніх акцій, тому що для родин дуже важлива підтримка суспільства.

Так, учасники акцій відчувають підтримку водіїв, які, побачивши людей з прапорами, банерами та плакатами, щосили тиснуть на клаксони автомобілів, маршруток, автобусів.

Стелла Орел подякувала небайдужим запоріжцям, і особливо молоді, яка долучається до акцій.

«У день обмінів усі згадують, що в полоні знаходяться українці, радіють поверненню наших захисників, але про них треба пам’ятати не тільки в ці дні. Це наш спільний біль!”, - підкреслила військова волонтерка.

Історії нескорених

Був у полоні майже три роки

Андрій Кристофович, морпіх 36 бригади. У полон потрапив, коли коли разом із побратимами намагався прорватись з блокадного Маріуполя.

«У нашій групі був хворий боєць — мав температуру 40 градусів, тому ми вирішили зайти на світанку в село і почекати в закинутому будинку. На другу добу я вирішив, що будемо виходити, кому погано — будемо нести, не можна там було лишатись.

Ми вийшли набрати води і нас побачили цивільні. Через деякий час нас оточили росіяни.

Коли був засуджений, перебував у Макіївці Донецької області. Це виправна колонія суворого режиму. Там більшість засуджених наших перебувають й досі, переважно це морські піхотинці, азовці.

Після того, як нас забрали в полон, росіяни влаштовували допити. Питали, де вчився, ким працював, з якого моменту почав служити, чому вирішив піти воювати проти росії.

Потім вони зрозуміли, що ніхто нічого не говорить. Тоді вони наших бійців обробляли різними методами і бійці, не витримуючи тортур, писали й підписували все, що потрібно.

Коли я приїжджав на слідчі дії, бачив цивільних людей, яким українські підрозділи возили їжу, ще на початку вторгення, вони стояли із російськими прапорцями і махали. Дуже тяжко таке було бачити.

І коли мене привезли в кайданках, зійшлася група цивільних людей з того напрямку, де ми стояли. Слідчий погрожував навести їх на мене, погрожував, що вони мене вб'ють, якщо я йому нічого не скажу.

Жінки стояли з дітьми й казали: "Ви, тварини, нас вбивали". Я думав, що їх купили за сухпай.

О п'ятій ранку відкривалася камера, за хвилину треба було встати, скласти речі, здати, забігти назад і стояти. Коли дозволяли сісти, сідали, а так — стояли і не рухалися. Це могло бути днями. Сідати й спиратись на щось не можна було.

Потім нам дозволили, бо в хлопців почали гнити ноги. Нас виводили на прогулянку у двір розміром три на два метри. Завели 12 людей і ми стояли годину, дивилися у стінку. Потім забіг назад — перевірка: ставали на розтяжку біля стінки і били нас палками, дерев’яними кийками.

Деякі підбирали, куди бити, а деякі били по чому прийдеться, в голову, по геніталіях.

Допит був п’ять годин і от протягом цього часу, з перервами дві-три хвилини, мене били. Я звик до цього, хоч і показував, що мені дуже боляче, бо це дійсно боляче, але я не відчував болю. Було набите все — руки, плечі, спина, ребра, я вночі спати не міг — боліло, просто жах.

Найбільш суворі — це їхня спецслужба, вони на поліграфі перевірять все, нічого не вигадаєш. Є електрошокери, а є ТА-57, це пристрій для зв’язку. Вони його ставили, куди заманеться: на пальці, вуха, геніталії і починали крутити.

В кого серце слабке, то важко витримати. У полоні я втратив вісім зубів, маю тріщини шести ребер. До полону важив 104 кілограми, у полоні схуд на 43.

У те, що мене повертають в Україну, я не вірив до останнього. Дуже приємно було побачити натовп людей з прапорами, побачив маму свою, одразу побіг до неї.

Минуло два місяці і все одно я прокидаюсь вранці і радію, що дома, але тривожність ще не покидає повністю.

З першого дня з нами працюють лікарі. Зараз лікують втрату слуху, у мене на ліве вухо 65%. Великі проблеми зі сном, посттравматичний синдром, тяжко поки мені. Мрія одна — щоб Україна перемогла. Буду продовжувати робити свій внесок для того, що наша держава перемогла».