4 липня 2024 року під час виконання бойового завдання загинув захисник з міста Оріхів Пологівського району Дмитро Дротянко. 
Це непоправна втрата для його рідних, для тих, хто знав Дмитра, цінував його за порядність, чесність, щирість. 
Про життєвий шлях Героя на наше прохання розповіла його вдова  Наталія.

Дротянко Дмитро Олександрович народився 12 жовтня 1979 р. у Преображенці. В перший клас пішов у Оріхівську СШ №2, але незабаром зі своєю мамою він переїхав жити в Новий Уренгой, де прожив там 7 років. 
У 1995-му Дмитро повернувся до України вже сам, бо мама померла у 1992 році. Закінчив тут школу, жив спочатку з сім'єю батька Олександра Дмитровича в с. Мала Токмачка, потім його забрав до себе дядько Олександр Павлович Мандрич в Преображенку.
- Ми з Дімою зустрілися влітку 1997 році, - згадує Наталія, - нам було майже по 18 років, і з тих пір ми не розлучалися. Одружилися 6 січня 2007 року, народилася наша красуня Машенька. Жили, працювали, виховували дитину, все було добре. 


У 2014 році, коли розгорілася війна на Донбасі, Дмитро прийняв рішення добровільно захищати нашу країну від ворога. У серпні 2014 р. він потрапив у 37 батальйон територіальної оборони Запоріжжя. Був солдатом, кулеметником. Уже в жовтні батальйон вийшов в зону АТО. Їхній взвод стояв під Авдіївкою, після ротації та маленького перепочинку їх перекинули на Маріупольський напрямок, до Широкино, Талаківки, де вони сумлінно виконували бойові завдання до серпня 2015 року. 
Потім їх вивели з зони АТО, і хлопці повернулися додому. Діма починав службу простим кулеметником, а закінчив молодшим сержантом командиром відділення. Ще рік приходив в себе після повернення, були безсонні ночі, спогади про загиблих побратимів.
 Ми познайомилися з Дмитром у 2019-му, і тоді у газеті «Трудова слава» була стаття «Ветеран АТО Дмитро Дротянко: «Вірю в нашу перемогу!».
Він був не дуже багатослівним, але розповів, що поруч з ним на Донбасі у 37-му окремому мотопіхотному батальйоні служили земляки Сергій Шемберко з Преображенки, Михайло Нєдєльський і Василь Васенко з Таврійського.
Мене вразила його розповідь про побратима, який телефонував Дмитрові і сказав: «Я готовий за тебе життя віддати!».
Тоді мій співрозмовник так відреагував на ці слова:
- Це для мене важливо. Значить, я був непоганим командиром  і хорошим другом для своїх бійців. Дехто з хлопців телефонує, звертається за порадою. Багато ще не повернулися з війни. В думках всі ми там… 
Після повернення зі служби Д.Дротянко завершив навчання у Таврійському агротехнологічному університеті, став приватним підприємцем.
Наталія ділиться спогадами про чоловіка:
- Він дуже багато волонтерив, завжди був готовий віддати останнє, щоб допомогти бійцям на фронті. Почав займатися власною справою - виготовленням сільськогосподарської техніки, щось виходило, щось ні, було по-різному. 


А думки, що війна таки буде повномасштабною, ніколи  його не залишали. Коли Діма нам про це говорив, ми не вірили і думали, що не може бути, що війна постукає нам у домівки, що будемо жити по чужих хатках, що наше життя може так перевернутися з ніг на голову. 
Черговий наплічник Діма зібрав ще за місяць до повномасштабки... І  коли настало 24 лютого, він взяв його і пішов до військкомату, однозначно усвідомлюючи свій обов'язок, як військового. 
Ми з Машею ще сиділи вдома, бігаючи у підвал кожного разу, коли лунала сирена, було страшно. 6 березня вирішили виїжджати з міста, бо було страшно за дітей. З донькою та сім'єю брата поїхали у м.Дніпро, тут і зупинилися. 
Діму вже 26 лютого 2022 р. призначили на посаду командира відділення гранатометного взводу військової частини А7278 м.Запоріжжя, а з 1 жовтня 2022 р. він став командиром мінометки.
Сумлінно виконував всі бойові завдання, у колективі його поважали. Він завжди вирішував багато питань з укомплектування взводу, організував збір на купівлю машини, щоб їздити на позиції. Ще багато чого було зроблено, придбано завдяки друзям- волонтерам, яких у Діми було безліч. 
Але у Діми була мрія – «Азов». Він подав туди заявку, йому невдовзі зателефонували. 21.03.2023 року Діму було переведено та зараховано до ОЗСП «Азов» військової частини 3057 НГУ на посаду навідника у мінометку. Після щоденного вишкілу на базі тренувань полку хлопці поїхали на позиції на перші бойові завдання, і до речі, це був Оріхівський напрямок.
 Після успішно виконаного бойового завдання Діма і його побратими отримали свій значущий шеврон азовця в нашому рідному Оріхові біля краєзнавчого музею у центрі міста.
 Діма був дуже гордий його носити, це честь! «Азов» йому підходив по духу - він любив неньку Україну  - «святу, могутню і соборну», він любив дисципліну, завжди був справедливим, чесним, мужнім, виваженим, мріяв про перемогу і робив для цього все, що було в його силах.
 Згодом, після виконаних завдань на Оріхівському напрямку, хлопці повернулися на базу, і Дмитру захотілося навчитися управляти дронами. Він успішно закінчив курси і перевівся в «літуни», це було щось нове та цікаве. І вже в складі «літунів» Дмитро відбув виконувати бойові завдання у Серебрянський ліс, що біля Кремінної. 


Ми завжди були на зв'язку, Діма розповідав, як цікаво керувати дроном, про його можливості. Все було добре, але одного разу так склалися обставини, що Діма вимушений був перевестися в інший підрозділ, який знаходився у Сумській області, в Шостці. Це було для нього ударом, не завжди на нашому шляху зустрічаються адекватні та нормальні люди, командири.
У Шостці Діма був недовго, бо стояти на блокпостах - це не для нього. Він подав запит на переведення в «Кара-Даг» НГУ і його перевели. І вже навесні 2024 року він виконував бойові завдання на позиціях в Роботине-Вербове.
Діма був головним сержантом-командиром міномета 1 обслуги міномета 1 мінометного взводу мінометної батареї 2 батальйону оперативного призначення «Кара-Даг» військової частини 3029.
 Останній раз ми бачилися у червні, його відпустили на три дні. 


4 липня ми списалися зранку, увечері я йому написала, а він не відповів. Подумала, що зранку напише, але і 5 числа цілий день не було з ним зв'язку. Вже відчувала: щось не так. Почала телефонувати командирам, мені відповіли, що наберуть пізніше. І у суботу 6 липня мені повідомили жахливу звістку, яка розділила наше життя на «до» і «після».
Поховали Дмитра Дротянка у Запоріжжі на кладовищі Святого Миколая.
 У великому горі Наталію підтримали мама і тато, які живуть разом з дочкою та онукою, брат Ігор та його дружина Катя, друзі, побратими Героя.
Дуже не вистачає татових порад його дочці Марійці, яка закінчила гімназію «Сузір'я» і  тепер стоїть перед вибором: яку професію обрати, де вчитися. Переконана, що дівчина зробить правильний вибір, адже у її характері закладені кращі батькові якості.

Тамара Курочкіна