Сьогодні біля Алеї Бойової Слави відкрили оновлений простір пам’яті загиблих героїв, який родини полеглих за ініціативи Катерини Петренко заснували ще у 2022 році.
На невеличкій галявині — кілька сотень прапорців з іменами, прізвищами, позивними захисників, які віддали своє життя за незалежну, вільну Україну.
...За кілька років, які минули з часу відкриття, народний меморіал втратив первісний ошатний вигляд, частина прапорців вицвіла або витріпалася. Тому стало на часі оновити місце вшанування пам’яті героїв, які загинули у боях з ворогом.
Як розповіла представниця ініціативної групи, мама загиблого Світлана Ізмайлова, з пропозицією оновити цей меморіальний простір вони звернулися до ветерана російсько-української війни, керівника ГО “Разом UA” Ігоря Ілюшкіна. Він пообіцяв разом з іншими ветеранами допомогти в облаштуванні галявини з прапорцями. Тільки запропонував родинам загиблих намалювати проєкт, яким вони бачать оновлений простір.
“Хлопці віддали свої життя за Україну, тому ми хотіли, щоб була карта України, - розповіла Світлана Володимирівна. - Про свою ідею розповіли також пані Регіні Харченко. Отримали повну підтримку, за що я їй вдячна”.
Хлопці за два дні облаштували простір пам’яті — виклали мапу України у кольорах національного прапору, провели благоустрій ділянки.
“Ця галявина з прапорцями з’явилася, коли ми ще воювали, - зазначає Новинам Оріхова Ігор Ілюшкін. - Але з часом вона стала трохи занедбаною. Рідні загиблих звернулися до нас з проханням допомогти. Ходили і до Регіни Харченко — чи можемо проводити роботи? “Звісно, так”, - була відповідь.
Зібрали коло ветеранів — хто чим може допомогти, які роботи здійснити. Насправді наша доля дуже мала, ми просто допомогли родинам загиблих.
Наша позиція — такі простори повинні бути! Ми хочемо звернути увагу людей: якщо ми забудемо цих хлопців, то навіщо ми воювали? Якщо пам’ять про них зникне, то, на мою думку, і Україна, мабуть загине.
Такий невеличкий шматочок пам’яті повинен змусити пам’ятати усіх, яку ціну сплатили захисники за те, щоб ми з вами жили. Ті, хто сьогодні прийшли сюди, вони ніколи не забудуть. Треба, щоб і все суспільство пам’ятало.
Кацапи нікуди не дінуться, ця війна, на жаль, буде вічна. Ми повинні навчитися шанувати полеглих, пам’ятати кожного, хто віддав життя. Кожна родина, побратими можуть тут поставити прапорці. Ми поставили їх хлопцям, чиї дружини виїхали за кордон”.
У організаторів є лише одне прохання: на мапу ставити лише портрети, а прапорці — поруч з нею.
“Будь-яка війна забирає найдорожче — людей, - говорить секретар міської ради Регіна Харченко. - Зараз бачу багато сліз. Складно уявити, наскільки вам боляче. Можна відновити десятки будинків, дороги, школи, людей не можна повернути. Дякую вам за те, що бережете пам’ять. Вірю, що кожен захисник і кожна захисниця — це наші янголи. Які тут, з нами. І вони будуть жити доти, доки ми їх будемо пам’ятати. Дуже дякую всім, хто влаштував таку чудову інсталяцію”.
Переселенка з Василівки Світлана Ізмайлова на війні втратила сина Володимира Лисенка і зятя Івана Сіріцу. Донька Ганна Сіріца — військова, служить у 3-й штурмовій бригаді, була в АТО.
“Іван загинув у Бахмуті 23 січня 2023 року. Син помер у Дніпрі. Син і зять навчалися в одній школі, сиділи за однією партою. Коли розпочалася Революція Гідності, на площу виходили син, зять, невістка і донька.
Син, він великий патріот, пішов у “Правий сектор”, йому це було ближче. А зять — в “Азов”. Обидва були в АТО. Син — з 2015 року, пройшов блокпости, починав добровольцем. В 2016 чи 2017 їх приєднали до ЗСУ, він підписав контракт. І пішов воювати.
Зять відразу пішов в “Азов”. У жовтні 2021 року Ваня звільнився. Казав, що заморився, хоче відпочити. У нього закінчився контракт і він демобілізувався. Поїхав у Польщу. 24-го почалася повномасштабна війна, а 25-го він вже був в Україні. Сказав: “Хто, як не я?. Буду воювати”.
А син не кидав, весь час служив. На момент вторгнення росіян він був у 25 бригаді ДШВ, командиром бойової машини. .
Їхня рота в Авдіївці прийняла перший бій. У мене є відео. Їх там сильно розбомбили, він вивів побратимів. Був нагороджений орденом “За мужність” 3-го ступеня, за звільнення Балаклії і Ізюму - “Сталевим хрестом” від Валерія Залужного. У нього є медалі за участь в АТО. А орденом “За мужність” 2-го ступеню син нагороджений посмертно.
В АТО у нього був позивний Лис, а під час повномасштабної війни — Файзер. Відомо, що рашисти хотіли піймати його живим. Ще в 2019-му вони полювали на нього. Він був дуже патріотичним, мав багато українських тату. Останню татушку зробив у серпні 2022-го на спині - “Каратель русской хунты"...
Я дуже вдячна усім, хто допоміг нам оновити цей простір пам’яті — пані Регіні Харченко, Ігорю Ілюшкіну та хлопцям, усім родинам загиблих”.
За словами Світлани Ізмайлової, частину старих прапорців вони замінили на нові, підписали імена, які були, додали ще 120. Прапорці за своїх загиблих земляків додали також представники громад. Пані Світлана каже, що зараз на галявині понад 600 прапорців. Вічна пам'ять героям...
Про Файзера
Лисенко Володимир, позивний «Файзер», народився 10 лютого 1985-го в місті Пологи. У Запоріжжі Володимир закінчив 9 класів і пішов у технікум вчитись на столяра. Мав бути майстром, але не захотів. Батько Файзера працював водієм, Володимир допомагав йому ремонтувати машини. Але більше полюбляв кермувати.
Дитинство та юність Володимир прожив у Запоріжжі, а коли прийшов час – пішов спочатку відстоювати Україну на Майдан, а потім й на поле бою.
"Дуже любив грати в танки онлайн. Займався цим ще десь з 2010 року. Йому пропонували продати свій акаунт за декілька тисяч доларів. Стратегія з ігор потім дуже допомогла, коли Володимир з Верхнього Торецька та Новоселівки виходив: і син, і хлопці казали, що завдяки цьому вони залишились живі.
Захоплення дало змогу на реальній війні втекти від смерті й вивести інших хлопців навіть, коли вони втретє за сім днів потрапили в оточення", – розповідає мама.
На війну Володимир пішов як доброволець у 2015 році. Наприкінці 2016-го підписав контракт. У 93 окремій механізованій бригаді "Холодний Яр" був на посаді навідника-розвідника. З 2020 року служив у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні "Київська Русь", грузинський легіон. У 2021 – підписав контракт з 25-тою окремою повітрянодесантною Січеславською бригадою.
За словами мами, багато хлопців хотіли служити саме із Володимиром, бо він вважався ніби заговореним – вийде з будь-якої ситуації, знайде будь-яку лазівку і всіх із собою врятує.
До 2022-го Володимир воював у Попасній, Широкому, на Світлодарській дузі, у Бахмуті (2018 – 2019), Донецьку, на Луганщині.
Підрозділ Файзера першим на початку повномасштабної війни прийняв бій в Авдіївці. Після цього Володимир разом із побратимами був у Балаклії, Ізюмі, Лимані, Верхньому Торецьку. Перед смертю Файзер служив у 25-тій окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді.
Помер 7 жовтня 2022 року в Дніпрі. Файзер мав триденну відпустку. Ввечері 5 жовтня прибув додому, а 9 – мав виїхати назад, на передову. Вова збирався до побратимів у лікарню у Дніпрі.
Сьомого жовтня заправив автомобіль, від’їхав від АЗС, хотів поставити телефон на підзарядку. Раптово у чоловіка не витримало серце. Померлого Володимира в автівці на узбіччі знайшли 8 жовтня зранку: з телефоном у руках, ніби просто заснув. За словами лікаря, який робив розтин, 37-річний Файзер мав серце як у 90-літньої людини
. У нього була улюблена робота – захищати свою Батьківщину. У ворога був наказ Файзера брати живим.
В травні 2022 року отримав орден "За мужність" ІІІ ступеня за те, що у Верхньому Торецьку вивів з оточення 13 людей – живих бійців з усіх рот. На сьогодні із цих 13 – вцілів лише один.
Файзер отримав "Сталевий хрест" за взяття Балаклії та Ізюма посмертно 14 січня 2023-го. Також мав відзнаку за участь в АТО і звання ветерана війни, нагрудний знак за зразкову службу (з матеріалу на сайті Запорізької ОДА).
