Разом із головою Національної спілки журналістів України Сергієм Томіленком приєдналися до рятувальників, які доставляли хліб та питну воду на прифронтову територію. Побували в селах Преображенської громади – Васинівці, Омельнику, Червоній Криниці,  в Оріхівській громаді – безпосередньо в місті Оріхів, а також зустрілися з пресофіцерами 65-ї окремої механізованої бригади «Великий Луг». Разом з гуманітарною допомогою, місцевим жителям передали свіжий випуск газети "Трудова слава". 
Для Томіленка це не перший візит до Оріхова. Ще в березні 2023 року він підтримував відновлення випуску місцевої газети та особисто переконався в її важливості, спілкуючись із мешканцями. А вперше він відвідав Оріхів у 2017 році разом із журналістами з різних регіонів України. Тоді місцева газета переживала складний період роздержавлення, і цей візит став виявом солідарності з її редакцією.

Васинівка під обстрілами: життя між страхом і надією

Розмовляючи з місцевими жителями, журналісти дізналися, що значна частина населення залишилася у селі. Пан Павло розповів, що більшість мешканців – це люди похилого віку, яким важко покинути домівки.

«Ну куди вона поїде? – каже чоловік, вказуючи на 80-річну бабусю. – Через дорогу дідусь, йому вже дев'ятий десяток, йому куди їхати?»,  – розповідає він.

Місцеві виживають завдяки власному господарству. У людей є домашня живність, а місцевий фермер Олег Паустовський допомагає селянам обробляти городи та підтримує громаду. «Тримається на плаву, молодець», – відзначає Павло.


Незважаючи на постійні обстріли, в селі є електрика, хоча лінії електропередач часто пошкоджуються. «Світло є, але тільки до першого обстрілу», – кажуть місцеві.
Люди звикли до складних умов, але найважливішим для них залишається мир. «Що нам треба? Мир. Мир і все», – говорить Павло, згадуючи дружину, яка здригається від кожного вибуху.

«Вдень ще можна жити, а як тільки темніє – стає страшно», – зізнаються селяни.

Жителі кажуть, що не мають справжніх бомбосховищ, а підвали – не завжди безпечні. «Підвал – це не бомбосховище. Він зроблений з підручних матеріалів. Якщо буде пряме влучання – він не врятує», – пояснюють вони.
Рятувальники постійно доставляють хліб та воду. «Вони з першого дня тут, допомагають», – кажуть місцеві. 
Попри важкі умови, люди намагаються виживати. Хтось ремонтує хати, хтось переїжджає до напівзруйнованих домівок з інших сіл громади, де безпекова ситуація гірша.

«Люди викручуються, як можуть», – підсумовують мешканці Васинівки.

Без роботи, без світла, але з вірою в майбутнє

У прифронтовому селі Омельник, яке переживає усі жахіття війни, життя триває, хоча й з великою боротьбою та стражданнями. Місцеві мешканці зберігають дух, попри те, що кожен день приносить нові труднощі. Тут, де час іде повільно, а ночі розриваються від звуків  вибухів, люди все ж намагаються триматися за своє минуле, свої традиції та звички.

Коли почала роздавати газету, люди відразу зреагували: «Це наша рідненька «Трудова слава». Такі теплі слова - це сьогодні найвища нагорода роботи журналістів нашого локального видання.

Випадкова зустріч з старостою Новоселівського старостинського округу, до якого входять села Новоселівка та Єгорівка, і які територіально найближчі до Гуляйполя, Олександром Шевченком.
До початку війни в цих селах проживало - 518 осіб, на кінець 2024 року в старостаті залишилось 100 людей (с.Новоселівка: 25 сімей - 40 осіб), с.Єгорівка: 35 сімей - 60 осіб),  Це  люди похилого віку, які не бажають виїжджати. 


З 3 березня 2022 року в Новоселівці  немає світла. Телефонний зв’язок майже відсутній.  

«У Єгорівці  70 відсотків, а в Новоселівці вже 80 відсотків хати постраждали. Є такі, що вже не можна відновити», - говорить староста Олександр Шевченко.
Питаю про евакуацію. Діти з батьками евакуйовані в безпечні міста. Проблема в тому, що  вони повертаються. Староста розповів історію місцевої мешканки, яка  евакуювалася, зі сльозами розповіла свою історію: «Я оформила ВПО, мені пообіцяли, що виплата буде в кінці травня. В мене троє дітей, і мені дають 9000, а я знайшла квартиру за 6000. Ще й за комунальні треба платити. І що лишається, як жити?». Жінка знову планує повернутися до села, бо не знає, як далі жити».

Фермери, попри складну ситуацію, продовжують працювати. Вони намагаються вирощувати врожай, як і в мирні часи: «Фермери, в принципі, майже всі працюють. Вони ризикують, але земля все одно дає плоди. Всі готуються до посівної», — каже староста села.
І хоча деякі з них  втратили до 50% минулорічного врожаю через відсутність робочих рук, все одно продовжують працювати.
Друга співрозмовниця висловила сумнів щодо того, чи може газета допомогти: «Ми хочемо миру. А що газета допоможе, коли війна продовжується? Кількість жертв зростає, і  вибухи у нас щодня. Ми вже не спимо ночами».
До розмови доєднується жіночка, котра живе тут усе своє життя: «У нас немає роботи, пенсії маленькі. Ми не виїжджаємо, бо не хочемо покидати рідну землю».
Селяни продовжують саджати городи і доглядати за садами, навіть коли вже важко залишатися на місці. Для них земля — це не просто джерело їжі, але й надія на відродження.

«Село є село. На город пішов, помідор, огірок, клубничину вирвав. І думаєш, от якби були онуки поряд, то поласували. І здоровішими були б. Хочеться, щоб вони повернулися, були поряд. Будемо сподіватися, будемо надіятися», - говорить жінка.

Відданість своїй землі, надія на мир і відродження — ці почуття, які пронизують кожну розмову з сільськими мешканцями.
Передає частину газет місцевим, які розвозитимуть хліб, щоб люди могли отримати не тільки насущне, але й новини.
Село, незважаючи на всі труднощі, продовжує жити, сподіваючись на краще майбутнє і на те, що земля, навіть у часи війни, дає свої плоди.

«Ми в Україні, ми на рідній землі»

Червона Криниця Преображенської громади стала одним з тих маленьких сіл, де війна залишила глибокі рани. Життя тут зовсім не таке, як було до війни: відсутність світла, води, зв'язку — це лише частина того, що переживають місцеві мешканці. Колись тут мешкало біля семидесяти людей.
Відвідали пана Василя, одного з небагатьох, хто залишився в селі. Їх тут зараз дванадцять. Його розповідь — це голос тих, хто не зламався під час страшних подій.

«Юрочка, ти спас!», — починає пан Василь розмову, звертаючись до рятувальника, начальника Пологівського підрозділу Юрія Голінька, який вже неодноразово бував на обійсті господаря.

Питаємо пана Василя, як живеться? Його відповідь коротка, але змістовна: «Ми -  в Україні, ми - на рідній землі… На нас напали…».
Пан Василь згадує часи до війни. Він не може зрозуміти, що сталося і чому так сталося. Це питання, яке без відповіді залишається у його серці, як і у багатьох інших.


Попри важкі умови, пан Василь не скаржиться на своє становище. Згадує допомогу від рятувальників, волонтерів, які привозять воду, хліб, дрова. Життя стало важким, але він вдячний за те, що є  підтримка.

«Допомагають хлопці: водичку возять, хліб возять, дрова завозили. Без них ми б не вижили».

Найболючіше для місцевих жителів — це відсутність основних комунікацій, особливо електрики. За словами пана Василя, світло в Червоній Криниці немає вже понад рік й вісім місяців. Зруйновані стовпи електропередач, пошкоджена інфраструктура — це вже частина реальності, до якої доводиться адаптуватися.

«Ми вже звикли. Рік і восьмий чи дев'ятий місяць без світла. Постійно обстріли, стовпи повибивані. Високовольтна лінія  пошкоджена».

Пан Василь, який до війни передплачував газету «Трудова слава», говорить, що буде радий кожному новому номеру.
- Газети до Вас не доходять? — запитуємо.
- Ні, не доходять. Але тепер ви привезли! Дякуємо! — відповідає Василь, приймаючи газету. – Зараз люди прийдуть за хлібом, то пороздаю всім. Люди раді будуть читати.
Червона Криниця — це ще й про землю, яку місцеві обробляли поколіннями. Пан Василь  говорить, що його пай знаходиться у хорошого сільгоспника, який добре платить і підтримує людей.
«Мої землі завжди оброблялись. Пай у хорошого сільгоспника з Гуляйполя Коростельова. Він до нас добре ставиться».
Попри труднощі, пан Василь залишається оптимістом, вірить у майбутнє України.

«Ми всі українці. Моя родина — це українці. Мій дідусь воював з  разом з махновцями, це історія, яку я пам'ятаю і пишаюсь нею», - говорить пан Василь.

Що стосується медичних послуг, то пан Василь скаржиться, що через війну доводиться добиратися до лікарів або в Комишуваху, або в Запоріжжя: «До нас лікарі не приїжджають. Якщо треба, їду в Комишуваху, чи Запоріжжя за ліками. Ось недавно лежав в лікарні через проблеми з серцем».
Але навіть за таких умов, пан Василь не втрачає надії: «Жити можна. Це моя рідна земля. Вона переживе все».
Він також згадує доброту людей, які, незважаючи на все, допомагають і підтримують один одного: «Наш народ дуже добрий, він себе в цих обставинах показав дуже добре. Спільно, разом — ми вистоїмо».
Завершуючи розмову, пан Василь дякує за візит і за допомогу, яку отримав: «Дякую вам, що приїхали, що привезли воду, яку тут взагалі ніде взяти, бо й колодязів вже немає, за хліб, чай і за газету. Ви робите велике добро».

Реалії життя в Оріхові 

Місто Оріхів, що на сьогоднішній день знаходиться на межі зони бойових дій, переживає надзвичайно важкі часи. У цих умовах багато людей все ще залишаються в місті та селах громади, намагаючись вижити та підтримувати місцеву інфраструктуру. Життя тут стало суворим випробуванням, і, незважаючи на постійну небезпеку, люди чекають на краще майбутнє. Як це — жити у місті, яке перебуває під постійними обстрілами, а ще й без елементарних умов для нормального існування?

«Ми продовжуємо доставляти газету «Трудова слава», — розповідає староста Копанів Віктор Жильцов. — Передаємо до найвіддаленіших куточків міста, а також у Новоандріївку, Новопавлівку. Там люди чекають нашу газету».

Хоча у  міських пунктах незламності є генератори, є старлінки. Але ж до цих пунктів ще треба добратися.  Тож місцева преса стає не просто джерелом новин, а й справжнім вікном у світ для людей, які залишились без доступу до інтернету і телебачення. 

«Ситуація суттєво погіршилась, — розповідає начальник Оріхівської міської військової адміністрації Микола Дмитрович. — Обстріли не припиняються. Волонтерські машини з гуманітаркою атакують дронами. Люди живуть у постійному страху».

Найгірша ситуація — в прифронтових громадах, таких як Новоданилівка та Новоандріївка, де обстріли не припиняються цілодобово.
Попри всі труднощі, люди намагаються жити своїм життям. Микола Дмитрович ділиться статистикою: «Зараз у місті Оріхів проживають 787 людей, загалом по громаді — 1132 людини. Від початку війни дітей на території немає, всі вони були евакуйовані. Але багато людей не виїжджають, чекають на кінець війни, на нашу перемогу».


Місцеві жителі розповідають, що їм доводиться перебиватися, як можуть. Часто без світла та води, за відсутності нормальних умов для життя.

«Ми живемо у підвалі. Нас тут 11 сімей. Тут ночуємо, готуємо їжу на газовому балоні, який нам дала місцева влада, а що робити? — каже місцева жителька. — Намагаємося вижити. Ми вже звикли до таких умов».

Воду сюди регулярно завозить місцева влада, є генератор.
В одному з пунктів незламності люди отримують гуманітарку, лікарську допомогу, працює відділення Укрпошти.
Важливою частиною підтримки є саме інформація, яку люди отримують через газету: «Хоч новини дізнаємося, що робиться. Ми ж ніде не ходимо, крім підвалу. Ні інтернета, ні телебачення». 

Керівник місцевої військової адміністрації Микола Вініченко наголошує на важливості місцевих медіа в умовах відсутності стабільного зв’язку: «Люди чекають на газету. Вони хочуть дізнатися новини про свою громаду, захисників, події в регіоні. Це дуже важливо для них». 

Попри жахливі умови, люди вірять у перемогу та чекають на мир. «Якби ми виїхали, тут нічого б не залишилося», - впевнені мешканці Оріхова. У цей важкий час вони не втрачають надії на краще майбутнє та продовжують боротьбу за своє виживання.

Коротка зустріч з представниками пресслужби 65-ї бригади

На завершення поїздки  на прифронтову територію Оріхівщини зустрілися з пресофіцером 65-ї окремої механізованої бригади «Великий Луг» Сергієм Скібчиком, який є нашим колегою – редактором «Володимирецького  вісника» (Рівненська область) та військовим журналістом пресслужби бригади Андрієм Андрієнком. Обоє вони члени Національної  спілки журналістів України.
НСЖУ активно підтримує військових журналістів і пресофіцерів. Зокрема, у 2024 році Спілка започаткувала ініціативу «Пресофіцери — важливі!», спрямовану на визнання та підтримку роботи пресофіцерів, які організовують інформування про дії українських військових та забезпечують супровід цивільних журналістів на фронті.

Сергій Томіленко передав Сергію Скібчику та Андрію Андрієнку павербанк та зовнішній накопичувач інформації для їхньої роботи.
Наші колеги  в свою чергу організували для нас зустріч з командиром взводу і тимчасово виконуючим обов’язки командира роти Ігорем Гринчуком  з позивним «Гріша».


36-річний тернопільчанин на фронті з початку війни. Був рядовим, звичайним бійцем. Під час участі в контрнаступі отримав серйозне поранення. Після цього його повинні були списати. Але  він вирішив залишитися.  Про історію захисника Запорізького краю – звичайного хлопця з Тернополя розповімо в одному з номерів  «Трудової слави».

Фото авторки, Анни Логвиненко, Євгена Черевка