Гуляйпільський журналіст, краєзнавець і письменник Іван Кушніренко видав книгу «Війна у кожного своя». У його творчому доробку вона вже 99-а!
Особливістю нової книги стали розповіді людей, які на власному досвіді пережили жахіття російсько-української війни. Автор зібрав близько ста розповідей про те, де його співрозмовники зустріли широкомасштабне вторгнення, як склалися їхні долі, хто змушений був покинути свої оселі, а хто – перебувати під постійними обстрілами в рідному краї.
Письменник змальовує нескорене Гуляйполе, життя українців в окупації, війну очима дорослих та дітей, мрії про мир і спокій, віру в ЗСУ, а також у відродження України.
Серед героїв видання — журналісти, дорослі та діти, які пережили окупацію, обстріли та втрату рідних. Їхні історії, зібрані автором із перших вуст, стали документальним свідченням трагічних подій у Гуляйполі та інших містах і селах України.
У кожній історії — біль від душевних та фізичних травм, смуток, розпач, та неймовірна жага до Перемоги.
«У книзі кілька розділів, - розповідає Іван Кирилович. - Тут зібрані у переважній більшості історії гуляйпільців, але не тільки їх. Це розповіді моїх земляків, а також колег, з якими познайомився у Центрі журналістської солідарності - Валентини Авєріної з Лисичанська, Світлани Карпенко і Тамари Курочкіної з Оріхова, Алли Шамрай з Енергодара, Світлани Костюк із Запоріжжя...
Перший розділ - “Таке обличчя у війни”. Люди розповідають, як вони зустріли вторгнення ворога, як виїжджали — хтось молився, хтось лаявся, хтось плакав. Я тут написав і про те, як ми з дружиною майже місяць ховалися у Гуляйполі у підвалі у доньки.
Я там вів невеликий щоденник, записував по днях і годинах, що відбувалося у місті, які обстріли були, як ми ховалися. З 2 березня у місті вже не було світла і води, газу не стало пізніше. А 5 березня війна прийшла в Гуляйполе безпосередньо — почалися перші руйнування.
Один з перших снарядів прилетів до нашого багатоповерхового будинку між під’їздами, ми ледве встигли вскочити в сусідній підвал.
Другий розділ — “Жахливі дні окупації”. Люди розповідали про життя в окупованих селах Дорожнянка, Зелений Гай, Приютне, Малинівка. Вони виїхали з окупації, я їх розшукав, зв’язався і вони написали свої історії.
Третій розділ - “Війна очима дорослих”. Гуляйпільці розповідають, як вони вірять і надіються, що повернуться до рідної домівки. Перемога буде обов’язково!
Четвертий розділ - “Війна очима дітей”. Історії розповіли діти, які були під обстрілами. Діти написали про своє сприйняття війни. Дуже болить, коли читаєш написане ними - “Мамо, затули і ти своїми ручками мої вушка, шоб я не чула цих вибухів!” Це жах.
П’ятий розділ - “Листи з далеких доріг”. Війна розкидала всіх по різним куточкам земної кулі, і в цьому розділі - розповіді тих, хто виїхав за межі Запоріжжя, у тому числі і за кордон. Наприклад, історія ветерана педагогічної ниви Олександра Івановича Варакути. Він виїжджав у Польщу з дітьми та онуками. Його розповідь про те, як їх там зустріли, як їм там жилося. Через який час вони повернулися у Запоріжжя, а тут знову — вибухи... Виїхали у Тернопіль, де і зараз мешкають. Свою розповідь із Швейцарії надіслала відома гуляйпільська поетеса Любов Геньба, запоріжанка Світлана Костюк розповіла про своє перебування в Італії
Шостий розділ - “Незламні гуляйпільці”. Це розповіді земляків, які попри ворожі обстріли, продовжують жити в Гуляйполі — без світла, газу, води. Вони кажуть: “Ми нікуди не поїдемо, бо це наше місто”. Вони вірять у ЗСУ!
Там працюють комунальники, наводять лад у розбитому ворогом Гуляйполі. Місто живе і буде жити. Рашисти не взяли його і не візьмуть. Тому що його обороняють героїчні воїни, а в місті живуть патріоти.
Щоб прийдешні покоління пам'ятали, які труднощі і жахи пережили земляки в першій чверті двадцять першого століття, тут і зібрані їх розповіді про війну, вона в кожного своя, але всіх їх об'єднує одне - віра в перемогу над агресором», - резюмував Іван Кушніренко.
Книга побачила світ у друкарні “Дніпровський металург”, її наклад — 100 екземплярів.
Розповідь Таміли Теслі, мешканки села Любимівка
«Війна. Моя історія»
Війна… це таке болюче слово, що навіть чути його страшно, а пережити, відчути на собі її погляд – ще страшніше. Для мене, простої сільської вчительки, війна розпочалася в той день, коли в наше село в'їхала колона ворожої техніки.
Це було 4 березня 2022 року. Страшна дата, яка розділила моє життя та і життя моїх односельчан на до і після… Як зараз пам'ятаю, всі зібралися біля пекарні та чекали черги на отримання хліба (у нас в селі своя пекарня, на той момент світла вже не було, тому вмикали генератор і пекли так хліб).
За гуркотом від пекарні і не почули як до нас в село влізла та нечисть… А її було багато, занадто багато - танки йшли та йшли. Я нарахувала 50 і збилася з ліку. Люди збилися купками та потроху почали розходитися по домівках, не дочекавшись хліба. Я чекала, бо дома не було і крихти …
Нарешті хліб видали і я рушила додому, боячись йти вулицями, пішла стежкою через балку. Вдома, зачинивши ворота, зайшли в будинок і виглядали у вікна. Перша колона пройшла в бік Гуляйполя. Ми чекали чогось страшного, не знаючи що це буде…
Потім селом їздили якісь чужі авто і знову пішла ворожа техніка. Багато, як саранча. Ця вже зупинилася у нас. Під кожним двором стояв танк або бронетранспортер… жах. Ми дивилися у вікно як від сусідів йшли вже до нас…
Посмикали хвіртку, потупцялися біля неї, напевно натискали в дзвінок. Але який дзінок – світла нема! Потім торсали ворота, почали їх викручувати – і ось вже в дворі – п'ятнадцять озброєних орків йшли до хати. Я заштовхала чоловіка в будинок, і зі словами: «В жінку стріляти – що ж вони зовсім…», відчинила двері. Бачили б ви мене в той момент: руки трусяться, око сіпається, ноги ватяні, не слухняні.
Один мордастий, опецькуватий (напевно «гаспадін афіцер») підняв руки над автоматом і промовив: «Нє бойтесь, ми стрєлять нє будєм. Скажітє, что за пасьолак ето?» Коли я відповіла, що це село Любимівка Запорізької області – вони не повірили, потребували паспорт, сказавши, що це Донецька область.
Тут до мене вже вийшов чоловік, почувши, що я сказала скільки людей проживає в будинку. Виніс паспорти, а про доньку я змовчала, сказала, що вона учениця 11 класу і паспорта у неї нема (а насправді донька – вчитель історії та заступник директора з виховної роботи, мабуть вже тоді материнське відчуття відвело від нас біду.
Бо залишений ноутбук доньки ми віднесли сусідам на схов. Вони категорично відмовлялися їхати із села, не хотіли залишати домівку. Але все ж таки поїхали. І через наш ноутбук їм замінували будинок і весь двір, сказавши, що тут мешкають «одні бєндєровці»).
Дивлячись паспорти, питали де ми працюємо. Який жах я бачила в їхніх очах, коли сказала що я Вчитель Української Мови та Літератури! Вони аж підстрибнули і навели на мене всі зброю, начебто моя відповідь могла вбити. А ви кажете: «Що там мова – мова зброя! Ще й яка!»
Це були перші… а потім приїздили другі, треті, четверті… У нас спочатку було тихо, хоча чули в окрузі стрілянину, вибухи. А потім летіло і до нас. З кожним разом більше та більше.
Ніколи не забуду слова танкіста-дагестанця, який стояв на вулиці і вихвалявся своїм: «Сасєднєва сєла нєту. Ми єво снеслі». Господи! Та як же це?! Та куди ж ти дивишся і не захищаєш нас. Всемилостивий Боже! Я ледве стримувала сльози, а в хаті вже плакала, щоб ніхто не чув. Донька плакала зі мною від почутої звістки. Бо в цьому селі мешкали наші друзі і зв'язку з ними не було.
Кожен день плакала. Плакала і молилася. Зв'язку не було. Та й небезпечно було шукати той зв'язок вдень. Бо ми вже знали, що в центру (так ми казали на центр села) відібрали всі телефони, планшети, ноутбуки. Свій телефон я вмикала дуже рано, о п'ятій, шукала ті «палички» і набирала до рідні. І кожен раз вони твердили одне: «Як буде змога – виїжджайте! Богом заклинаємо – їдьте!»
Люди почали гуртуватися, збиратися і їхати. Перша колона виїхала, дісталися Запоріжжя. В другій колоні поїхала вся місцева влада, залишивши людей напризволяще. А ми не знали як нам краще вчинити, чекати тут визволення чи їхати на підконтрольну територію.
Ввечері, помолившись Богу, попросила поради у своєї матері – покійниці: «Мамо, якщо ви чуєте – порадьте – лишатися чи їхати?». Вночі й справді наснилася мама, яка скрушно хитала головою, плакала і наказала їхати, шукати синочка. Бо син був в Бердянську і зв'язку з ним не було.
Зранку я вже знала, що ми їдемо сьогодні і тільки! Пішла до сусідки, попросила піти зі мною до коменданта (бо без дозволу ніхто нікуди не ходив, тим паче не їздив). Поки до нього сходили – то наче дев'ять кіл пекла обійшли: блок пости, перевірка документів, кишень і такого іншого.
Діставши дозвіл – спішили додому збиратися. А що збиратися – брати із собою нічого не можна. Комендант прискіпливим оком окинув мене і сказав: «Сматрі, тєбя - асобенно обищу. Ти паняла? Брать – только необходімоє». Ми й не брали нічого, так, на перший випадок, бо сподівалися, що через місяць повернемося додому.
А поки що головним було – дібратися до Запоріжжя! Зібралися. Стала навколішки перед іконами. Помолилася. Присіли «на дорогу». Виходимо. І так мені стало шкода батьківської хати, в якій не одне покоління Теслів виросло.
Впала я на коліна плачучи, просила пробачення у неї, як у живої: «Прости, наша хато, що лишаємо тебе на поталу клятим зайдам, прости! Ми повернемося, щоб це нам не коштувало, обов'язково повернемося! Чекай нас!»
У нашу колону набралося 6 авто. Рушили. Ми їхали плачучи, не знали, що чекає нас в дорозі, як ми доїдемо, що далі? Думки роїлися в голові. А на вулиці весна, тепло, люди прибирають садочки, ось бабусі на лавочці лузають насіння і - наша траурна процесія.
На кожному блок пості перевірки документів, речей. Останній блок пост – попередження їхати так, щоб біла смуга дороги була посередині авто. Вліво, вправо – зась, там міни, розтяжки…
Доїхали, рідне Запоріжжя! Я всю дорогу так трималася, щоб бодай не єдиної сльозинки не побачили ті кляті орки. Стримувала себе як могла. Але коли нас приєднали до великої колони біженців – з Бердянська, Маріуполя, Поліг, Більмака … я присіла навпочіпки і дала волю сльозам – плакала так, як за мамою… А попереду чекала зустріч із сином, який їхав із Бердянська цією ж колоною…
Фото Віри Юрик і ЗОУНБ