Сергій Білоконь разом з дружиною Іриною покинули рідне місто в 20-х числах липня. Бо жити під постійними обстрілами вже геть не стало сили.

Зараз потихеньку звикають до життя у прифронтовому Запоріжжі, займаються відновленням здоров’я. Живуть в квартирі онука на Космосі, де майже щодня гучно через ворожі дронові атаки - ворог влучає по приватних будинках, офісних приміщеннях, автомобілях.

“Я всього цього не чую, - каже Сергій Білоконь. - В Оріхові виходиш на вулицю, а там дрони як мухи літають, постійно дзижчать. А артобстріли? Росіяни б’ють по місту хаотично, куди прилетить. У Запоріжжі значно спокійніше”.

В Оріхові Сергій Білоконь багато років працював електромонтером на залізниці. “Робота на залізниці важка, - ділиться Сергій Іванович. - Прийдеш ввечері, сідаєш їсти, а тут дзвінок і треба йти. Приїжджаєш серед ночі, а вранці на роботу”.

Важкі умови праці, звісно, впливали на стан здоров’я. За рік до повномасштабного вторгнення росіян він звільнився - не пройшов медкомісію.

«Зайнявся бізнесом — дружина смажила пиріжки, я продавав на базарі, - згадує чоловік. - Моя мама також продавала пиріжки, її все місто знало — у неї вони були дуже смачні. І я вирішив цим займатися”.

Асортимент смаколиків домашнього виробництва був широким: пиріжки начиняли капустою, горохом, лівером, маком... А ще робили піцу, сосиски в тісті тощо. Сімейний бізнес приносив певний дохід.

Коли розпочалася повномасштабна війна Сергій Іванович став волонтером, допомагав у розвантаженні гуманітарної допомоги, виконував також різні роботи за необхідності. Згадує, що волонтери спочатку перебували у школі №2, після того як росіяни її розбомбили, перейшли в школу №3.

Коли в Пункт незламності прилетів КАБ, Сергій Білоконь, за його словами, дивом не постраждав. Відійшов подивитися на свій велосипед, а добігти до укриття під час авіаудару вже не встиг — приліт застав його на вулиці.

“Бог мене врятував, я лишився живим. Тоді багато людей загинули. Серед них мій товариш на прізвище Юшко, ми з ним на залізниці разом працювали, в різних підрозділах. Після цього я відійшов від волонтерства”, - розповідає чоловік.

І зайнявся не менш благородною справою — прибиранням могилок рідних людей, які евакуювалися з Оріхова. Починав з того, що допомагав через свій ютуб канал reks-orihiw знаходити клієнтів знайомому Віталію Чернишу, який прибирав могили на оріхівських цвинтарях.

Через якийсь час Віталій отримав поранення, згодом він помер. І тоді Сергій Іванович вирішив зайнятися цим напрямком діяльності сам.

“Знімав відео і виставляв у ютуб каналі як відеозвіт про прибирання могил, також міг сфотографувати могилу до прибирання і після. Люди бачили мою роботу і залишали заявки.

Моя задача — навести порядок на могилі: поприбирати, вирвати траву, бур’ян. Огорожі не фарбував, бо фарби не було, магазини в Оріхові усі розбиті. Якщо пам’ятники після обстрілів розбиті, а таких на цвинтарях дуже багато, — зібрати все до купи, поскладати. І відправити звіт про виконану роботу”, - зазначає Сергій Білоконь.

Перебувати на цвинтарях (їх у місті три), за словами пана Сергія, було небезпечно — ворог щодня обстрілює місто з усіх видів ураження.

Зокрема, дронами небо аж кишить. Було, що два КАБи прилетіли недалеко, поруйнували місця останнього спочинку мешканців Оріхова. А ще було таке, що коли Сергій Іванович працював, військові збили дрон і все посипалося на нього.

За свою нелегку роботу в небезпечних умовах чоловік просив небагато — 300 гривень (деякі замовники перераховували і більшу суму, Сергій Іванович, звісно, не відмовлявся).

Особливо чимало замовлень на прибирання могил було перед Великоднем. В день Сергій Білоконь приводив в порядок, за його словами, 10 могил, тобто за місяць їх виходило до 300. Потім замовлень було менше — 3-4 в день, в весняно-літній період.

Але деякі могили на рік і по 5 разів прибирав, адже влітку, особливо після дощів, трава росте швидко.

“За ці роки прибрав понад 1000 могил”, - розповідає оріхів’янин.

З початку повномасштабної війни Сергій Іванович залишався в Оріхові. Дружина Ірина на початку виїхала до Запоріжжя на пару місяців і повернулася до чоловіка. Так і жили весь цей час під ворожими обстрілами, без благ цивілізації.

“Людина пристосовується до всього, - ділиться пан Сергій. - Газ замовляли у балонах. Жили без світла - свічки, павербанки, які заряджали де було світло. До речі, допомагав хлопцям його відновлювати, я ж електромонтер”, - згадує чоловік.

- Що примусило вас з дружиною прийняти рішення про евакуацію?

- У кожної людини є поріг витривалості. 5 років я тримався. Страх, звісно, був, але думок про евакуацію не було. Все вирішилося в один день. Бо там того вбило, там того, та й нерви вже не витримували...

У нас жило 4 собаки і троє котів. Взяли з собою двох собачок, адже живемо в квартирі, а не в приватному будинку, як в Оріхові.

- Евакуація була важкою?

- Так. В Оріхів вже нічого не їздить, ніхто не хоче ризикувати. Ми записалися на евакуацію. До машини, яка нас чекала, довелося йти 20 кілометрів.

Зібрали сумки, все наше життя помістилося в три сумки на двох, я їх поставив на велосипед. І пішли. Ірині йти було тяжко, для мене дорога — дрібниці, адже коли працював на залізниці, ми робили обходи, багато ходили. На останніх кілометрах дружина вже не могла йти... Але дісталися до евакуаційної групи.

В Оріхові подружжя мешкало на вулиці Елеваторній. Сергій Білоконь каже, що хати на вулиці зруйновані, жива лише його, хоча вона також зазнавала пошкоджень внаслідок прильотів.

Чоловік виїхав і тепер вже нікому прибирати могили рідних оріхів’ян, які покинули свої домівки. Так і стоятимуть вони, поки не скінчиться ця клята війна.

Фото надав Сергій Білоконь