«А тепер молись усім богам», - сказав бойовий офіцер дружині, і автівка помчала їх у зуби диявола

Ця історія про любов, війну, людяність і фронтову Жульку, яка заволоділа серцями двох мужніх хороших людей. Про песика - насамкінець, це вишенька на торті. Спершу хочу, щоб земляки дізналися про одного із захисників Запорізького краю, офіцера Володимира Шуляка, - разом із побратимами він героїчно тримає фронт на Оріхівському напрямку. Своєю любов’ю, відданістю і молитвами закриває небо над коханим дружина Оксана. 

Наше спілкування з Оксаною почалося недавно, а у мене відчуття, що ми знайомі роками – війна прокладає мости між людьми непередбачено і неждано. Варто жінці було трішки розповісти про себе, як уявила впевнену у собі ділову пані, яка має владу над жіночою красою – господиню косметологічного кабінету. Оксана -  дизайнер жіночих образів, а її діловий стиль органічно поєднується із ніжністю і жіночністю. Посеред війни, пропонуючи увесь спектр догляду, косметолог робить жінок красивими, а отже, самодостатніми і щасливими.

«Це підіймає їм настрій, додає впевненості,  допомагає пережити страшну пору, адже життя не зупиняється, - міркує Оксана. -  Треба прямувати вперед, підняти дітей, інакше можна впасти в депресію. У мене ніколи не буває депресії, часу немає для неї».  Так ступає  життям у рідному Чернігові дружина офіцера, щомиті відчуваючи незримий і сильний, на відстані серця, зв’язок зі степовим Запоріжжям.

На шляху до власної справи Оксана закінчила Чернігівське медичне училище, проте реалізувати середню спеціальну освіту спершу не довелося – раннє заміжжя, народження синочка Володимира. Втім, у першому шлюбі щасливого сімейного життя не склалося, тож через кілька років він розпався. А тим часом своєю життєвою дорогою назустріч їй прямував інший чоловік, який теж мав досвід першого шлюбу і сина Олександра. 

Так її чоловіком став Володимир Шуляк, вони поєднали свої долі вісімнадцять років тому, стільки ж зараз  їхній спільній донечці Катерині, яка навчається в коледжі, мріє про медичний університет.  Старші сини вже давно самостійні, живуть своїми родинами, кожен має роботу до душі –  в одного IT-технології, другого – будівельна справа. По народженні донечки Оксана з натхненням  пішла працювати за фахом, захотіла підвищити кваліфікацію – їздила на семінари, навчання. Наразі вже 16 років жінка успішно працює у професії. 

Разом вони - хороша українська родина, де главою – надійний і самодостатній батько.
Про чоловіка пані Оксана розповідає легко, з любов’ю. Володимир старший від Оксани на 12 років, він має вищу військову освіту, та після училища будувати  кар’єру військового не став, працював у різних сферах, зрештою разом з другом започаткували власну справу. А потім – війна. 

- Володя в перший день повномасштабки сказав «Іду!», - згадує Оксана. – І пішов. Я не здивувалась, не стала відмовляти,  це було б марним, навіть не робила спроби, знаючи його характер. Людина принципова, сформована, він мав мету і чітко її дотримувався. 

Щоб розуміти патріотичні настрої мого чоловіка, треба знати корені їхнього родинного дерева. Таким було сімейне виховання з діда – прадіда. Мама, Катерина Михайлівна, родом із села Хоружівка, землячка президента Віктора Ющенка. До речі, матуся Віктора Андрійовича навчала її у школі. Там панував дух українства, - багато книжок з історії державності, українських класиків, звучало лише українське слово. Мої свекри, світла їм пам’ять, були  золотими людьми, ми жили дружно, від мами я запозичила багато, вона була на позитиві,  мудра, справедлива, онуків вчила хорошому. Наша доня носить її ім’я.  І мама, і тато Віктор Сергійович, бабуся з дідусем змалку прищепили двом синам любов до України, волі. Такий  духовний гарт позначився на подальшому життєвому виборі Володі. Тому у нього іще в 2014 році, коли почалася війна, стався водорозділ з тими друзями, які підтримували агресивного сусіда. У 22-му ця позиція підсилилась, він одразу став на захист України. Спершу йому, як досвідченому, доручили служити в ТЦК, проте це тривало недовго – капітан Шуляк доклав усіх зусиль, мотивуючи, що його досвід прислужиться на бойових позиціях, щоб потрапити у бойову бригаду. Навчання, Черкаси, Дніпро, Запорізький напрямок. П’ятий рік війни. Він був контуженим, переніс інсульт, незліченні граничні стресові ситуації. 

- Пані Оксано, як це – бути дружиною офіцера Збройних сил під час війни?
- Це домовлятися з собою, щоб не панікувати. Не завжди виходить, іноді «накриває». Але оскільки у  нас з чоловіком дуже тісний духовний зв’язок, тому не дозволяю собі «впадати у нерви», хоча за чотири роки вони дещо розхитані. Тримаюсь, тил у військового має бути міцним. Переживаю за нього. Ми на постійному зв’язку – «перекличка» вранці і увечері, це може бути одне коротке речення, але воно дає сили жити далі. Я ж читаю в мережах ті новини із пекла, то можу нервувати, душа німіє, проте на всі мої знаки запитання отримую спокійне «все нормально», іще може бути «більш – менш». Якось кілька днів не могли вийти на зв’язок, ні світла там, ні газу, він останнім виходив із позиції,  я з жахом питаю – «Ти як?» У відповідь чую: «Все гаразд». І бійці такі ж поряд, це дуже міцні духом хлопці, вони нещадні до ворога і не дають йому шансів. Стоять, мов скеля.

Оріхівський напрямок, села, де воює її чоловік, Оксана Шуляк знає, як своїх п’ять пальців. Не з географічного атласу: жінка раз на два – півтора місяці приїздить до чоловіка. Кілька годин з Чернігова до Києва, далі метро, нічний потяг і о 7.22 вона в Запоріжжі. Це при тому, зауважує, якщо не доводиться десь у полі перечікувати нічну тривогу. Їде зазвичай навантажена – смачні домашні наїдки, випічка, печиво, горішки, зефір до кави. В дорозі поштою їдуть за нею смаколики, щоб пригостити  й  побратимів чоловіка. Дружина – промінчик світла, прикраса фронтових буднів. На кілька днів створює домашній затишок у помешканні, яке винаймає чоловік. Випромінює позитивний настрій. 

- Моя робота в Чернігові зранку до вечора наповнена спілкуванням з людьми, -   каже пані Оксана. - Є зневірені, знаю клієнтів, які раніше мали одну позицію, тепер іншу - підвладні  песимістичній, а то й чужій, пропаганді. Мовляв, уже немає кому воювати, тож хай домовляються про мир на будь-яких умовах, русня все одно прийде. З такими розмовляти важко, але я не мовчу, мені є чим їх переконувати, розповідаю, як мужньо налаштовані наші воїни, адже я знаю їхні настрої не з чуток, а часто буваючи там, де хлопці виборюють кожен метр землі у ворога – нашої землі, яка жодним чином не має дістатися агресору. Кажу недовірливим, що варто прийти ворогу, як вони втратять і налагоджений бізнес, і домівки, а то й саме життя. А чоловіки підуть на війну вже на боці ворога : не хочеш воювати за свою державу, підеш за чужу.  

Боляче дивитись, як агресор знищує наші села, на запорізькій землі вони такі чудові. У лютому плюндрували затишне Зарічне,  в березні  КАБи уже накривали Таврійське, Одарівку, розбили дороги і дістатися було з ризиком для життя. Чоловік мені заборонив приїздити, а я беру квиток і вирушаю туди. Розповідаю йому, чого наслухаюсь за косметологічними процедурами, а він мені так твердо: «На чутки не зважай, вони обростають вигадками і плітками, слухай мене!». 

Коли виходила заміж, не думала, що стану дружиною військового, що на нашу долю випадуть і такі випробування. Звісно, не думала. У 2008 році, коли я народжувала Катрусю, розгорівся конфлікт з Грузією. Пригадую, якось зібралися родиною, і Катерина Михайлівна сказала: «Діти, запам’ятайте, наступною буде Україна». Мама  по роботі спілкувалась із росіянами  і була передбачливою. 

- У Вас така гарна українська, удома теж розмовляєте?
- Не повірите, до війни у нас звучала переважно російська, так майже весь Чернігів «сусідською» говорив. З війною як пошептало! Принципово розмовляю українською і з клієнтами. А якщо у мене ненароком вкрадеться російське слово в розмові з чоловіком, це в нього викликає таке обурення: «Ти знову мене ведеш на чужинську? Бери словник і перекладай! Мене не турбує, як розмовляють інші, ти моя дружина, мусиш говорити українською!» Колись російськомовний  Чернігів зараз теж помітно змінився, особливо вільно спілкується українською молодь. 

Оксана вже визначила дату наступної поїздки, окреслила заповітну цифру в календарику, іще далеко, але готується, так час в розлуці мчить швидше. Неодмінно припасе смаколиків і Жульєтті, це тепер знакова подружка родини. Хвилюючу історію офіцерської Жульки знають і бійці, і друзі Шуляків, і зовсім незнайомі люди. На війні у захисників із тваринами складаються трепетні стосунки : багато песиків, котів по від’їзді господарів залишаються закинутими і безпритульними, сновигають голодні між порожніми хатами, без надії шукають тепла і свою людину. Гартовані боями бійці, згадуючи домашніх мурчиків і бубликів, зігрівають і підгодовують їх. Недарма один з іноземних журналістів написав після відвідин зони бойових дій, що не знає, хто б іще  так оберігав безпритульних тварин, як українські військові. Жулька «прилипла» до Володимира у Зарічному, вона скрізь його супроводжувала, терпляче чекала під дверима, коли від’їздив, несамовито раділа поверненню. Трапилося, що бригада мала негайно дислокуватися на іншу позицію. «Не міг я її туди взяти, зрозумій, не міг, - пояснював дружині Володимир, коли та приїхавши, не знайшла Жульки, - залишив хлопцям їжі, попросив придивитися».

- Я тоді страшенно зажурилася, - розповіла пані Оксана. – Просто місця не знаходила. Дорікала чоловіку, як міг кинути свого янгола – охоронця. Бачу, і він засмучений. Я наполягала їхати, він пояснював, що це божевілля, що я не тямлю, якою є та дорога, де все проглядає ворог, там оптоволокно, на кожному метрі чатує небезпека. Зрештою, ми сіли в автівку, проїхали блокпост і він сказав: « А тепер молись усім богам!». І ми помчали просто в зуби дияволу, визволяти Жульку. Зараз у мене зупиняється дихання, коли я згадую всіяну розбитим транспортом дорогу, якісь дрони, пошкоджений міст… У селі на звичному місці Жульки не було. Ми в розпачі шукали, Володя її кликав,  свистів, було небезпечно, треба було вертатися. Сідаємо в машину, і раптом вона виходить з підвалу. Змучена, налякана, виснажена. Коли  впізнала Володю, почало творитися щось неймовірне - у великому стресі повзла, плакала, пищала, пригиналася, трусилася, падала на землю. Які щасливі ми поверталися! До речі, звідти вивезли й кішку з кошенятами, вона поїхала до Києва і все у неї добре. А Жулька тепер поруч зі своїм рятівником, у безпеці. Він надіслав мені відео з приміткою – дивись, вона усміхається! Реально, щаслива усмішка відданої душі!

…Ось такі вони, бойовий офіцер і його дружина. Довга і люта війна не спалила їхні серця, не вкрила їх іржею жорстокості. Як найдорожчий скарб, бережуть свої почуття, вони світять їм на важкій дорозі до Перемоги. 
Дякуємо за мужність, надійність, за те, що поруч!

Ганна Кліковка

Світлини з домашнього архіву родини Шуляків