Це другий забіг-нагадування про військовополонених оборонців Маріуполя організувала в Запоріжжі військова волонтерка Стелла Орел.
Вже майже рік Стелла разом з родинами бранців кремля щотижня проводить у Запоріжжі акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Каже, поки захисники й захисниці залишатимуться в полоні, акції на їхню підтримку триватимуть.
Акція "Біжу за полонених Азовсталі" вперше відбулася під чорно-білим "Прапором Надії" – символом боротьби за повернення українських полонених. Це новий державний символ, його введення ініціював Герой України, колишній командир 36 бригади морської піхоти, оборонець Маріуполя Сергій “Волина” Волинський, який кілька місяців пробув у ворожому полоні після того як військові за наказом вийшли з руїн “Азовсталі”.
Запоріжжя стало першим містом країни, де цей прапор вивішений на будівлі під Державним прапором України. Його можна бачити на фасаді ветеранського простору Ветеран ПРО в Олександрівському районі Запоріжжя.
У забігові, який пройшов за маршрутом від супермаркету АТБ (біля кільця поруч з «Дубовим гаєм») до каскаду фонтанів «Райдуга» і склав 7 кілометрів, взяли участь близько 20 осіб - матері військовополонених, їх побратими та небайдужі запоріжці.
Пані Валентина вийшла на дистанцію за свого 33-річного Станіслава, який перебуває у полоні з часу виходу з «Азовсталі». Тривалий час мама нічого не знала про долю сина. Але нещодавно від хлопців, які повернулися під час обмінів, дізналася, що він перебуває в Іжевську.
Участь у всіх акціях на підтримку військовополонених для жінки – можливість нагадати про сина та інших бранців, чий полон розтягнувся на роки.
"Зараз в нашій країні дуже складна обстановка, постійно вона змінюється. З’являються інші батьки, які розшукують своїх дітей. Ми зі свого боку завжди, коли виходимо на акції або на мітинги, хочемо нагадати, що наші діти ще в 2022 році потрапили в полон. Наші діти першими прийняли на себе той удар, який розпочався у 2022 році", – каже пані Валентина.
Серед учасників був й колишній звільнений у жовтні 2024 року.
У 2014-15 роках Геннадій Харченко служив в 55 окремій артилерійській бригаді, був командиром гармати. Пішов служити добровольцем. Написав книгу “Щоденник артилериста”, яка побачила світ у 2019 році.
У березні 2017 року запоріжець підписав контракт з «Азовом», мав звання головного сержанта і був командиром мінометного розрахунку. Коли почалася повномасштабна війна, ніс службу в Маріуполі. "Я був на нашій військовій базі. Ми бачили зранку, як почали нищити прилеглі приміські селища", – розповідав журналістам Геннадій.
У полон з “Азовсталі” разом з побратимами вийшов 17 травня 2022 року. «Вуличних боїв вже не було, ми всі знаходилися на «Азовсталі». Отримали наказ здаватися у полон і організовано виходили з території комбінату», - розповів “Терегеря”
. Знаходився у колонії в Оленівці, у «бараці-200”, коли окупанти влаштували там вибух, отримав два уламки в спину - зліва над серцем, і справа над ниркою. В Оленівці зустрів свої 50 років і отримав від побратимів в подарунок шматки хліба, які вони збирали спеціально для нього.
Та найважчі умови для запоріжця були в Донецькому СІЗО та Горлівській колонії. Там його близько року утримували в штрафному ізоляторі. Бранців, котрі виходили з камер, щоранку били.
23 жовтня 2023 року росіяни засудили Геннадія Харченка до 25 років ув'язнення. Йому інкримінували «участь у терористичній організації, замах на вбивство цивільних й руйнування об'єктів цивільної інфраструктури». Але, попри судовий вирок, він став одним із перших засуджених на тривалі терміни та пожиттєво українських військових, кого обміняли. Геннадія Харченка звільнили з полону 18 жовтня 2024 року.
Журналістам Геннадій розповів, що біжить за всіх своїх побратимів.
"Бо, на жаль, приблизно 800 "азовців" ще перебувають у полоні. Щонайменше половина – друзі. Є хлопці, з якими безпосередньо знаходилися на вогневих, з якими товаришували. І переважно більшість із них проявили себе як справжні герої. Я хочу, щоб у них все було добре. І хочу, щоб вони були вдома. Але насамперед ті, хто потребує лікування, і ті, хто себе проявили мужньо і героїчно. Вважаю, що має бути якась черговість при обмінах, а то повертаються і зрадники, і ті, хто писав відмови від українського громадянства", – зазначив "азовець".
Він запевнив, що хоча фізична форма вже, на жаль, не така, яка була до полону, але дистанцію здолає. "Я трохи тренуюся і гадаю, що здолаю всі сім кілометрів. Так само ми здолаємо всі негаразди, всі наші труднощі, переможемо в цій війні. І наші полонені будуть вдома зі своїми сім’ями і вже разом будемо займатися спортом", – упевнений «Терегеря».
На прохання автора цих рядків Геннадій розповів про теракт в Оленівці, свідком якого він був.
«З комбінату «Азовсталь» першу групу важкопоранених відвезли в Новоазовськ. Ми сподівалися, що вони пройдуть фільтрацію і повернуться на Батьківщину. На жаль, не зважаючи на їхні важкі поранення, належної медичної допомоги вони не отримали і були переведені в колонії та тюрми. Ми потім зустрічалися з ними. На жаль, вони й досі потребують операцій та належної медичної допомоги.
Решту відвезли в Оленівку. Коли стався підрив, у тому бараці було 193 “азовця”. Те, що це був підрив, абсолютно певен, бо я сам артилерист. Після того як закінчилася пожежа і о 3-й ранку усі повернулися в барак, я ретельно передивився все приміщення. Там все згоріло, але якихось залишків від ракет “Хаймерс” не було.
Я можу поклястися на Конституції, на Біблії — їх там не було! Вони з’явилися пізніше і нам їх показували у пропагандистських роликах з так званими “сербськими фахівцями з бомбування НАТО”. Але о 3-й ранку їх там точно не було, це був підрив!
Все було підготовлено — і облаштування, і режим. Був наказ знаходитися в бараці, заборонялося вночі залишати його територію. У бараці нікого із співробітників у момент підриву, який стався на початку 12-ї ночі, не було.
Це навіть був не барак у звичному розумінні, це був старий виробничий цех, який не використовувався. Його на швидку руку облаштували під барак — занесли ліжка, які поставили дуже щільно.
Що було дуже дивно? Хоча цей цех не використовувався тривалий час, там стояли дуже великі верстати і вони були заповнені мастилами і олією. Саме вони вибухнули і стали каталізатором пожежі.
Коли стався вибух, ніхто відразу не зрозумів, що відбувається. Зойки, крики... Потім пролунали заклики допомагати пораненим. З’ясувалося, що поранених, які потребують допомоги, не дуже багато. А дуже багато хлопців, які одразу загинули (за офіційними даними, 53. - Авт.).
Хтось запропонував: “Давайте виносити хлопців, щоб потім їх можна було пізнати і поховати”. Почали виносити загиблих. Потім пропагандисти російські розповідали, що “азовці” напризволяще покинули поранених. Це абсолютна неправда! Це були, на жаль, вже загиблі наші побратими. Ми виносили їхні тіла, щоб зберегти.
...Хлопці прорвали колючий дріт огорожі і побігли в напрямку адмінбудівлі. З боку адміністрації була абсолютна незворушність. Коли поруч падали снаряди і були вибухи, вони були дуже налякані, надягали бронежилети, ховалися. Тобто завжди реагували і застосовували заходи безпеки. А тут нічого такого не було, вони стояли і спокійно пили каву. На мою думку, все це разом свідчить що була здійснена цілеспрямована терористична атака.
Наказали спочатку перейти на газон, потім — на проїжджу частину. І так — декілька разів. Пролунали постріли вгору і команда “Зупинитися!”.
Ми просили надати хоч якісь перев'язувальні засоби, воду — хоч щось, бо хлопці вмирали у нас на руках. В цьому було відмовлено! Просили, якщо не дають лікарів медпункту, дозволити нашим медикам, парамедикам з числа полонених надавати пораненим медичну допомогу. На це так само була відмова. Через ненадання медичної допомоги кілька хлопців померли.
Хоч це було і літо, ніч була дуже холодна. Сильна кровотеча, яку не було чим зупинити, хоч ми і рвали на шматки свій одяг, і переохолодження стали основними причинами смерті побратимів. Хлопці вмирали у нас на руках, це було щось страшне, але зробити нічого не можна було.
Ми кричали, благали... І вже на ранок нам кинули кілька перев’язочних засобів (їх, звісно, не вистачало), простирадла, які ми розривали для перев’язок. І запустили наших медиків і парамедиків.
Наші хлопці працювали чітко і організовано. Пройшли, передивилися усіх, зеленкою на обличчях помітили черговість надання допомоги. Хто відчував себе більш-менш здоровим, допомагав вантажити поранених, яких везли в Донецьк. Для евакуації надали незручні вантажівки і, хоча відстань від Оленівки невелика, під час транспортування кілька хлопців померли”, - згадав ту трагічну ніч Терегеря.
За словами Геннадія, зараз ті події він сприймає спокійно. Каже, що не може бути забуття тому терористичному акту, як і прощення окупантам.
Взяла участь у забігу й запорізька журналістка Ольга Звонарьова. За її словами, бігла за військовополоненого морпіха.
"Це чоловік вчительки моєї дитини... Він морський піхотинець, у полоні з початку повномасштабного вторгнення. Подумки бігла за нього. І якщо буде легше цим людям, які чекають своїх рідних, що їх підтримують містяни, то закликаю всіх бігати. Якщо не можете бігти, просто йдіть", – пропонує журналістка.
У квітні минулого року кореспондентка Укрінформу під час повторного ракетного обстрілу Шевченківського району отримала важкі поранення. Кілька місяців не піднімалася з ліжка, після чого буквально заново вчилася ходити. Але мужня журналістка змогла повернутися до улюбленої роботи.
Ольга не була впевнена, що пробіжить всю дистанцію. Але - змогла! "Коли стартували, то я думала, що сім кілометрів не здолаю. Думала, десь половину пробіжу, а далі просто дійду до фінішу. І коли зрозуміла, що ми наближаємось до "Райдуги", а я все ще біжу… Дуже приємно, що здолала цю дистанцію", – поділилася Ольга Звонарьова.
Організаторка акції Стелла Орел стартувала з новим державним символом - чорно-білим прапором. Вже потім на дистанції військова волонтерка передала його іншим учасникам.
”Цей забіг ми присвячуємо Дню матері, проводимо його для усіх матерів України, які чекають своїх синів, дочок з полону, які борються за повернення своїх дітей. Вперше проводимо свою акцію під чорно-білим прапором. Чорний колір символізує відсутність свободи, страждання і смерть у полоні, білий — надію на визволення усіх полонених — як військових, так і цивільних”, - зазначила Стелла Орел.
Фото авторки і з фейсбук-сторінки Стелли Орел