Фільм про легендарного актора театру імені Магара, народного артиста України Івана Смолія створив студент КНУКТ ім. Карпенка-Карого Микита Павелко, який особисто знав Івана Ілліча.

Презентація фільму відбулася у другі роковини з дня смерті Івана Смолія.

«Вперше на сцену театру я ступив у 4 роки. Закохався з першого погляду — в сцену, в атмосферу і в людей, які мене тут оточували. З чотирьох років я жив на дві гримерки — 28-у і 22-у. 22-га стала моїм дитячим садочком. Люди в ній стали моїми друзями. Я з гордістю можу сказати, що Іван Ілліч Смолій був моїм другом”, - згадував перед демонстрацією фільму Микита Павелко, якого з собою в театр брав батько — актор Віталій Павелко.

Микита поділився, що в образі на себе через те, що у листопаді 2023 року не приїхав на похорон Івана Ілліча, бо  була сесія.

“Радий і щасливий, що у мене була змога віддати шану своєму другові. Може, хтось дізнається про нього щось нове, побачить Івана Ілліча під новим кутом, а, може, хтось просто згадає, яким він був”, - зазначив режисер фільму.

Іван Смолій пропрацював у театрі імені Магара майже 60 років, з 1964 по 2023 рік. Як нагадала директорка-художня керівниця театру Наталія Власова, Іван Ілліч зіграв понад 200 ролей. Це романтичні герої, колоритні народні образи, комічні та іронічні ролі

. Серед них: генеральний суддя Василь Кочубей – “Гетьман Мазепа” Б.Лепкого, інсценізація Є.Головатюка, В.Селезньова. У прем’єрі ювілейного, 90-го театрального сезону — виставі “Смак життя” Ф.Строппеля корифей зіграв роль Артура.

25 жовтня 2023 року Іван Смолій відзначив своє 85-річчя.

«Роль Івана Ілліча для розвитку всього українського театру неможливо перебільшити. Він є тим стержнем, на яких тримається справжня українська культура. Це людина, яка ще з юних літ віддала своє серце театру та лишилась вірним йому на все життя. Більше 55 років Іван Ілліч грає на сцені театру імені Володимира Магара. Хоча “грає” це не про нього. Іван Смолій проживає кожну свою роль і пропускає її через своє серце. Інакше – просто не може», - зазначали в театрі в той ювілейний день.

А вже за кілька тижнів, 12 листопада, театр сколихнула трагічна звістка про його смерть. Його остання роль була у виставі "Думи мої"

Актор зіграв багато цікавих ролей, які вписані в історію Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Магара та всього українського театру.

Народний артист України Іван Смолій входить до «золотого складу» акторів, які принесли провідному театру Запорізької області всеукраїнську славу.

Фільм про Івана Смолія вийшов настільки щирий, душевний, хвилюючий, щемливий, що на перегляді багато магарівців не могли стримати сліз. Для його створоення режисер використав кадри з програми за участю Івана Смолія, яка вийшла на телеканалі «Алекс», з вистав за його участю, з любительських відеозйомок в легендарній «22-й гримерці”, у тому числі під час банкету на честь його 80-річчя .

До слова, Івану Іллічу, вже народному артисту України, пропонували перейти в іншу, але він відмовився — мовляв, йому тут добре з хлопцями.

Судячи з фільму, у цій гримерці життя просто таки кипіло. Актори тут не тільки готувалися до вистав, а й грали в доміно чи карти у перерві між репетиціями чи виставами, а ще - банкетами відзначали свята, дні народження, весілля, інші пам’ятні події в житті кожного. Це було в традиціях саме цієї гримерки.

Спогадами про легенду театру поділилися актори заслужений артист України Євген Козьмік, Олег Котеньов, Костянтин Дерновий, який вже багато років живе в Німеччині, Вадим Кир’ян, який сьогодні захищає Україну, Віталій Павелко, який долучав малого Микиту до театру та його життя “за лаштунками”

Вони згадували Івана Ілліча, як “вожака 22-ї гримуборочки, її серце, мозок і натхнення”, який був їм за батька, директора і художнього керівника, був справжнім другом, який завжди протягував руку допомоги і підставляв своє плече. А Вадим Кир’ян зазначив, що Іван Смолій “не грав, він жив на сцені”

Гримерка, за словами акторів, була їм як другий дім, друге пристанище — де завжди зустрічають з посмішкою, завжди тобі раді. Різниця у віці не впливала на стосунки акторів.

А з телепрограми “ТК “Алекс” можна було дізнатися про життєві і творчі принципи корифея, про його відношення до глядачів.

Ось про що говорив Іван Смолій:

“Я вчився у Харківському театральному інституті на курсі народного артиста Леся Сердюка. Мене вчили Сердюк і Черкашин. Це професура! Вони багато чому навчили. І на все життя я запам’ятав таку фразу: “Якщо ти не знаєш що сказати глядачу, краще не виходь на сцену”. Тому що глядач чекає, що ти йому хочеш сказати. І якщо він розуміє, що я хочу сказати, оце і є зв’язок з глядачем”.

“Кажуть, що між сценою і глядачем є стінав. Ніколи її не бачив! Я працюю напряму з глядачем. Тому що глядач для мене — це основне. Я з ним розмовляю. І я хочу відчути оплески, які переходять в овацію, “браво”, “спасибі”. А якщо я відгорожусь від глядача стіною, то я не зможу цього отримати”.

“Я багато грав ролей героїчного плану. Люблю грати сильну трагедію, сильну драму і комедію. Що комедія, що трагедія — нелегко грати. Треба, щоб всередині нажите було таке, щоб тут глядач плакав, а тут - сміявся. Це дуже важко! Майстерність приходить з роками!”

.”Коли мене запитують: “Ви б хотіли повторити все спочатку?”, то відповідаю, що повторив би. От і до! Все те, що було! Десь 10 епізодів підправив би і зробив життя ще щасливішим. Щастя в мене через край!”.

Донька Івана Ілліча, народна артистка України Оксана Туріянська зі сльозами на очах подякувала Микиті Павелку за дуже щемний фільм про батька.

“Батько, дійсно, був легендою. Він хотів, щоб його запам’ятали. Він згадував усіх старих акторів, які працювали, коли він прийщов в театр — Хороша, Морозову, і дуже хотів стати з ними в один ряд. Йому це вдалося! Батько дуже любив театр, любив колектив. Думаю, немає ні однієї людини в театрі, яка б згадувала його погано.

Я знаю, що тато охороняє театр і всіх нас, він дає можливість грати без тривог, дає можливість виходити на цю сцену. Думаю, що і багато акторів театру, які пішли вже від нас, також є нашими небесними охоронцями, тому що наш театр — найкращий в Україні”, - зазначила Оксана Туріянська.

А керівниця театру Наталія Власова запевнила, що робота по створенню фільмів про корифеїв театру імені Магара продовжиться.

“Ми завжди будемо згадувати акторів, чиї імена вписані золотими літерами в історію театру. І будемо зберігати пам’ять про них. Ми на правильному шляху”, - зазначила директорка-художня керівниця академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Магара Наталія Власова.

Цікаві думки

Уривки з інтерв'ю Івана Смолія, які він давав запорізькій журналістці Світлані Олійник у різні роки:

- Іван Ілліч, як ви вирішили стати артистом?

- Це було не спонтанне рішення. Приблизно з 8 класу я шукав, де мені включитися до цієї роботи — у Палаці культури в колгоспі, у школі. (Я родом із села Чапаєвка, а тепер Воскресенка Пологівського району Запорізької області). Тоді був модним дует Штепсель та Тарапунька. І ми з одним хлопчиком показали весь їхній гумор у всіх найближчих колгоспах. Я був високим і грав Тарапуньку.

В армії мені теж пощастило – працював у Будинку офіцерів артистом. І тоді ж я написав листа першокурснику театрального інституту — будь-кому, хто захоче мені написати. Попросив, щоб він розповів мені, що та як. Один студент мені відповів. Ми листувалися і він практично підготував мене до вступу.

Я вступив до Харківського інституту мистецтв на курс народного артиста СРСР Леся Сердюка. І мріяв працювати у театрі імені Магара (тоді — Щорса), особливо із самим режисером Володимиром Магаром. На третьому курсі я побував у цьому театрі, все було обговорено. І прямо з інституту я полетів до Ставрополя, де проходили гастролі театру Магара.

- Яка ваша роль найулюбленіша?

- Не можу виділити одну. Люблю свою першу роль. Коли я прийшов до театру, то Володимир Магар дав мені роль Павелаке у «Каса Марі». Мені було 27 років, мого героя приблизно стільки ж. І він закохався у вдову, якій років 48-50 і в неї такий самий син, як Павелаке. Євгенія Сердюк, яка грала вдову, — досвідчена актриса

. Я, по суті, жовторотик. І мені треба було на сцені поцілувати її. Я, звичайно, соромився. Зрештою, на репетиції акторка не витримала і як гаркнула: «Ти можеш мене по-справжньому поцілувати!». Я розлютився і поцілував.

Потім вона мала дати мені ляпас. Але актриса так здивувалася від поцілунку, що промазала. Тоді вона робить крок і б'є мене у вухо настільки сильно, що я почув брязкіт. Закінчився спектакль, а дзвін у вусі не припиняється. Виявилося, тріщина в перетинці.

А потім було ще дуже багато улюблених ролей: Мартин Боруля, Дервоїд із п'єси «Рядові», Ковинька — «Шлюб за оголошенням», Олексій та Осип Скорик — «Сватання на Гончарівці».

- Із дружиною у театрі імені Магара познайомились?

- Так, вона там уже працювала. Я побачив у театрі її фотографію - дуже вродлива дівчина, мені сподобалася. Добивався приблизно півроку. Весілля було у театрі. Розписувалися просто на сцені. Таке весілля нам зробили Магар та тодішній директор театру Олександр Бураковський.

- Ваша донька Оксана Туріянська стала примою цього ж театру. Як вам удалося виростити таку актрису?

- Оксана спочатку хотіла працювати у медицині. І навіть вступала до медінституту. Три іспити склала на «4». Залишалася біологія, яку вона знала добре.А Оксана навмисне здала предмет на «3», щоб не вчинити, просто хотіла спробувати свої сили. Ні я, ні дружина не готували Оксану до вступу до театрального вишу. А готував актор Костянтин Параконьєв. Оксана вступила до Харкова до того ж педагога, який мене вчив — до Сердюка.