Фотографія як зброя
«Моя зброя – не перо. Моя зброя – все-таки камера», – звертається до відвідувачів авторка виставки. Раніше українська фотографиня та художниця, відома своїми роботами у сфері моди та мистецтва, співпрацювала з іноземними виданнями, а також з різними модними брендами. Але 24 лютого 2022 року її життя змінилося назавжди.
«Коли почалася повномасштабне вторгнення, я просто собі задала питання: що я краще за все роблю? І відповідь лежала на поверхні – я краще за все фотографую», – зізнається Бланш.
Виставка налічує 50 чорно-білих світлин, зроблених у гарячих точках війни: Київщина, Бородянка, Краматорськ, Ірпінь. Кожна світлина має власну історію. Наприклад, «Архангел Михаїл» – фотографія скульптури в Бородянці, де меч лишився в ножнах, а хрест упав. «І це для мене було так сильно, це був символ цієї війни – наче наш ворог воює проти цивільного населення, проти християнства, але військо він не може здолати», – пояснює Віра.

Хроніка жахіть і людської стійкості
Кадри, представлені на виставці, зокрема в одній із зал, залитій червоним світлом, – це не просто фото, це зафіксовані моменти людської трагедії. Ось світлина з Ірпеня, де бабусі на тлі зруйнованих будинків, а за їхніми спинами під завалами чутно голоси тих, хто ще живий і чекає на порятунок. «Це була драматична фотографія. Бо ми стоїмо під руїнами, під якими знаходяться їхні рідні», – говорить фотографиня, стримуючи сльози.
На іншій світлині – дідусь, що загинув просто на вулиці. «Дідусь йшов за продуктами, у нього навіть була позначка, що він свій, у нього була така біла нашивка. Він ніс молоко, яйця, там телефон у нього валявся поруч. І на потилиці був отвір, звідки сочилася кров», – розповідає Віра, голос її тремтить. «Тобто дідусь, мабуть, дуже сильно заважав росіянам, і вони вирішили, що його треба прибрати».
Знімки Краматорська. Віра Бланш місяць жила у військовому шпиталі, знімала прибуття поранених. «Я пам'ятаю, що коли привезли одного солдата, були хлопці з The New York Times. Його зразу стабілізували, дали якийсь укол, щоб він отямився, і журналісти взяли в нього інтерв'ю. Уявіть собі: людина майже без ніг, і він на 20 хвилин дає інтерв'ю англійською чистою мовою. Потім каже: «Вибачте, я більше не можу», і його завозять в операційну», – згадує вона.
Ще одне фото – евакуація бабусі з Лисичанська, яку витягли з-під завалів через тиждень після обстрілів. «Японський лікар ніс її на руках і кричав: «Дорогу! Дорогу!» – це було неймовірно», – розповідає Бланш. Вона була під завалами тиждень, не могла звільнитися, тому що старенька, в неї не було сили. Її рука забинтована, а на бинті шпилечкою пристебнуті ключики від її будинку. «І вона, я пам'ятаю, - говорить фотографиня, - сидить, плаче і каже: «За что меня убили? За что меня убили? Я же русскоговорящая женщина. Я же видела вторую мировую. За что меня убили?».
Буча, Ірпінь, Житомирська траса
Окрема частина виставки присвячена трагедії Бучі та Ірпеня.
«Ось це – підвал, де росіяни знущалися над шестирічною дівчинкою. Її забрали від матері, а вона сім днів стояла під тими дверима і кричала: «Заберіть мене, відпустіть мою дитину!». Дівчинку відпустили через сім днів, але вже без руки», – розповідає Віра. «Вона вижила. Я потім бачила репортаж з цією дівчинкою – вона посміхається, вона незламна».
На світлинах Житомирської траси – знищені цивільні автівки. «Люди тікали з Києва, а росіяни розстрілювали їх просто в машинах. Потім ми знаходили пляшки з-під алкоголю поруч із понівеченими тілами. Вони просто розважалися», – зазначає вона.
Серед фотосвітлин – дитяча коляска, що стоїть серед руїн. «Я не знаю, чи вижили ті, хто залишив її, – говорить Бланш. – Але це зображення – як заклик до світу: подивіться, що відбувається».
Інсталяції: символіка пам’яті
Окрім фотографій, виставка містить інсталяції. «Чаша молитви» – умовна чаша, заповнена червоною рідиною, символ крові святих. «Коли вона буде сповнена кров'ю загиблих, то гнів Божий вильється на голови наших ворогів», – каже авторка.
А «Гарантії миру» – принтер, що випльовує світлини довоєнного Запоріжжя. «Всі гарантії миру – у Збройних силах України", – впевнена фотографиня.

Світова увага і місія пам’яті
«Трибунал» вже побачили у різних містах України та за кордоном. «У Японії мене обіймали й плакали, – зізнається Віра. - І просили передати, що вони з Україною і бажають нам миру».
Тепер виставка у Запоріжжі. «Я тут, щоб показати правду. Оріхів, Гуляйполе – це ті міста, що потребують голосу». Віра раніше вже бувала в цих містах, робила світлини. Навесні знову планує відвідати їх. «Я повернуся і покажу більше», – запевняє фотографиня.
Фотографія – це не просто кадр. Вона є доказом, що допомагає нам виграти не лише інформаційну війну, а й війну артилерії. Стоячи перед світлинами Віри Бланш, які говорять голосніше за слова, важко з цим не погодитися.