Після кожного ворожого удару вони оперативно приходять на допомогу. Там, де ще вогонь, дим і є загроза повторного удару, шукають людей, розбирають завали, гасять пожежі. Вони — це наші герої без зброї, рятувальники, які йдуть туди, звідки люди повинні вийти. Живими.

Сьогодні у них професійне свято — День рятівника. Серед тих, хто приймає 17 вересня вітання — начальник караулу 20-ї державної пожежно-рятувальної частини міста Оріхів, капітан служби цивільного захисту Юрій Ільченко.

Юрій Ільченко народився і виріс в Преображенці, що на Оріхівщині. Закінчив Оріхівську школу №2, потім було навчання у Василівському технікумі по спеціальності “бухгалтер”. А згодом доля зробила крутий поворот — і Юрій вдягнув форму з погонами.

- Юрію Миколайовичу, чому ви обрали професію рятувальника? Яким був ваш шлях до того, як ви вдягли погони і стали рятувати людей?

- Рятувальником хотів стати ще з дитинства, просто так склалося, що не відразу пішов служити в ДСНС. Спочатку служив в Збройних Силах України, чотири роки. А вже у січні 2005 року прийшов в 20-у частину, яка знаходилася в Оріхові. Так що в лавах рятувальників вже більше 20 років.

Під час служби закінчив Національний університет цивільного захисту в Харкові, тобто маю вищу фахову освіту.

- Більшу частину свого професійного життя ви прослужили, скажемо так, в мирний час. Зрозуміло, що служба до повномасштабного вторгнення окупантів і зараз дуже відрізняється...

- Так, дуже. В мирний час більш легшими були пожежі. З початком повномасштабної війни стало дуже тяжко. Оріхів один із перших зазнав ударів по собі. Я війну зустрів з першого дня: 23 лютого 2022 року якраз заступив на чергування. Десь через через тиждень вже почали бомбити Преображенку, перша моя пожежа під час повномасштабного вторгнення була в рідному селі. Горіли будинки.

- Зараз в основному ваші виїзди на ліквідацію пожеж внаслідок ворожих обстрілів?

- Так, приблизно 95 відсотків.

- Пожежна частина довго залишалася в місті, яке ворог постійно обстрілював, були прильоти і на її територію. Але, наскільки я знаю,  вже покинула Оріхів, особовий склад перемістили в більш безпечне, якщо можна так сказати, місце.

- Так, пожежна частина виїхала в лютому цього року, нас вивели. До цього ми повністю в Оріхові перебували. Частина дислокується не в Запоріжжі, а ближче до Оріхова. Працюємо за графіком два на шість.

- З вашого досвіду, яка на сьогодні найстрашніша зброя, яку застосовує ворог для руйнування наших міст і сіл?

- КАБи, вони руйнують все. Тобто, приліта на вулицю і там в радіусі 30-40 метрів не залишається нічого. Ми потім шукаємо людей під завалами, дістаємо.

- Чи доводилося вам рятувати людей з-під завалів?

- Було таке. Приїжджаємо на виклик і розуміємо, що сталося диво. Від хати один димар, а бабуся залишилася живою. Вона була біля пічки в цей час. Через отаку дірку її за ноги витягли. Врятували, одним словом! Це було нам усім отак от до серця, що приїхали і врятували бабушку.

А було таке, що внаслідок обстрілів людей в будинках заблокувало, то ми їх розблокували. На щастя, вони не завжди гинуть.

Один з найскладніших випадків — сильна пожежа у відділенні Укртелекому. Складно дуже було там. Постійні повторні обстріли були. Та всі випадки складні самі по собі.

Зараз працювати в прифронтових населених пунктах стало ще гірше - скрізь дрони. Безпілотники просто не дають доїхати на виклик. У нашому колективі є поранені хлопці, контужений.

Пшениці дуже багато згоріло від дронів. Фермери садили, вирощували, а зібрати урожай не змогли.

- Ви ж дотримуєтесь правил безпеки, коли бачите дрон?

- Якщо бачимо дрон, то намагаємося сховатися. Диспетчер каже — в укриття. А яке укриття по дорозі на виклик? Якщо це населений пункт, шукаємо найближчий підвал, машину ховаємо десь під дерева. Намагаємось перед виїздом моніторити ситуацію, але буває по-різному.

- Пане Юрію, ви вже працюєте багато років в ДСНС. Що вам подобається в вашій роботі рятувальника? За що найбільше любите свою роботу?

- За врятоване життя людини. Особливо, коли вдається врятувати дітей. На рахунку нашого підрозділу з 2022 року більше десятка людей, яких витягли.

- А ви потім цікавитесь долями врятованих вами людей? Чи може вони самі вам телефонують і дякують?

- До війни кого рятували, особливо як дітей рятували, приходили в гості. Було таке, що й пропонували бути хрещеними батьками. А під час війни вони зазвичай переїжджають в інші міста. Слава Богові, живі і то вже дуже добре.

- Що можете розповісти оріхів'янам про місто, як зараз воно виглядає?

- Скажу так: багатоповерхівки всі пошкоджені, можна вважати їх зруйнованими. А з приватного сектору відсотків 80 зруйновано повністю. Тобто жити там вже неможливо. Люди, що залишились, по підвалах живуть. Закликаю їх евакуюватися.

Тому що коли вони захочуть виїхати, це зробити вже буде неможливо. А вони будуть телефонувати і казати: "Врятуйте нас". А ми туди фізично не можемо добратись.

- А ви коли виїхали з Преображенки?

- В грудні 2025 року. Сім'ю вивіз в кінці березня 2022-го, а сам там жив. Маю дружину, є двоє діток. Різниця у них - 14 з половиною років. Молодша народилася за півроку до початку війни.

У Запоріжжі знімаю квартиру, зі мною дружина, діти, моя мати і дружини. Забрав їх. Ну, вони пенсіонерки обидві. Матері 78 років.

Забрав і собаку — вівчарка, чорна, гарна. Собака не зі мною, знайомий орендує приватний будинок. В нього собаки якраз не було.

- Юрію,  що б ви побажали своїм колегам з нагоди вашого професійного свята?

- Миру. Щастя, здоров'я, це само собою. А головне, щоб мир був, щоб ці нелюди припинили знищувати і руйнувати. Щоб ми допомагали відновлювати, а не рятувати після обстрілів.