Оборонці Азовсталі Маріупольського гарнізону у пекельну весну 2022-го не здалися в полон. Їх не взяли в полон. Вони виконали наказ керівництва держави. І були гарантії, обіцянки ворога і міжнародних організацій про те, що в найперші ж обміни  полоненими, захисників Азовсталі обміняють. Сьогодні ми говоримо про те, що пішов вже третій рік їхнього перебування у полоні загарбників. Третій рік чекає  і сподівається на повернення свого чоловіка, бійця полку «Азов», Тамара Корягіна з Маріуполя, яка нині мешкає у Запоріжжі. Чекає, попри те, що у січні 2024 року він отримав страшний вирок – довічне ув’язнення.
Своєю історією молода жінка поділилася в етері віжн-радіо «На дотик». Спілкувалася з нею ведуча Ольга Вакало.

Кор: Якщо можна, почнемо з тієї весни 2022-го, з того моменту, коли ще був зв’язок і коли він вже перервався?
Тамара Корягіна: Події весни 2022-го року назавжди закарбувались в моїй пам’яті, тому що я зустріла цю весну в Маріуполі. У цьому місті я проживала разом зі своїм чоловіком останніх два роки перед війною. У місті була напружена обстановка, але ніхто не вірив, що може бути повномасштабна війна. Я вирішила, що залишатимусь у Маріуполі разом з бабусею чоловіка, бо він сирота. Ми залишаємось і намагаємось вижити. На той час чоловік перебував у Львівській області на навчаннях і його фізично не було в Маріуполі. Але вже 26 лютого 2022-го він приїздить до міста, в той час, коли тут вже йшли бої. У мене були дуже змішані почуття. Я була рада, що він тут, поряд зі мною. Але водночас у мене була тривожність за його життя, здоров'я і загалом за наше місто. У нас зник зв’язок у Маріуполі 2 березня 2022-го, я не чула свого чоловіка аж до 18 березня, коли я вже виїжджала з міста. Можливо, його настанови допомогли мені вижити у цьому жаху, тому що в Маріуполі вже неможливо було перебувати, фактично закінчились знеболювальні, турнікети, джгути і т.д. Ми з  чоловіком зв’язуємося  вже 26 березня. Плачемо, просимо вибачення одне в одного. Він тоді ще не був на Азовсталі, але вже до цього йшло. 7 квітня 2022-го чоловік отримав поранення середньої важкості, це осколкові поранення від авіабомби. І тоді у нас з ним зникає зв’язок аж до 16 травня. Тоді він мені написав: «Не хвилюйся, все буде добре. Ми тримаємось. Деякий час не буде зв’язку, але я сподіваюсь, що скоро повернусь додому». Я з цими словами жила і досі живу. Вірю, що все буде добре і я його дочекаюсь додому.


Кор: Тобто, виходить, що після того травня вже з ним поговорити чи списатися не було можливості?
Тамара Корягіна: Так, все вірно.


Кор: Зараз ми у наших етерах порушуємо тему безвісти зниклих за особливих обставин, тобто під час війни. Говоримо і про полонених, про те, як треба діяти рідним, які першочергові документи слід оформити, як отримати статус військовополоненого. Чи є такий статус у вашого чоловіка? Як треба було діяти, аби його підтвердити?
Тамара Корягіна: Ці кроки є наступними : обов’язково треба зателефонувати на номер 16-48 до Національного інформаційного бюро і повідомити, що ваш чоловік, брат або родич зник в полоні і заповнити анкету. Тобто, це базові дані: ПІБ, дата народження, звання, підрозділ і де саме зник. А потім звернутися до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Тут не лише обмінами займаються, а й надають психологічну підтримку та консультують з юридичних питань. Тобто, все зроблено для рідних. Ми можемо приїхати туди фізично і поговорити з людьми, дотичними до обміну.


Кор: У нас також є Східний регіональний центр, який у Харкові знаходиться. Представники Центру приїжджають і до Запоріжжя. 
Тамара Корягіна: Я більше до Києва їзджу, тому що у нас складна ситуація. У нас щомісяця відбуваються збори, можна записатися на зустріч. Зустрічаємося з родичами військовополонених і разом обговорюємо питання, які нас турбують. Представники Координаційного штабу відповідають на наші запитання, допомагають і підтримують. Ось так це працює. Обов’язково треба до них звертатись. Якщо, наприклад, ваш рідний засуджений, звертайтесь до Вікторії Петрук, вона особисто буде на зв’язку з вами на WhatsApp  і обов’язково скаже, що треба робити далі.


Кор: Так, бо за ці два з гаком роки вже є вироки цієї недодержави і є засудження – на 20-25 років. Знаємо і про запоріжців, ці страшні судилища. Це вже інший формат. Одна справа – військовополонений з підтвердженим статусом. Інша – вже  засуджений. Але це наші захисники і наші герої. 
Тамара Корягіна:  Стосовно засуджених, на мою думку, ця ситуація вийшла з під контролю, тому що дуже багато наших бійців, особливо з полку «Азов» отримують дійсно шалені вироки - 25-30 років, довічні ув’язнення, їх відправляють у найстрашніші тюрми рф. Тобто, через хвору фантазію росіян страждають наші рідні. Вони приписують їм вигадані злочини, тобто ті злочини, які вони по факту скоїли самі, ці росіяни. Стосовно мого чоловіка, він отримав у січні 2024 року довічне ув’язнення.  Нещодавно також було судилище над бійцем полку «Азов», він теж отримав довічне ув’язнення. Їх відправляють у найстрашніші тюрми російської федерації, це «Черный дельфин», «Полярная сова» і «Северный полк».


Кор: Це ледь не за полярним колом, десь на півночі?
Тамара Корягіна: Так. Зараз мій чоловік знаходиться за полярним колом. Я навіть не могла подумати, що таке можливо у 21 сторіччі. Я таке бачила тільки у фільмах, розумієте? Я ніколи не думала, що це може статися саме зі мною і моїм чоловіком. Зв’язку у мене з ним немає, листів я також не отримую. Я просто дізналась про його місцезнаходження через адвокатів, які допомагають нам хоча б з’ясувати, де саме вони перебувають. Це вже не перший випадок, коли їх відправляють на Північ. Тобто, ми самі розуміємо, які там умови – мінус 50 градусів зимою, а літом це шалені комарі, дуже багато інфекцій. Тобто, по суті, виживання.
Єдине, що хочу зазначити стосовно цих тюрем, полонених залишають на 3 місяці в ізоляції в одиночній камері. Це можна зійти з розуму реально. Якщо ти вижив, тебе відправляють на важкі роботи. Я не вважаю, що вони заслужили на таке ставлення до себе.


Кор: Враховуючи, що їх мали обміняти в один із перших обмінів…
Тамара Корягіна: Так. Ми дійсно вірили 3-4 місяці. Я вам чесно скажу, що і хлопці вірили в це, але ми розуміємо, з ким маємо справу – з країною-агресоркою.  Росіяни просто виключають їх зі списків обмінів, не хочуть їх обмінювати. При цьому є шалена пропаганда, яка створювалася роками. Ми зараз намагаємося фільтрувати цю пропаганду, тому що наші бійці стояли на смерть, вони захищали нас і тому про них мають звучати лише героїчні слова.


Кор: У багатьох містах України і Запоріжжі, зокрема,  відбуваються акції «Не мовчи! Полон вбиває». Насправді це не просто полон. Це повільна смерть. Наскільки такі акції можуть допомогти полоненим?
Тамара Корягіна: Дуже гарне запитання. У мене єдина відповідь на нього: «Ми нагадуємо суспільству, завдяки кому ми зараз можемо жити у вільній країні». Вони стримали таку російську навалу, це дійсно були кровопролитні бої, постійне бомбардування – літаками, всім іншим, також корабельна артилерія. Ми нагадуємо суспільству, що наші рідні досі в полоні. Вже пішов третій рік, на жаль. І вони дійсно ті, хто потребує допомоги, тому що полон – це розтягнута смерть у часі. Вже відомі летальні випадки, на жаль. Насправді це дуже страшно. Я спілкувалась з однією мамою, яка отримувала тіло сина з полону. Дуже важко було її слухати. У нас хоча б є надія, а в неї її вже немає. Я всіх дуже прошу долучатися і підтримувати. Щонеділі о 12.00 у Києві. В Запоріжжі ми організовуємо по-різному, бо ситуація у місті, на жаль, нестабільна. В Дніпрі організовують щонеділі, там були виставки, фотопроєкти. Тому, будь ласка, долучайтесь до цих акцій, вони дійсно важливі. Хоч наші рідні зараз далеко, але я сподіваюсь, що вони відчувають цю підтримку, що про них не забули. Ми пам’ятаємо. Ми боремося. І ми їх дочекаємося.
 

Людмила Долженко
Фото Андрія Алімова