Пригадалася давня історія. Готувала розлоге інтерв’ю з відомим науковцем. Ім’я в медицині, лауреатство, визнання колег і учнів. Коли було перегорнуто силу-силенну сторінок пережитого, я наостанок запитала вченого, що йому болить і часом ночами не дає спати. Відповідь не забарилася: «Очі мого покинутого собаки». І розповів. Бабуся у селі по смерті заповіла єдиному онуку хатину, де минуло його дитинство. Коли старенької не стало, він приїхав розпорядитися спадщиною. Іще здалеку, дорогою від станції, почув несамовите скавчання, що нагадувало плач немовляти. Це вітав його вірний дружок дитинства Жучок. Він жив у будці серед заростів бузку і жасмину, а годували добрі сусіди.

«Кілька днів, що їх прожив у старенькій хаті, - згадував мій співбесідник, - були такими щасливими. І поруч був Жучок. Але більшої розкоші я не міг собі дозволити, попереду чекав захист дисертації, стажування в Америці. Залишив сусідам гроші на харчі, попрощався. Коли вже був біля хвіртки, оглянувся – Жучок іще легенько спробував рвонутися до мене, але все зрозумів і просто непорушно стояв. Я бачив його очі… Їх мені вистачило на все життя…»

Про голодні, зневірені, змучені очі собак, покинутих мешканцями Оріхова, розпитайте у земляків, які, попри реальну небезпеку для життя, залишалися до останньої можливості, щоб прихистити, нагодувати тваринок. Одна з них – Наталя Яцук. Ми познайомилися з легкої руки відомої в Україні зоозахисниці Ольги Вітер, якій Оріхів небайдужий, як і долі беззахисних тварин – це її мала батьківщина. 
Пані Наталя в Оріхові мешкала на Черьомушках,  це віддалений район за залізницею, у приватному будинку. Жінка працювала у районній лікарні – у харчоблоку, відтак санітаркою. Коли почалася війна і лікарню релокували у Запоріжжя, роботи не стало.

«Але я нікуди з Оріхова не поїхала, до мене почали сходитися покинуті песики і котики, - розповідає жінка. -  Люди виїздили масово, а цих бідолах ставало все більше. Голодні, хворі, налякані. Спершу підходили боязко, але голод дошкуляв. Виставлю мисочки з їжею, а сама ховаюсь. Дивлюсь, поїли. Годую наступних. Жодного не вигнала, лікувала, дуже шкода їх, іще вчора були доглянутими, домашніми, і раптом нічийні. Були дні, що у мене збиралося до тридцяти тваринок. Волонтери їх забирали і прилаштовували по притулках, але люди все  виїздили і тварин ставало все більше. Тільки прилаштували одних, як знову прийшло шестеро собак і 16 котів. Така страшна картина досі перед очима - місто порожнє, а куди не глянь, голодні очі собак зацькований погляд котика. Я їздила містом і підгодовувала тваринок, які просто на очах гинули на вулицях в пошуку їжі,  котиків у лікарні. Треба було багато готувати,  варила кашу з рибкою або з фаршиком недорогим. Волонтери про мене  дізналися, почали допомагати з кормом, сама б я не подужала. Що могла, купувала за свої гроші. Кожна копійка йшла на тварин. Собакам потрібне щось м’ясне, мішок корму зникав за п’ять днів. 
Це були дуже складні часи. Нас цілодобово обстрілювали, дім здригався, я жити в хаті боялася, більшу частину першого року війни жила у погребі.  Хата моя наполовину розбита, без даху, без вікон, зруйновані стіни. На той час мала своїх чотирьох котиків і старенького Рекса, він прожив у мене тринадцять років, захворів, волонтери відправили його на лікування, прооперували. Я забрала його, коли виїздили з Оріхова. На жаль, лікарі не давали позитивних прогнозів і мій дружок помер. 
Хмари над нашим незламним містом ставали густішими, бомбардування нещадними, виходу не було, я мала залишити Оріхів. Надія, що все скінчиться, як нам обіцяли, з кожним днем танула. Добрим словом згадую волонтерів, які не залишили мене наодинці у розбитій хаті із котами й собаками. Ольга Вітер, її колеги подбали про влаштування котів і собак у притулки. Мене евакуювали волонтери, які вивозять людей з тваринами і знаходять їм житло. Відшукати таких складно, далеко не кожен хоче брати переселенців з собаками і котами. У мене було три дорослі собаки, п’ятеро цуценят, семеро котів і троє кошенят. З такою сімейкою ми спершу виїхали у притулок під Білу Церкву, де я працювала, там прожили місяць, відтак волонтери знайшли нам хатинку на Житомирщині».

 

Наталя Яцук більше двох тижнів мешкає далеко від рідного Оріхова, в селі Почуйки Житомирського району. Тут, у чарівному Поліссі, її прихистила господиня, яка наразі за кордоном. Жінка обдивляється, обживається. Є світло, пічне опалення, значить, треба запасатися дровами на зиму. Довкруж багато зеленого простору, доглянуті поля – успішно  працюють фермерські господарства.

«Планую і я знайти роботу, - каже Наталя. – Адже я з собою привезла, окрім собачки, семеро котиків, які зі мною мандрують з Оріхова, і трійко півторамісячних кошенят, усіх треба годувати. Тому робота конче потрібна, до пенсії  далеко. Іще очікую на матусю п’ятьох цуценят, вона народила їх сьомого квітня, волонтери їх прихистили, а через тиждень я виїздила. Коли закінчить годувати і діткам знайдуть хороші руки, Альма повернеться до мене, не хочу, щоб вона жила у притулку».

Про своїх маленьких друзів жінка розповідає зі щирою ніжністю. У котиків свої характери, зворушлива картина, коли вони вмощуються на відпочинок, і кожне хоче поближче до рук пані Наталі - Рижулька, Сніжинка, Фрося, Муся, Ліза та інші. І всі отримують свою частку людського тепла, яке загубилося на їхніх сирітських дорогах. Разом вони пережили важку холодну зиму, зігріваючи одне одного. Може комусь снилося довоєнне життя, домівка. Наталя дуже сумує за Оріховим, дуже сподівається повернутися на землю дідів – прадідів. 
Знайомлячись із селом, де нині мешкає, жінка примітила, що на вулицях жодної тваринки, усі при господарях, в домівках. Радіє: так має бути. Війна вчиняє криваву наругу над усім живим, вона знищує тварин, які беззахисні не лише перед вибухами, а стають жертвами людської безжальності і черствості, - рятуючи своє життя, господарі прирікають на голодне люте поневіряння тих, кого приручили, хто залишається їм вірним до власної загибелі. 
Наталя хороша і щира. Вона нікого не засуджує, приймаючи зраджених тварин, каже лише, що Всесвіт усім розпорядиться…

Ганна Кліковка