Щороку у четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років і масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років. Український інститут національної пам’яті (УІНП) повідомляє, що внаслідок цих подій Україна втратила мільйони людських життів. У 2006 році Законом України Голодомор визнаний геноцидом українського народу.

Про ситуацію під час голодомору в Оріхівському районі розповіла старший науковий співробітник відділу дослідження Голодомору та масових штучних голодів Національного музею Голодомору-геноциду Інна Шугальова. 

Вона зазначила, що Запорізький край завжди демонстрував свою незламність, непокірність і стійкість, Оріхівщина не виняток. Багато подій розгорталися на теренах Оріхівського краю в роки Голодомору-геноциду. Одна з таких, яку першою почали вивчати українські дослідники, яка згодом увійшла в історію – «Оріхівська справа». 

Інна Шугальова розповідає, що з другої половини 20-х років в Українській соціалістичній Радянській Республіці запроваджувалася ідея надвисоких темпів індустріалізації. Промислове устаткування коштувало дорого та в іноземній валюті, а її можна було отримати за рахунок експорту сировини насамперед сільськогосподарського характеру. 

- Шалені темпи індустріалізації, політика продрозкладки, економічні обмеження селянських господарств, низький рівень хлібозаготівельних цін, постійне збільшення державних хлібоздач – усе позначувалося на стрімкому скороченні кількості зерна, призначеного для власного споживання. Вилучався весь хліб, зокрема, насіння. Після оголошення курсу на колективізацію Україною прокотилася хвиля протестів. Це були як активні виступи, наприклад, Павлоградське збройне повстання, так і пасивні – волинки італійки, коли люди виходили в поле чи на робоче місце, але відмовлялися працювати.

Загалом протягом 1930-1931 років в Україні відбулося понад 4 тисячі виступів. Усі вони придушувалися активістами, загонами червоної армії, відрядженими в Україну. Тоді почали публічно відбуватися показові репресивні заходи.
 

- Одним із них став “Оріхівський процес”. Нагадаю, що і Оріхів, і  Запоріжжя тоді входили до складу Дніпропетровської області з обласним центром у місті Дніпропетровськ, зараз – Дніпро. Столицею тодішньої УСРР було місто Харків. Наприкінці листопада 1932 року до Харкова почали надходити повідомлення Державного політичного управління (ДПУ) про так звані “саботажницькі настрої” поміж керівників Оріхівського району.  

Фабрикація “Оріхівської справи” 

 

Агенти ДПУ писали в доносах, що нібито оріхівське керівництво між собою розмовляло в такому ключі: «Нехай вивозять хліб доки вистачить, а після скажемо, що більше хліба в нас немає», «Ми, члени партії, повинні бути відвертими. План нереальний. Виконати його неможливо. Виконуємо на 40-50%, а там змотаємо вудки». Ці вислови потрапляли до звітів ДПУ та передавалися всією політичною вертикаллю, каже історикиня. 

- У відповідь на такі настрої 7 грудня 1932 року до Оріхівщини був направлений спеціальний циркуляр з дописом Сталіна, у якому оріхівське керівництво називали «обманщики, шахраї, які скрито проводять куркульську політику під гаслом своєї згоди з Генеральною лінією партії». Тоді ж Сталін дописав, що Головін – колишній секретар Оріхівського райпарткому, та Паламарчук – голова Райколгоспспілки, мали бути засуджені до щонайменше на 10 років ув’язнення. Під процес також потрапили: Іван Доценко, колишній завідувач райземвідділу, Марія Базилевич, колишня представниця жіночої організації. Фабрикація “Оріхівської справи” була прямою реакцією не тільки на лист Сталіна, але і на Постанову від 29 листопада 1932 року, яка пропонувала пов'язувати репресії з організаційно-політичною роботою. 

Члени спілки робітників землі та лісу (Луценко І.І. сидить другий праворуч). 
Посилання: Оріхівська справа. 1932. Документи і матеріали / Упорядник, автор вступної статті, приміток, списку скорочень, іменного та географічного показчиків Віктор ТКАЧЕНКО. Запорізьке відділення Інституту історії України НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства їм. М.С. Грушевського НАН України  Запорізьке відділення; Державний архів Запорізької області Міжнародна громадська організація "Інститут україністики". – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2010. С.274.

 

З самого початку “Оріхівська справа” була показовою. Її головна мета – продемонструвати керівникам інших районів, що буде з тими, хто не виконає державних хлібозаготівель. 

- Норми цих хлібозаготівель були абсолютно нереальними, зважаючи на ситуацію, коли заслані комуністичні активісти вилучали все зерно, продукти та речі. Якщо колгосп не здатен був виконати норму, яка йому встановлювалася, він заносився на “чорну дошку” – повна ізоляція певного населеного пункту чи колгоспу, суцільне вилучення звідти продовольства та зерна. Насправді це приречення людей на голод і смерть, відсутність будь-якої можливості обміну, торгівлі тощо.

Фактори, які впливали на врожайність в Оріхівському районі
 

За словами дослідниці, Луценка, Пригоду, Головіна, Орделяна й інших керівників звинуватили в організації саботажу хлібозаготівель.
 

- Документи свідчать, що насправді цього саботажу не існувало. Є цілий комплекс об’єктивних обставин, які дійсно вплинули на врожайність в Оріхівському районі у 1932 році. Тоді були сильні заморозки й озимі культури вимерзли. У сусідніх районах заморозки не такі відчутні, там зернових було більше, краще врожай. На Оріхівщині такого не сталося. До того ж, коли засіяли ярові, почалися суховії. Система вітроупорів тоді була дуже недосконалою. Внаслідок цього, коли зерно наливалося, вітром здувалося, що призвело до відчутних втрат врожаю. 

Перший зліт бригадирів колгоспів Оріхівщини (1–3 квітня 1932 р.). 
Посилання: Оріхівська справа. 1932. Документи і матеріали… С.275.

 

Крім того, в Оріхівському районі було нашестя хлібного жука, який серйозно пошкодив великі площі зерна. Через це під час обмолоту з гектару отримували лише по три-чотири центнери неповноцінного зерна. Аби здати державі необхідну кількість врожаю, доводилися по кілька разів перевіювати полову, щоб елеватор міг черговий раз дати ще більше зерна. Але техніка не витримувала такого навантаження та ламалася.

- Вплив на врожайність мало організаційно-господарське становище у новостворених колгоспах. Це вже суб’єктивний фактор. У колективних господарствах панували крадіжки, пияцтво, безгосподарність, був відсутній критерій розподілу наслідків господарювання. Тобто трудодні, якими оплачувалась праця колгоспника, ніколи не мали чіткого обсягу роботи – скільки зерна, скільки інших продуктів можна отримати на трудодень. Ба більше, за трудодень розраховувалися наприкінці року. Селяни, важко працюючи, могли отримати певну кількість зерна лише наприкінці року, але більшість з них нічого не отримували. 

Ще один відчутний фактор – відсутність необхідної техніки. Комбайни працювали неякісно. Після покосу пшениці у полові залишалися близько 30% зерна. Потім ту полову по кілька разів перевіювали.

- У 1932 році на Оріхівщині валовий збір зерна становив лише 27,5 тисяч тонн, а хлібозаготівельний план був встановлений на рівні 21 440 тисяч тонн. Фактично все зерно вилучали. Згодом одна з фігуранток справи Марія Базилевич згадувала, що коли Оріхівська територія отримала цей план: “Зойкнули, бо план був нереальним для виконання”.

З району вивезли майже весь хліб

 

Представники керівництва Оріхівського району поїхали до Дніпропетровська і попросили знизити план. Проте жоден чиновник їх не прийняв.
  

- Після повернення Головін і Паламарчук вирішили усе-таки виконувати план. Вони його довели до керівників колгоспів, і ті також були обурені нереальністю виконання таких умов. Паламарчук, Луценко і Головін вирішили особисто виїжджати у поля і колгоспи для обстеження ситуації на місцях, щоб знати, скільки можна дійсно зібрати зерна, а скільки треба ще шукати в інших резервах.  

Внаслідок цього з району вивезли майже весь хліб. Керівництво зробило все, що можна, але в тій ситуації хлібозаготівлі були виконані лише на 35%. У деяких джерелах пишуть, що план виконали на 50%. За його невиконання всі керівники Оріхівського району були позбавлені посад і переведені на інші. 

- На момент завершення збиральної кампанії “Оріхівська справа” мала такий нібито характер, що керівників в якості покарання позбавляють роботи. Наприклад, той же голова Оріхівського районного виконавчого комітету Паламарчук очолив машинно-тракторну станцію у Великій Лепетисі. Інші керівники також втратили керівні посади, але були переведені на середню ланку цієї вертикалі. “Оріхівська справа” зводилася нанівець. Все перейшло в перманентний стан. 

Уже в жовтні 1932 року в Україну було відряджено з надзвичайною місією В’ячеслава Молотова. Він мав особисто контролювати чистки партій, стежити за створенням колгоспних господарств. Тоді відбувся черговий етап тієї репресивної системи. 

- Внаслідок цього нашвидкоруч сфабрикували так звану “Оріхівську справу”. Притягнули до відповідальності 16 осіб колишнього керівництва Оріхівського району. Визначили, що недостатньо їх просто звільнити з роботи. Їх заарештували, притягнули до кримінальної відповідальності.

За непокору погрожували розстрілом 

 

Один з фігурантів цієї справи агроном Іван Дем’яненка, згадував, як його викликали на допит: “На столі у слідчого лежали хліб, ковбаса, інші продукти, а також наган. Годували нас, заарештованих, дуже погано. І це зрозуміло. Слідчий запропонував мені поїсти, і я відмовився. Тоді він зачитав мені якийсь документ, у якому йшлося про те, що ніби за наказом голови Паламарчука, Аністрата та інших, з метою зриву виконання хлібозаготівель зернові скосили на сіно або переорали. Я прямо заявив йому, що все це брехня і відмовився підписати ці брехливі свідчення. Тоді слідчий ухопив мене за комір, вдарив наганом по голові, поставив на коліна обличчям до стіни. Наставив наган і почав стукати мене по голові, погрожуючи розстрілом. Я все-таки не підписав. Тоді він почав говорити, що мов би всі інші зізналися, що саботували план і підписали протокол. Я не повірив йому. В подібній формі проходив і другий допит, але я не підписав цих брехливих даних. Ні з ким заарештованих очних ставок мені не давали”.  

Передова стаття з газети «Зоря» – органу Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У. 1932, 1 грудня.
Посилання: Оріхівська справа. 1932. Документи і матеріали… С.276.

- Інші протоколи допитів свідчать, що така система працювала абсолютно з усіма заарештованими. Пресинг, моральний тиск і шантаж були повсякденною практикою в органах ДПУ. Органи слідства зробили все можливе, щоб показати нібито саботаж з боку керівників Оріхівського району. Але з інших матеріалів можна довідатися, що жоден з оріхівців не зізнався у тому, що робив якісь антидержавні дії. Усі вони чітко вважали, що якісно виконували свою роботу і жодного наміру ігнорувати чи саботувати хлібозаготівлі у них не було. 

Після завершення допитів на Дніпропетровщині, відбулося відкрите судове засідання в Оріхові. Саме там, у центральному кінотеатрі, зібрали громадськість та 25-28 грудня 1932 року провели публічний суд. Фігурантів справи звинувачували за статтею «Контрреволюційний саботаж хліба заготівлі».

Уривок з протоколу засідання Оріхівського райпарткому. Розгляд питання «Про хід Хлібозаготівель…». Гриф «Таємно».
Посилання: Оріхівська справа. 1932. Документи і матеріали… С.280.

- Під час слухання ніхто з підсудних не визнав себе винним, ніяких доказів їх вини не встановили. Коли підсудні почали виголошувати останні слова, у залі майже всі плакали, бо фігуранти справи розповідали, як вони боролися за те, щоб врожай був зібраний, і що вони дійсно дбали про свою справу. Вироки суду були дуже жорстокими. Наприклад, агронома Аністрата засудили до розстрілу. Згодом цей вирок було змінено на 10 років заслання. Решту засуджено до 10 років з відбуванням у таборах окремого призначення у віддалених частинах Радянського Союзу. Звільнили лише двох підсудних – агронома Дем’яненка і Марію Базилевич. 

Забрали навіть хату

 

Під час Хрущовської відлиги Головін та Січко написали до Дніпропетровської прокуратури з проханням переглянути цей процес. У 1964 році людей, які проходили по “Оріхівській справі”, реабілітували.

- Оріхівський район очолили нові радянські активісти, які особливо жорстоко контролювали процес вилучення зерна, розкуркулення. Людей буквально викидали на вулицю. Їх майно та хати продавалися з аукціону. Очевидці подій говорять, що активісти собі забирали взуття, одяг, продукти. Є навіть одна світлина, де везуть хату. Від голоду люди втрачали свідомість, ясність розуму. Якщо читати документи, свідчення очевидців, катування голодом було нестерпним. Всі думки зорієнтовані винятково на їжу. Навіть слово «хліб» зникав з лексикону, люди просили лише скоринку. Це стало якраз періодом апогею Голодомору на Оріхівщині. 

Голодомор охопив Україну від осені 1932 року і тривав наступні 17 місяців до нового врожаю. Забрав життя мільйонів українців як дорослих, так і дітей. Люди, які пережили Голодомор у дитинстві, отримали відчутну міжпоколінну трансгенераційну травму. І не дарма українське суспільство тривалий час вважалося постгеноцидним, тому що Голодомор залишив міжпоколінне тавро у душах і пам'яті людей, у нашій історії.

У регіони були випадки канібалізму

 

Майже у всіх регіонах був канібалізм. Документи таких явищ є в Національному музеї Голодомору-геноциду.

- До нашого музею Міністерство внутрішніх справ України передало архівні документи, у яких розкривалися, досліджувалися прецеденти канібалізму. Ці випадки не такі чисельні.  Буквально у нашому розпорядженні кілька десятків справ з усієї України. Самі люди засуджували такі прецеденти. Навіть, якщо вдавалося уникнути юридичного покарання, арешту, то відбувалися селянські самосуди. Здебільшого канібалізм здійснювали люди, які вже мали помутніння розсудку, – тобто їх зовнішній вигляд, характер дій, агресивність, намагання заманити, переслідувати, відловити жертву. Це якраз говорило про те, що люди вже втратили людське обличчя. Вони перетворювалися на моральних покручів. Ці випадки були спричинені голодом. 

Інна Шугальова підсумувала, що голодомор був наміром сталінського керівництва повністю вилучити продовольство, зламати українське суспільство, той дух опору комуністичному режиму і примусити людей голодом до покори.

- По суті, був змінений генофонд нації. Водночас з життя пішли найсильніші господарі і люди, які могли створити потужну інтелектуальну, національну еліту українського суспільства. Цього сталінське керівництво вкрай боялося і намагалося всілякими способами унеможливити цей процес. Катування і знищення голодом, геноцид голодом якраз було обрано як такий інструмент діяльності сталінського режиму.

Старший науковий співробітник відділу дослідження Голодомору та масових штучних голодів Національного музею Голодомору-геноциду зауважила, що голоду можна було уникнути.

- Об’єктивна ситуація врожаю не була настільки критична. Можна було за рахунок заощаджень і перерозподілу уникнути голоду. Але ось ця політика суцільного вилучення зерна, створити умови несумісні з життям. Уже пізніше у Конвенції ООН про запобігання геноциду будуть сформульовані відповідні  положення: 
a) вбивство членів такої групи; 
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи; 
c) умисне створення для такої групи умов життя, розрахованих призвести до її повного або часткового фізичного знищення; 
d) впровадження заходів, спрямованих на запобігання дітонародженню в такій групі  - це ознаки геноциду і кожне з цих положень має підтвердження неспростовними фактами у роки Голодомору-геноциду.

Валерія Константинова