Олена Башкардіна про рідне Кущове, жіноче щастя і життя, яким воно є
Війна розпинає запорізьке село, нещадно знищує колиску прадавньої мудрості - вишневі вулиці, хати та криниці, де закладена історія кількох поколінь. Село - наше духовне місце сили.
Для Олени Башкардіної таким місцем сили є її рідне Кущове Комишуваської громади. Олена там народилася, мешкала до заміжжя, там побачив світ її синок і зараз проживає матуся та молодший брат. Село, на щастя, живе, хоча й подекуди уражене ворожими прильотами, І гірко, що багато земляків подалися шукати спокійнішого життя під чужим небом.
Ми розмовляємо з Оленою про життя звичайнісінької родини на тлі війни. Про радощі й печалі, які гріють і бентежать, про вічні обереги, які тримають у люту годину.
Пані Олена прожила у Кущовому до початку війни. Там зростав її синочок, зараз Сергійкові 14, село наклало позитивний відбиток на його юну долю, і з таким теплим почуттям до малої батьківщини він йтиме життям. Першого воєнного року Олена вийшла заміж, її обранцем став також Сергій (знакове ім’я для родини), і відтоді родина мешкає у Запоріжжі. Комусь може здатися, що кохання і війна несумісні, але що суджено долею, неодмінно має статися. Ось і у них склалося. «Із Сергієм ми були знайомі давно, коли почалася війна, зробив мені пропозицію. Він тоді захищав Україну в лавах ЗСУ, - розповідає жінка, - дали йому 10-денну відпустку, ми розписалися без гучного святкування, поїхали у гості до батьків у село, відтак чоловік повернувся в частину, а я, вже Башкардіною, почала його чекати. У 2023 році Сергія комісували за станом здоров’я, адаптувався, прийшов до тями і повернувся на своє робоче місце у Заводський район електриком, там працює й нині. Зараз ми мешкаємо в Запоріжжі, у приватній оселі. Я щаслива, чоловік нас з сином оберігає, каже, що для нього кожен день, як свято. Поруч з нами мама чоловіка, Галина Іванівна. Свекруха у мене золота, ми у гарних стосунках, їй дарма, що 82 роки, все хоче мені допомогти. Жінка нелегкої долі, важко працювала, самотужки дім будували, тепер заслужила гідний відпочинок і спокійну старість».
Для жінки, яка виходила заміж з сином-підлітком, важливою є тема стосунків двох дорогих чоловіків – дорослого і юного. Їхній випадок щасливий - обидва Сергії дуже швидко знайшли спільну мову, у них склалася міцна чоловіча дружба, спільні інтереси. «Мене вразило, як швидко вони подружилися, - каже жінка. – Підлітку так потрібна надійна чоловіча рука. Мій хлопчик дуже домашній, не всім відкривається, тому для мене дуже важливо і радісно бачити їхні стосунки. Вихований селом, дуже його любить. До шостого класу ходив до Новоіванівської школи, а коли її закрили, дітей перевели до Комишуваської, і ми там зараз онлайн».
Пані Олена з любов’ю розповідає про батьків. Галина Михайлівна та Анатолій Юрійович родом із мальовничого села Колочава на Закарпатті, а знайшли одне одного, щоб оселитися на Запорізькій землі. «Чотирирічною дівчинкою маму привезли на Запоріжжя в село Кущове батьки. Щоліта вже й дорослою, мама їздила в рідні краї і якось зустріла там гарного парубка Анатолія, покохалися, і, як кажуть, долю конем не об’їхати, побралися, - у 1987 році одружилися, я в листопаді вже я знайшлася, через рік брат Василько, а через вісім років - сестра Ганнуся - на Закарпатті кажуть Анничка» .
Їхнього тата не стало у березні, нинішнього серпня йому б виповнилось 62. Олена тужить за батьком, присвячує йому рядки подяки, що йдуть від серця, дуже тепло згадує дорогу людину: «Забрала тата невиліковна хвороба. В останні свої дні заспокоював нас, наказував не плакати. Моя молодша сестричка Аня чекала дитину, він так радів, що на світ мало прийти нове життя. Дуже важко пережили його смерть, я любила тата всім серцем, він заронив у мою душу усе найкраще – любов до праці, добро, милосердя. Дякую добрим людям, тата провели з почестями, він був простим механізатором, але все життя віддано трудився на землі, не цурався ніякої роботи і його поважали. Я дуже вдячна батькам, вони мої перші порадники, завжди підтримували мене, допомогли, коли у мене народився синок, коли пішла на роботу. Родина – опора на все життя».
Батьки передали дітям у спадок такі чесноти, як турботу у ставленні одне до одного, потребу допомагати, оберігати молодших. Усі троє дружні, спілкуються, зустрічаються. Аня з чоловіком мешкають у Запоріжжі, виховують донечку. Брат Василь у селі з мамою, відколи не стало батька, на свої плечі перебрав усю роботу. Працював у фермера, проте господарі фермерських господарств через часті прильоти змушені були згорнути роботу. Але й удома справ невпрогорт – мама досі тримає корову, є інша живність.
Олена щемно згадує дитинство, воно не було вельми ситим, в розкошах не купалися. Зате жили щасливо, бо що малим треба – прокинутись у бабусі, де аромат млинців, випити з ними парного молока і бігти лаштувати «халабуди» на город, де іще свіже картоплиння й соняшникові стебла. Жінка згадує, що село того часу нагадувало великий вулик. «Кущове було дуже розвинуте, люди працювали в колгоспі, всім роботи вистачало. Тато був трактористом, на бригаду вранці сходилося багато чоловіків, ми з братом бігали дивитися на машини. Мама на фермі готувала ванни, бідони для молока, трудилася й біля телят, на свинарнику. У селі було три великих ферми, багато худоби, поголів’я свиней, телят, птиці, влітку усім заготовляли сіно. Тато працював на тракторі, возив зелену масу до силосної ями. Ми малими скрізь встигали, як підросли, допомагали батькам. Іще в четвертому класі я навчилася доїти, руками могла видоїти дві-три корови і дуже цим пишалась. Дитинство пройшло з корівкою, яку завжди тримали вдома. Коли мені виповнилось п’ять років, бабуся подарувала мені теличку, Мартою назвали, виростили, вона довгенько в нас була. Бабуся з дідусем теж тримали корову, дідусь любив пасти череду. Ми з братом помагали, бо мали іще один стимул – на ставку скупатися. У дідуся була собака Дік, його присилав за нами на ставок: час повертатись. Я теж випасала корів, у череді їх було до 40, брала книжки, я дуже люблю читати. От і Сергійко полюбляв пасти. Зараз толока очеретом заросла, корів немає. Постаріли і відходять дерева, наші колишні яблуні «білий налив», жовта черешня. Спливає час, шкода…».
«Війна занапастила, знищує село, - міркує Олена. - Іще донедавна люди тримали багато худоби, відколи почалися прильоти, почали позбуватися корів. Та й взагалі, життя в Кущовому змінилося не на краще. Немає колишнього щасливого спокою, радості. Люди пригнічені. Особливо після останніх прильотів на сусідню Новоіванівку, ми з цим селом зв’язані пуповиною. Ворог почав нещадно нищити населений пункт КАБами та FPV-дронами: зруйнували більше половини будинків, розбили єдиний магазин і понівечили всю інфраструктуру. Наша собака, і та відрізняє ворожі прильоти і гавкає на них. Але люди наші справді незламні, сильні своєю любов’ю до рідної землі. Ті, що залишилися, обробляють городи, вже викопали картоплю, припаси на зиму зробили. Мама моя теж поки тримається, виїздити не хоче, а головне, не хоче продавати корову Забаву. Каже, як їхати, то лише з нею. Їздять на базар, щосуботи, страшно, але возять молоко, кооперуються. Доглядають господарство – в обійсті корова, качки, порося, кури, індики, є кішечка і чотири песики. Підгодовують і нічийних. Як це все залишити!
Люди чекають, терпляче чекають перемоги, миру, бо хочеться, щоб село жило. І виїхати на чужину, це як відірвати шматок серця. Вам доводилося бачити застиглу тугу в очах немолодих земляків, яких евакуювала з рідних місць біда? Я таких бачила. Людина рухається, в міру сил займається якимись справами, а очі, сповнені печалі, видають її безпорадність перед обставинами. Відкрита усім вітрам, мов відчахнута гілка, вона втрачає відчуття захищеності та внутрішній спокій. Бо там, у розбитому рідному домі, залишилося її розбите серце. Їй сниться чепурна хата з півниками під вікнами, шпоришом, у якому по весні заплутувались маленькі курчата, старою яблунею, де восени гупали зрілі антонівки – усе під завалами землі, що родила і радувала, і враз стала мертвою.
Нам треба вистояти. Мусимо жити, щоб з дітьми й онуками милуватися зорями мирного неба над рідним селом».
Ганна Кліковка
