«Для нас ефір – це друзі, вічна пристань, де їхні голоси завжди живі»

У Запоріжжі, в Центрі журналістської солідарності, відбулася тепла, зворушлива зустріч рідних, друзів та колег «народного диктора»  Василя Федини. Презентація його останньої книги «Радіо – моя доля» зібрала тих, хто знав і пам’ятав легенду запорізького ефіру.

«Ми всі знали прекрасно людину, чию книгу презентуємо. На жаль, вже без участі автора – Василя Яковича Федини. «Народний диктор» Запоріжжя. Ми йому таке звання присвоїли, йому дуже це подобалося, дуже гріло йому душу», – зазначили ведуча заходу Валентина Манжура.

Його голос звучав у кожному домі, його праця визначила епоху обласного радіо. «Одним словом, Запорізьке обласне радіо – це моя доля. Запорізьке радіо – це моє життя», – писав сам Федина.


У своїх виступах друзі пригадували, як Василь Якович завжди повторював: «Радіошники не йдуть нікуди, вони залишаються в ефірі». І тепер, коли його немає, відчуття його присутності серед друзів і колег залишається. «Будемо сподіватися, що він там уже теж організував або радіо, або почав нову книгу писати. З нього станеться, він такий, що зробить», – з усмішкою говорили присутні.
Вдова «народного диктора», Тамара Федина, поділилася болючими спогадами про останні місяці життя чоловіка. Він хворів, але лежачи,  підписував колегам, друзям свою книгу. 


Вона вийшла коштом родини обмеженим накладом - всього 50 екземплярів. Автор передав  двом  міським бібліотекам по 10 книг. Освітянам також 10  екземплярів. Інші 20 екземплярів – рідним, колегам, друзям. 

Донька Василя Федини, Леся, поділилася власними спогадами про батька: «Для мене він був просто людиною і батьком…  Прикладом, як треба жити. Він завжди робив те, що викликало в нього інтерес і завжди міг насолоджуватися моментом. У нього було улюблене слово, коли він виходив на Хрещатик, гуляв вулицею,  казав: «Прекрасно».

Його любов до життя не згасала з віком: «Я вважаю, що у 80 років опанувати Facebook – це просто неймовірно», - згадує донька 
Колеги та друзі Федини пригадували, як його голос став невід’ємною частиною життя багатьох запоріжців. «Я росла з цим голосом… Я залишалася одна в хаті, і боялася. А Васильович мене рятував своїм голосом. Якщо починав говорити Федина, дядя Вася, я переставала боятися», - так згадувала про «народного диктора» Любов Леонова.

«Санітарочка в лікарні, де Василь Якович провів останні дні, плакала: «Я  ж з його голосом  виросла,  у селі  у нас оцей «гавкунчик» був.  Ця людина для багатьох була частиною  життя», – розповіла Валентина Манжура.

Як зазначили друзі та знайомі, Василь Федина завжди залишався відданим своїй справі. «Людина щаслива лише тоді, коли вона робить своє Богом послане їй діло», – писав він.

«Він мріяв про перемогу. Йому поклали український прапор у домовину, так як він заповідав, він дуже просив, щоб це зробили. Він був справжнім українцем, патріотом. На таких людях Україна стояла і буде стояти», – підсумувала Валентина Манжура.

Світла пам’ять Василю Федині. Його голос і його справа залишаються з нами назавжди.