Селище Таврійське — мала батьківщина військовослужбовця 65 окремої механізованої бригади “Великий Луг” Андрія Патрашка на псевдо “Батарейка”. Тут він народився, виріс. У Таврійському, а ще в сусідній Юрківці багато років жила його багаточисельна рідня.

Як і у всіх нас, життя цього життєрадісного хлопця на “до” і “після” розділила страшна дата — 24 лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення орди зі Сходу. Таврійське опинилося на лінії вогню — ворог б’є по колись затишному населеному пункту з усіх засобів ураження, цинічно руйнуючи будівлі місцевих мешканців та об’єкти інфраструктури.

“З родиною, у мене є мама і молодший брат, був вимушений переїхати до Запоріжжя, - розповідає боєць. - Перебуваючи тут, закінчив школу, почав шукати роботу. Мені запропонували вивчитися на вчителя фізичної культури, освітній заклад знаходиться у місті Кременець Тернопільської області. Пробув там рік.

Запоріжжя вже почали сильно обстрілювати, переживав за своїх. Після закінчення навчання повернувся, працював охоронником в АТБ маркеті, потім в логістичній фірмі, розвозив товари по Запоріжжю. Коли виповнилося 18 років, вирішив піти служити.

- Як відреагувала мама на твоє рішення?

- Вона не відпускала, та й знайомі казали: “Не треба воно тобі”. Я ж хотів стати дронарем, і у підсумку ним все ж таки став — служу в першому механізованому батальоні, в роті безпілотних систем.

Шлях до статусу “захисник країни” у “Батарейки” все ж таки був непростим. За словами військового, його рішення стати в армійський стрій було нелегким для нього самого, для його родини, для друзів.

“Остаточно рішення було прийняте у 2024 році. На Різдво, 25 грудня, пішов до військомату, сказав, що хочу служити, підписати контракт.

Думав, що потраплю в 15 бригаду Національної гвардії “Кара Даг”. У мене жили хлопці з цієї бригади, хотів піти до них. Вже знався на саперній справі, вони мене трохи підучили. Але їх перекинули на Покровський напрямок...

Проте рішення свого я не змінив. Сам зібрав усі документи, у військоматі мене почали оформлювати на службу, поспілкувався з представником 65-ї бригади. Чому обрав саме цю бригаду? Знав хлопців, які в ній служать, дружив з ними. Пішов в цю бригаду, бо знав, як там служити.

Мама спочатку не вірила, що я підпишу контракт. Коли приїхав до неї на роботу в АТБ (я працював у цьому супермаркеті охоронником) разом з представником бригади, бо треба було оформити дозвіл, мама спочатку вагалася, не хотіла його підписувати...

Але я впертий (посміхається)! Моє рішення було остаточним. Сказав: ”Піду служити” і все! Довелося їй змиритися з моїм вибором.

Словом, потрапив в 65 бригаду. Підписав контракт 11 січня 2025 року, служу вже понад рік”.

Андрій розповідає, що знайомі, рідні спочатку не вірили, що він підписав контракт. Повірили тільки тоді, коли побачили відеосюжет з полігону, де “Батарейка”, перебуваючи на навчанні, дає інтерв’ю журналісту.

“Усі переконалися, що я дійсно служу”, - ділиться військовий. Каже, що нічого складного для нього у перші тижні служби не було, оскільки знайомі хлопці розповідали про службу в бригаді, показували відео, як вони були на “нулі”. Був готовий до всього, - зізнається Андрій.

За час служби Андрій Патрашок, за його словами, навчився “управляти дронами, вражати ворожі цілі, користуватися зброєю і правильно її застосовувати”.

“Під час навчання ми стріляли з різних типів зброї. Яку мені зараз зброю не дай, зможу вразити ціль”, - зазначає військовий.

А ще навчився цінувати час: “Будь-яка секунда, хвилина — це час мого життя. Не загадую наперед, скільки проживу. Просто радію, що живий, що можу бути з дружиною, з родиною”. І вдячний командуванню, яке час від часу відпускає мене у Запоріжжя до родини.

- 65 бригада стримує ворога на Оріхівському напрямку. Що для тебе означає захищати саме свою землю?

- Так, захищаю свою малу батьківщину. Ми захищаємо своє. І будемо стояти до кінця, адже це наша земля, ми тут народилися, жили. І будемо жити.

У Таврійському доводиться бувати - зокрема, як їдемо на позиції проїжджаємо через село. Але ходити там вулицями небезпечно. Зараз не можна просто сісти на машину і поїхати в Таврійське. Там дрони! Та й не пустять вже туди!

У селі багато руйнувань. Таврійське почали рівняти з землею, як і Оріхів. Бабусі хату розбило. Перший раз це були касетні снаряди, з системи “Град” поприлітали. Тоді залатали як змогли. Я був далеко - в Тернопільській області, коли це сталося. А потім прилетів КАБ і хату розбив. Дуже боляче, звичайно, дивитися на руїни.

Багато людей з Таврійського виїхали. До війни село було таким багатолюдним, що його можна було вважати селищем міського типу, зараз же залишилися, напевно, лише старі люди, які не хочуть евакуйовуватися. Хто зміг — той виїхав.

- За понад рік служби у тебе, звісно, було багато бойових виходів...

- Морально це важко, давить психологічно. Особливо, коли це перший бойовий вихід. Було не по собі, було страшно, що можеш загинути. Звісно, і зараз цей страх є, він нікуди не дівся.

- Що допомагає триматися у найважчі хвилини?

- Мама і брат підтримують, дружина Вікторія. Я вдячний своїм рідним за підтримку. Моя дружина не військова, вона навчається.

Вважаю, зробив правильно, що ми одружилися (одружувалися, до речі, через “Дію”. - Авт.), не стали чекати кінця війни, яка невідомо скільки ще буде тривати. Раджу і іншим так робити, коли вони кохають один одного.

Військовому треба мати надійний тил, мати кохану людину. Йдеш на бойовий вихід і завжди думаєш про неї, щоб не дай Боже, нічого з нею не трапилося. У війську ж все може статися...

В основному телефоную я дружині - як видається вільний час. Коли вона дзвонить, буває, що в мене на розмови часу немає — б’ємо ворога.

Розмовляємо про все! Дружина розповідає про життя в Запоріжжі, я про життя на фронті. Коли вона дізнається що в нас черговий обстріл, просить бути обережним. Завжди цікавиться, чи я поїв, чи поспав, чи тепло вдягнений, коли стояли сильні морози.

- Наскільки важливо на фронті мати надійних побратимів? Чи служать разом з тобою земляки з Оріхівщини?

- Звісно, дуже важливо. Коли ми сидимо на бойових, розповідаємо про життя до війни, під час війни. Хто довше служить, ніж я, розповідає, що було в перші дні війни, коли ще не було дронів. Вдячний побратимам за підтримку, навчання. Вони більш досвідчені, ніж я, допомагають мені розібратися, якщо я чогось досконально не знаю.

Так, у мене в підрозділі служать земляки. Один з них — відомий волонтер з Оріхова Стас Франк, який дуже допомагає бригаді (Стас відомий тим, що рятував в Оріхові домашніх тварин, покинутих господарями напризволяще. - Авт.). Я дуже його поважаю, “Бакс” багато чому мене навчив. Ми з ним і на позиціях разом сиділи, дуже хороший чоловік.

- Чи є історія про побратимів, яка вразила найбільше?

- Це історія про побратимів, які дуже багато часу пробули на позиції, це була сама передова позиція “Сем”, але при виході вони загинули. Коли вони були там, командири передавали по рації голосові повідомлення від дружин. Хлопці трималися, як могли. На жаль, живими додому вони не повернулися. Втрачені життя. Втрачена позиція.

- Андрію, що можеш сказати про дрони, чи приходять до вас нові типи, чи вистачає безпілотників у вашому підрозділі?

- Дрони є, нові з’являються, намагаємося придумувати щось таке, щоб вберегти їх від ворога. На жаль, дронів — як камікадзе, так і розвідників - не вистачає. А їх треба багато! Хотілося б, щоб нам допомагали небайдужі люди — щоб у нас було чим бити ворога.

На жаль, ворог активізувався. Він може своїми розвідувальними дронами залітати до нас в тил, вони виявляють позиції, само собою, піхоти, а також дронарів, почали нас сильно обстрілювати.

- Яким бачиш повернення в рідне Таврійське?

- В першу чергу треба буде відбудовувати зруйноване. Радіти перемозі будемо, вона точно буде за нами. Але треба буде зайнятися відбудовою! Будемо відновлювати розбиті будинки, допомагати один одному.

- Що хотів би побажати землякам?

- Миру, мирного неба. Щоб все було добре і щоб усі захисники і захисниці повернулися до своїх рідних!