На характер дівчини, мабуть, вплинуло вибране батьками ім’я – Олександра. Вона з дитинства дружила з хлопцями, ганяла з ними у футбол, не боялася лазити по деревах, плавати у річці, ходила на заняття у секцію айкідо. Звали її по-різному: Саня, Саша, Шура і навіть по-модному Алекс. 
Навчання у школі давалося легко, з вибором професії визначилася без сумнівів. У їхній родині всі були медиками: бабуся – медсестра, дідусь - фельдшер, мама і тато – лікарі, тож вирішила продовжити династію.

До медуніверситету вступила з першої спроби. На канікулах підробляла санітаркою, а на старших курсах - медсестрою, прагнула допомагати хворим, виконуючи будь-які завдання, що їй доручали: мити підлогу, робити перев’язки чи уколи. Пацієнти її любили, бо відчували доброту і милосердя з боку  дівчини у білому халаті, її готовність прийти на допомогу.

Отримавши  диплом, Олександра встигла попрацювати у реанімаційному відділенні. 24 лютого 2022-го молодій лікарці виповнилося 25 років. У той день, коли почалася війна, дівчина повідомила батькам, що піде служити в армію.
Не відразу задовольнили її бажання, довелося пройти курси, щоб краще знати про особливості лікування травм і поранень, отриманих військовими у зоні бойових дій.

Олександра просила відправити її поближче до фронту, хоча їй пропонували роботу в шпиталі. Вона наполягала на своєму і нарешті отримала направлення до стабілізаційного пункту.
Тут приймали поранених захисників одразу після евакуації з поля бою, проводили швидке медичне сортування, надавали невідкладну допомогу, зупиняли кровотечі, стабілізували стан  бійців і відправляли до шпиталю.

Розслаблятися і відпочивати було ніколи. Олександра бачила непритомних, закривавлених, змучених болем людей у військовій формі і поспішала допомогти, щоб полегшити їхні страждання. Для кожного знаходила заспокійливі слова підтримки.
Не всіх вдавалося врятувати, і кожного разу, коли не можна було допомогти людині через велику крововтрату,  Олександра плакала, ховаючи сльози від колег. І зріла у душі ненависть до ворогів, через яких  гинуть наші солдати.

Якщо вдавалося перепочити, їй снилися обличчя поранених, їхні очі, сповнені болю і надії, просякнуті кров’ю бинти і пробитий осколками одяг.
З рідними нечасто зв’язувалася,  ніколи не скаржилась на труднощі, завжди говорила: «Все в порядку!»
Після року служби мала коротку відпустку. Приїхавши додому, побачила у місті зовсім інше життя: люди гуляли у парках, проводили час у кав’ярнях і ресторанах, сміялися і жартували.

Батьки вмовляли залишитися, є вакансія у шпиталі, де вони працювали. Зателефонував колишній однокурсник, який до неї був небайдужий і колись пропонував їй заміжжя.  Говорив про свої почуття, обіцяв влаштувати її до лікарні. Відмовилася.
Вона не могла спокійно спати, знаючи, що зараз відбувається у їхньому «стабіку».
Їх перекинули на інший напрям фронту, і стало ще гарячіше. Робота виснажувала морально і фізично, та Олександра не здавалася, знаходила сили, щоб рятувати військових.

Ставила крапельниці, робила ін’єкції і перев’язки, а якщо треба було підмінити медсестру під час термінової операції, допомагала хірургам.
Та одного разу трапилася біда: в їхній бліндаж залетів снаряд, і Олександра опинилася під завалом. Коли її  витягнули, побачили сиве пасмо на чорному волоссі. Поранень не зазнала, тільки контузія. Від госпіталізації відмовилася: «Відлежуся тут, все минеться».
Приймала  ліки, щоб позбутися головного болю і шуму у вухах і через тиждень  Олександра повернулася до звичних справ. 
Від колег отримала нове ім’я – «Ластівка», бо справді нагадувала пташку. Сиве пасмо спробувала зафарбувати — не вдалося. На своє нове ім’я тепер відгукувалася.

Будні минали, як завжди, до того дня, як прибув до їхнього стабілізаційного пункту хірург Віктор — кремезний 40-літній чоловік. Дівчата-медсестри доповіли Олександрі: «Вдівець, дружина і дочка загинули на початку війни».
Він добре знав свою справу, всі операції проводив  блискуче, врятувавши не одне життя поранених. Тільки був небалакучий, завжди стриманий, в очах застиг сум.

Олександрі Віктор відразу сподобався, раніше ніхто із знайомих чоловіків не викликав у неї такого інтересу. Привернути його увагу було непросто, хоча дівчина пробувала викликати його на відверту розмову.
Але у колективі помітили, що новий хірург кидає погляди на «Ластівку». Залишившись якось з нею наодинці, почав розпитувати про освіту, сім’ю, трохи розказав і про себе. 
Їхні дружні стосунки  поступово перейшли на інший рівень — кохання. І війна не може бути перешкодою для закоханих. Вони не стали приховувати свої почуття один від одного і від оточуючих. Всі тільки пораділи їхньому щастю, яке вони заслужили. 

Тамара Курочкіна

Фотоілюстрація згенерована штучним інтелектом