28 квітня «Центр допомоги Запоріжжя» відзначив третю річницю свого існування. Три роки тому в цій будівлі ще були порожні кабінети і запилені коридори. Сьогодні це — живий простір, наповнений дитячим сміхом, щоденною працею мешканців і теплом великої спільноти.
Центр, створений групою компаній «Інвестохіллс», за зазначений період, в різний час став тимчасовим домом для понад 1600 внутрішньо переміщених осіб, зокрема 450 дітей. Зараз тут мешкає 71 особа, з яких 23 — діти. Але головна цінність цього місця — не тільки дах над головою. Це — справжня згуртованість, спільнота людей, які об’єдналися у складний час і змогли створити собі новий дім власними руками.
Ідея, продиктована часом
У березні 2022 року, коли тисячі людей евакуювались із зони бойових дій на Донеччині, Запоріжжі, Херсонщині, рішення про створення шелтера було прийняте практично за день. Керівництво компанії, розуміючи масштаб потреб, запропонувало Миколі Городенському очолити проєкт. Саме він став серцем і мотором Центру.
Приміщення — колишній офіс на 2000 м² — перетворили на житловий простір за лічені тижні. Акціонери компанії, Андрій Волков та Михайло Бакуненко, профінансували повну реконструкцію. Було замінено електропроводку, каналізацію, обладнано кухні, душові, кімнати для проживання, закуплено побутову техніку та речі першої необхідності.
«Особливо багато мешканців було у перший рік, коли проходила масова евакуація, — розповідає Микола Городенський. — У шелтер практично усі ВПО потрапляли після реєстрації у пунктах прийому евакуйованих поблизу «Епіцентру» чи в «Козак Палаці». Перебування тут для усіх мешканців безкоштовне».
Формула життя – спільна праця
Багато мешканців живуть тут з самого початку. Переселенці не лише отримали притулок, а й об’єдналися й самі облаштували побут. Вони пам’ятають, якими були занедбані приміщення та територія. Сміттєзвалище біля будівлі перетворили на зону відпочинку: з’явились палісадник, квітники, дитячий та спортивний майданчики, майданчик для сушіння білизни, мангал, столи для відпочинку.
Люди самі питали: що зробити? Добровільно прибирали, будували, садили. Усі згуртувались, аби створити затишок.
Була запроваджена внутрішня система чергувань у спільних приміщеннях, вахтовий контроль.
У шелтері діють чіткі правила. За стан алкогольного чи наркотичного сп’яніння — негайне виселення. Є алкотестер, перевірки. Це дозволяє забезпечити безпеку і спокій для всіх.
«Ми не ставили мету об’єднати людей. Просто хотіли, щоб тут було як удома. Але згуртованість виникла сама по собі», — каже Микола Городенський.
Громада, яка надихає: історії мешканців
Антоніна Іванченко, 87 років, з села Інженерне (Пологівський район) — найстарша мешканка. Її історія — уособлення втрат і надії. Вона залишила свій будинок з вишивками, картинами, килимами. Спочатку жила в сестри, потім — у Палаці культури металургів, а згодом її доправили сюди волонтери.
«Я місто не люблю, люблю село. У мене в Інженерному було 60 соток городу. І тут почала хазяйнувати — саджу квіти, купую насіння, щось десь відщипну… У минулому році було дуже гарно кругом».
Вона вишиває, малює, вирощує квіти. Вже придбала насіння на власні кошти, висадила у палісаднику, який сьогодні прикрашає двір шелтера.
.jpg)
Наталія Оберемок із сином Олександром — одні з перших мешканців шелтера. Вони виїхали з Оріхова в квітні 2022-го.
«Приїхали, тут нічого не було — ремонт, сміття. Але ми всі стали до роботи. Навели лад у дворі, облаштували майданчики, чергуємо, підтримуємо чистоту», — розповідає жінка.
Олександр зараз працює адміністратором на волонтерських засадах. А побутові умови Наталія називає чудовими: «Є все необхідне: техніка, душові, кухня, кімнати для дітей і маломобільних. Є навіть укриття».
Олег Козир — ще один мешканець, який приїхав із Оріхова. Працював волонтером, а нині — «завгоспом» у шелтері. Ремонтує кімнати, облаштував дитячу, кухню, брав участь у створенні укриття.
«Я тут як удома. Мені подобається працювати для спільноти. Сім’я — у кімнаті, а наша згуртованість — у коридорі. Все, що ми робимо разом — і є те, що робить це місце справжнім домом», — каже Олег.
За його словами, у шелтері немає примусу. Керівник просто публікує прохання у спільному чаті: треба допомогти розвантажити, прибрати, посадити. І люди самі долучаються.
«Лінивих видно одразу, - зазначає Олег. - Вони довго не затримуються. У нас спільнота, в якій кожен знає: якщо допоможеш іншому — допоможеш собі».
Підтримка, довіра, солідарність — основа нашої стійкості
Сьогодні Центр — це не просто місце проживання. Це освітній, культурний і соціальний простір. Тут проходять тренінги, заняття з безпеки, майстер-класи. Є кімната для маломобільних, дитячі простори, організоване укриття.
«Наш Центр — це місце, де люди знайшли не лише притулок, а й надію», — каже Микола Городенський.
Цей шелтер — живий символ того, як може відновлюватися Україна. Не лише стінами й дахами, а насамперед — серцями людей, що простягають руку одне одному. У час, коли випробування здаються безкрайніми, надзвичайно важливо, щоб відповідальний бізнес і свідома громада стояли пліч-о-пліч, об’єднані спільними цінностями — підтримкою, довірою, солідарністю. Саме в такій єдності народжується сила, що здатна змінити майбутнє. Саме вона — основа справжньої згуртованості і стійкості нашого суспільства.
Фото Ірини Єгорової та з особистої фейсбук-сторінки Миколи Городенського
Відео В’ячеслава Твердохліба