Після російського полону на рідну українську землю ступив мешканець Оріхова Сергій Хрипун. За цим коротким повідомленням – щасливо-щемний фінал драматичної історії однієї людини, всієї родини, яка в наш час, на жаль, є типовою для сотень тисяч співвітчизників, які виглядають, обливаючись гіркими слізьми, дорогих людей з ворожої неволі. Не всіх бранців, на жаль, дочекаються вдома, не всі витримують тяжкі тортури, якими ворог знищує полонених фізично, принижує морально.
Пан Сергій витримав. «Ти молодець, ти сильний!» - обійняла зі слізьми на очах змученого тата, після чотирирічної розлуки і страждань, донечка Юля. А він, притискаючи дитину до грудей, дякував Богу, що стало сил пройти через пекло і повернутися. А ще кожною хвилиною батько радіє, що вона у нього така – доросла, розумна, рішуча, адже в тому, що чоловіка вдалося витягти з полону, значна частка доньчиних зусиль.
Зараз вони разом, у одному з медичних закладів, донька допомагає батькові проходити реабілітацію, скеровує по лікарняних кабінетах, заспокоює, допомагає хай не забути, але відгородитися від жахливого пекла. Цю світлину Юля ексклюзивно передала для «Трудової слави» - вони з татом знову разом!
Нам вдалося поспілкуватися з Юлею - батькові говорити іще важко. Дякую їй, що змогла іще раз, для мене, перегорнути ті страшні сторінки, що начертала їхній родині клята війна.
Тих днів пам’ять не здатна стерти. 22 лютого 2022 року Сергієві випала зміна сторожувати на фермерській агрофірмі «Укрлан» в селі Нове, де він працював. Він звично поїхав, не відаючи, яка біда очікує за порогом домівки. Дорога з Оріхова недалека, зміна вахтовим методом мала тривати тиждень, працівник охороняв майно підприємства, разом з напарником слідкували за порядком на території. А за два дні село опинилося в окупації. На підприємство зайшли чужинці, влаштували там штаб, польову кухню і шпиталь.
«Батько телефонував, - згадує Юля, - хотів виїхати на підконтрольну Україну, але при ньому не було документів, поїхали на зміну, в чому були, тож іще з двома працівниками залишалися на фірмі. А якось в розмові навіть повеселішав, зауваживши, що ворожі солдати вибралися. Проте, швидко повернулися, з великими вантажівками. А далі зв’язок зник. Кілька днів родина в неспокої терзалася здогадками, що з батьком, зрештою, я, щоб з’ясувати, що відбулося, звернулася до керівника цього підприємства, що управляв віддалено. Він переглянув записи камер відеоспостереження, які зафіксували, що їх роздягнули, обшукали, скрутили, поклали чоловіків обличчям у землю, а згодом посадили у машини та вивезли в невідомому напрямку. Пізніше від звільнених полонених, які перебували разом з батьком, дізналася, що його весь час перевозили з одного місця до іншого - Токмак, Мелітополь, Оленівка, Курськ, Шахтинськ, Перм та інші в’язниці російських міст – слідчі ізолятори, в’язниці, колонії. На кожному новому місці починалося з тортур, катували, ламали ребра. На початку війни наглядачі тюрм, відчуваючи вседозволеність і беззаконня, чинили жорсткий терор. Гірко було уявляти, як мій немолодий тато, йому зараз 51 рік, має проблеми зі здоров’ям, які потребують медикаментозної підтримки, поневіряється в тих казематах. І як плакала, коли чула від тих, хто з ним потрапив у полон і звільнився, теплі про нього відгуки – як підтримували одне одного, вселяли віру, ділили між собою шматочки тюремного хліба».
Юля пам’ятає дату останнього спілкування з батьком перед полоном – 23 березня 2022 року. А далі мужня дівчина почала свою боротьбу.
«Я розуміла, що не можна просто чекати, склавши руки, - розповідає, - писала в Координаційний штаб з питань поводження з полоненими, Офіс омбудсмена з прав людини, Комітет Червоного Хреста. Зверталася у всі можливі інстанції в країні і за кордоном, виступала в Європарламенті, зустрічалася з депутатами в Дубліні і в Брюсселі. Ми з іще однією українкою, дочкою полоненого, заснували громадську організацію «Цивільні в полоні», - співпрацювали з широким колом правозахисників, фондами, організаціями. Під час співробітництва зі співробітниками одного із закордонних фондів, які займаються правами людини, питаннями расизму тощо, народилась ідея публічного виступу, щоб про наших бранців почув світ. За їхнього сприяння ми приїхали в Європарламент і з високої європейської трибуни я прагнула донести до міжнародної спільноти проблему саме цивільних у полоні, про безчинства агресора проти мирного населення».
Це було проникливо, бо Юля ділилася власною бідою, горем родин всієї України і сама щиро не розуміла, яку загрозу для агресора може чинити сторож у цивільному одязі, навіть не в камуфляжі, без зброї і без документів, для озброєних агресорів, і навіщо його потрібно було ув’язнити як злочинця.
Зв’язку з Сергієм родина не мала, скупу інформацію черпали від тих, з ким він перетинався в полоні, хто звільнився, вони щось переказували, телефонували і це подавало надію – живий! Дуже страждала мама Сергія Валентина Костянтинівна, сестра Світлана - і чекали, і молилися. Під час чергових звільнень полонених вчитувалися в кожен рядок інформації, вдивлялися у фотографії. чекали, може хтось щось подасть звісточку.
Аж нарешті Юлі на телефон прийшло коротке повідомлення – батько серед звільнених! А відтак і він зателефонував, говорили коротко – всі живі, чекають! Дочка не їхала – летіла на зустріч.
На жаль, вони не можуть повернутися в рідну домівку - за роки, відколи Сергія не було вдома, родина втратила своє гніздо. Ворог продовжує знищувати Оріхів. Винаймають житло у Запоріжжі. Сюди перебралася й Валентина Костянтинівна, кинувши рідну оселю і всі пожитки.
«Реабілітація для цивільних нетривала – два тижні і додому, - каже Юлія. - Цивільному, який побував в полоні, належить лише одноразова державна виплата, проте вона не компенсує й частини затрат на відновлення здоров’я, загубленого чотирма роками. Далі фінансово все лягає на плечі людини, зокрема, протезування – це теж проблема сім’ї. Батько іще не пенсіонер, невідомо, чи спроможне підприємство, яке в окупації, виплатити компенсацію».
Проблем багато, і їх вирішуватимуть гуртом. А наразі усі щасливі – Сергій повернувся, вони разом!
Ганна Кліковка
Фото надані Юлією Хрипун та використані з офіційних інформаційних ресурсів Офісу Омбудсмана України
Від редакції.Шановні читачі! Ми щиро цінуємо кожного з вас, уважно читаємо ваші звернення та повідомлення. Дякуємо, що, попри непрості часи, залишаєтеся з нами: читаєте газету, відвідуєте наш сайт і стежите за сторінками редакції в соціальних мережах.
Ми переконані, що поруч із кожним із вас живуть люди, чиї вчинки заслуговують на повагу й вдячність. Це не лише військові, а й наші земляки, які щодня проявляють мужність, людяність, силу духу й взаємопідтримку в повсякденному житті. А можливо, ви знаєте цікаві історії про людей, які надихають, допомагають іншим або власним прикладом доводять, що добро й незламність живуть поруч.
Діліться з нами такими історіями. Ми обов'язково розповімо про них на сторінках «Трудової слави», на нашому сайті та в соціальних мережах.
