Після виснажливого бою Олексій присів у окопі, потягнувся до пляшки з водою, дуже пити хотілося. Один з побратимів простягнув йому шматок хліба і відкриту банку тушонки:
- Підкріпися, поки затишшя. Бо скоро знову тварюки полізуть на нас.
Олексій кивнув, мовчки жував запропоновану їжу, а думками полинув у минуле. Згадалося, як вони з братом, набігавшись з м’ячем на стадіоні, поверталися додому. Мама зустрічала синів з посмішкою:
- Ну що, зголодніли, спортсмени? Ви вчасно, борщ ще гарячий.
І вони з Юрком бігли навипередки до столу, смакували мамину страву, обпалюючи губи, просили добавки. Смак маминого борщу не зрівняти з ніяким іншим.
Тут, «на нулі», Олексій тільки зітхнув, проковтнувши слину, бо не скоро зможе побувати вдома.
А їхній дім залишився на тимчасово окупованій території. Олексій тоді вже служив у війську, батьки встигли виїхати у безпечне місце. Мама по телефону розповідала, що спочатку з чоловіком у гуртожитку разом з іншими переселенцями влаштувалися. Потім знайшли роботу, бо обоє ще не пенсіонери. Тато працює водієм, мама кухарем у їдальні, хоч раніше бухгалтером була. Похвалилася синові:
- Ти уявляєш, відвідувачам дуже подобається мій борщ, особливо військовим. Дехто спеціально приходить до нашої їдальні і замовляє його.
Орендували квартиру, туди до них приїжджав старший син Юрій, який після поранення і лікування у госпіталі мав коротку відпустку.
Спогади перервала чергова атака ворогів, і знову треба було взятися за зброю.
Скільки тих чужаків полягло в українських степах, але прибувають нові солдати, нахабні і жорстокі, їх посилають у «м’ясні штурми» на наші позиції.
Не раз під час перепочинку Олексій задумувався: «Що їх змушує воювати проти нас? Гроші, бажання поставити українців на коліна? Ось ми з братом пішли воювати добровольцями, не чекаючи мобілізації, не могли вчинити інакше: країна в небезпеці».
Не кожного дня він міг зателефонувати батькам, та й говорити багато не можна, тільки коротко: «Все в порядку. Живий».
Доля берегла його від ворожих куль. До певного часу. Вибух пролунав неподалік від їхнього окопу. Уламки снаряда летіли на них. Олексій побачив, як упали поруч з ним полтавчанин Дмитро і Василь з Волині. Перший отримав поранення в живіт, другий — у голову. Олексій глянув на свою закривавлену праву руку. Втрачаючи свідомість, подумав: «Стріляти вже не зможу…».
Його врятували медики, а побратими загинули: поранення виявилися несумісні з життям…
Лікуватися довелося довго: роздроблену кисть руки ампутували, рана повільно заживала, а ще й через контузію були проблеми зі здоров’ям.
Коли перебував у госпіталі, йому повідомили страшну звістку: брат Юрій загинув, вже й поховали.
Він повернувся до батьків, скалічений, але живий. Кинулася обіймати сина почорніла від горя мама, ховав сльози сивий батько. У квартирі пахло пирогами і свіжозвареним борщем.
- Люблю вас, дорогі мої! Все буде гаразд!
Тамара Курочкіна
