У Запоріжжі щотижнева традиційна акія на підтримку військових, які потрапили до російського полону або зникли безвісти на полі бою, у звичному форматі не відбулася через тривалу повітряну тривогу.

Зазвичай учасники акції з плакатами, прапорами та банерами вишиковуються вздовж центрального проспекту, скандують гасла, водії сигналять на підтримку їх вимог обміняти і повернути рідних людей додому з полону, в якому переважна частина знаходиться вже кілька років.

Цього разу акція «Берці пам“яті”, яка проходила в День Збройних Сил України, обмежилася лише інсталяцією з солдатських берців, які стали нагадуванням про тих, чия доля невідома.

Берці принесли учасники акції, також взуття організаторці, військовій волонтерці Стеллі Орел передали військовослужбовці, коли дізналися про проведення такої акції.

Як нагадали присутні на заході поліціянти, під час повітряної тривоги проведення масових заходів, тобто скупчення людей, заборонено. Тим більше, що у Запоріжжі в цей час чули відлуння сильних вибухів.

Учасники акції терпляче чекали відбою у місці збору, біля колишнього ресторану “Лахті”, але у відведену для акції годину сигнал так і не пролунав. Тому, сфотографувавшись біля берців, вони розійшлися.

“У День Збройних Сил України ми виклали берці, щоб нагадати суспільству і нашій владі за військовополонених і безвісти зниклих військових, - розповіла Стелла Орел, яка організовує щртижневі акції з травня минулого року, незважаючи на проблеми зі здоров’ям. - Нагадати, зокрема, за військовослужбовців Маріупольського гарнізону, яким був обіцяний “почесний полон” на кілька місяців, а вони знаходяться в російських катівнях вже четвертий рік.

З розповідей хлопців, які під час обмінів повернулися додому, знаємо, як їх там жорстоко катують — нещадно б’ють, морять голодом, калічать і навіть забивають до смерті. При цьому деякі нелюди в погонах, за словами наших військових, навіть стогнуть від задоволення, коли бачать муки українців.

Хлопці змушені стояти по 16 годин, а якщо хтось поворухнеться, на нього відразу накидаються ці садисти і нещадно б’ють. Просто виродки!

Наші військові помирають у полоні — серце не витримує постійних катувань, деякі від наслідків перебування в російських катівнях помирають вже повернувшись додому.

У військовополонених немає там нічого і головне — у них немає права голосу. Ми їх голос! Наше гасло: “Боремось. Чекаємо. Надіємось”. Ми виходимо на акції кожного тижня, щоб люди не забували про тих, хто нас захищав і кого треба повернути додому.

Цей біль повинен бути не лише болем рідних військовополонених та безвісти зниклих, він повинен бути болем усієї України”.

Невигадана історія

Він провів у полоні 679 днів. Владислав Задорін, морпіх, що проходив службу на острові Зміїний.

"За весь час я змінив сім місць утримання. В колонії Старого Оскола, коли виходили там на прогулянку, нас били, спускали собак, якщо хтось падав, розбивали голову об дерев'яні щити, по хребту били молотками. Після душу давали одяг на декілька розмірів менший - а мене було спочатку 120 кг - змушували одягати і весь час били."
Влад згадує, як одному хлопцеві з харківського ТрО розрізали язик навпіл канцелярським ножем через те, що він не хотів брати на себе статтю "розстріл мирних жителів.

Щоб отримати зізнання в злочинах, проводили катування тапіком - телефоном з ручкою, від якого йшли проводи з клемами. Їх приєднували до сосків, до пальців або геніталій і пускали струм. Достатньо було прокрутити ручку один раз - і людина вимикалася. Під час так званих "обіймів" садисти заходили ззаду, обіймали і видавлювали безіменними пальцями очі полоненим.

У наступній колонії у Валуйках на прийомці нас пропускали через коридор спецназу, які били нас палками, кастетами, дубинками, били в обличчя ногами в берцях.
Та головне - там були буряти і якути, справжні садисти. Ми чули, як їм наказували знущатися. Мені обливали спину водою і підключали 220 V з акумулятора. Потім кат засовував електрошокер в рот та анальний отвір. Від цього хотілося лазити по стінах...

До мене двічі приїжджала міграційна служба і схиляла до прийняття російського громадянства, та він чинив опір. Одного разу я накинувся на спецназівця, за що мене кидали в камеру або карцер оголеним, не даючи ні їжі, ні води.

У Курську один із вертухаїв забивав нам киянкою хребці всередину, коли ми стояли на розтяжках. Або ж брав металеву чи дерев'яну ложку й 100 або й 200 разів бив по одному й тому ж місцю на голові. Біль був нестерпним. Мені він розбив більше десяти пляшок на голові.

За час полону я схуд удвічі, від 120 кг до 60-ти. Ми їли черв'яків та мишей, полювали на голубів. Коли ж мене звільнили і я з'їв снікерс, зрозумів, що повернувся до мирного життя.

Обіцяю по закінченню війни розповісти, хто ж послав російський корабель за всім відомим курсом".

Справжній титан Владислав Задорін"