Їх родина евакуювалася до Запоріжжя ще у 2022 році. І, попри те що вже двічі, опинялася в епіцентрі ворожих обстрілів, наразі продовжує перебувати у прифронтовому обласному центрі. Віталій, у минулому військовослужбовець, нещодавно звільнився після отриманих травм. Дар’я працює на хлібозаводі та доглядає двох діток: Єву та Миколку. Усі вони до цих пір оговтуються після пережитого обстрілу, що розділив їх життя на «до» та «після». Але продовжують підтримувати одне одного, любити, вірити та чекати на нашу перемогу. 

- Пані Даріє, розкажіть про ваше життя до повномасштабного вторгнення.
- Наша сім’я: я, чоловік, та двоє діток проживали в Оріхові, район Черьомушок. Я працювала в Оріхівському хлібокомбінаті начальником цеху. Робота була недалеко від дому. Молодша донечка Єва була тоді ще зовсім маленькою, вона не ходила до дитсадка. Старший син Микола навчався у Преображенській гімназії «Основа». Щодня відвозила його автівкою на навчання, а також інших діток, що мешкали поряд і теж навчалися з Миколкою в одній гімназії. 


- Як довго ваша родина залишалася в Оріхові після 24 лютого 2022 року?
- До квітня 2022 року ми залишалися вдома. Пересиділи сильні обстріли. Ми ще й працювали на хлібозаводі. Пасха в нас була. Після Великодня почалися дуже страшні, сильні обстріли. Особливо це було відчутно на околиці міста. Нам сказали  більше не виходити на роботу.  Тож я зібрала речі і виїхала з дітками  до Запоріжжя. Спочатку чоловік ще залишався вдома. Але буквально через п’ять днів приїхав до нас. 
- Де ви знайшли свій перший прихисток у Запоріжжі? 
- Ми поїхали в нікуди... Спочатку нас прийняли в шелтері, тоді він знаходився у підвальному приміщення на заводі «Хортиця». Там ми провели 5 
днів. Умови були добрі: двоярусні ліжка, забезпечували усім необхідним, водили до їдальні, годували. Все безкоштовно, ніхто з нас нічого не вимагав. Але це було місце для тимчасового перебування. Нас попередили: перебувати бажано не більше двох тижнів, оскільки ще постійно їдуть нові люди. Нам вистачило цього часу аби устаткуватися та підшукати житло. 


Ми вирішили не їхати далеко від дому та залишатися в Запоріжжі, оскільки була надія, що скоро все закінчиться. І ця надія є навіть зараз. Спочатку ми знайшли будинок у селищі Балабине, неподалік Запоріжжя. Жили там, було більш-менш безпечно. А згодом все ж таки переїхали до самого Запоріжжя, знайшли квартиру неподалік парку Дубовий гай. Ми знали, що там уже бували прильоти. Але все ж прийняли рішення зупинитися саме там: нас влаштовувала вартість оренди. 
- Як склалося життя вашої родини на новому місці?
- Все було добре. Я знову почала працювати. Наш Оріхівський хлібозавод підтримував своїх колишніх працівників,  нам надсилали у робочому чаті пропозиції про працевлаштування на різних хлібозаводах у Запоріжжі. Я влаштувалася працювати до Запорізького хлібозаводу №3. Колектив мене прийняв, добрі умови праці, все склалося чудово. Працюю тут до цих пір. 
Мій чоловік Віталій вирішив стати на захист Батьківщини та пішов до війська. 
- Але згодом Ви були змушені змінити місце проживання?
- Так, саме в тій квартирі стався перший приліт, під який ми потрапили. Якщо не помиляюся це було 10 або 11 жовтня 2024 року. Від вибухової хвилі у нас постраждали балкон та вікна. Діти дуже сильно перелякалися. І оскільки в тому районі вже неодноразово були прильоти, ми вирішили переїхати далі. Але оскільки чоловік на війні, а я працюю, не стали виїздити за межі Запоріжжя. 
Переїхали до Вознесенівського району, на бульвар Шевченка. Там безпечніше. Єдине, у новій квартирі не було пральної машини. Мій чоловік якраз прийшов у відпустку і ми вирішили поїхати за пральною машинкою до його брата. Їхали всією родиною, адже дуже скучили одне за одним за час тривалої розлуки. Це було 6 грудня 2024 року, якраз на День Святого Миколая. І коли вже поверталися назад, на перехресті кругової по вул. Іванова прилетів ворожий КАБ. Це сталося буквально  в декількох метрах від нашої автівки. 


Тоді було багато загиблих, 10 чоловік. І ми все це бачили на власні очі, як люди горіли в автівках заживо. Звичайно, це була дуже страшна картина… Я й сама не знаю, як ми тоді вибралися з автівки. Вона була закрита, дверцята не відчинялися. Через вікна…. Це все було на адреналіні, але ми змогли вибратися. 
- Найбільші поранення тоді отримав саме Ваш чоловік?
- Так, Віталій переніс багато операцій. На лівій нозі був складний перелом, а частини правої не було взагалі. Оскільки він військовий, його одразу забрали до профільних медичних закладів. За час лікування та реабілітації об’їздили багато міст: Львів, Дрогобич, Чернівці. 


Зараз Віталію вже встановили протез. У грудні 2025 року він звільнився з військової служби. Наразі оформлюємо усі документи, пов’язані із його інвалідністю. 
- Скажіть, чи не виникали у Вас думки виїхати до більш безпечного регіону або ж навіть за кордон після того страшного обстрілу?
- Такі думки може і виникали. Але, в першу чергу, я чекала на чоловіка, а дітки на батька. Якщо і їхати кудись, то тільки з ним. Лікування було тривалим. Може згодом кудись і виїдемо, не зарікаємося. 
В Запоріжжі залишатися страшно. Не так давно і на бульварі Шевченка були прильоти. Страшно… Ми стараємося ховатися в моменти тривог та обстрілів. Якщо в той час знаходимося  у квартирі, діти навчені одразу бігти до ванної. Вони беруть з собою подушку, ковдру  і ховаються  там.
Звичайно, якби закінчилася війна, усе відбудували, ми б повернулися і до рідного міста. Мрія повернутися до Оріхова гріє нам душу та серце. 
- Як зараз почуваються Єва з Миколкою? Чи відновилися вони морально після обстрілу у грудні 2025? 
- Після того обстрілу ми лежали в Запорізькій обласній клінічній дитячій лікарні. Так от Єва буквально на наступний день уже розповідала всім дітям, як мама витягала її з машини, як машина палала і так далі… Вона це все розповідала повторно, по декілька разів.  Їй хотілося це все проговорити.
А от Коля навпаки, він ніби замкнувся, ніколи про це не розмовляв. Не хотів нічого навіть чути про це. Попри те, що минув час, ця тема для нього досі табу. Він пережив сильний стрес і також отримав уламкові поранення. Вони травмували йому голову та спину. На спині залишилися дуже великі шрами. У нього психіка ніби захищається від тих болючих спогадів. 


- А які хобі мають Ваші дітки? У чому знаходять найбільшу розраду?
- Миколці зараз 12 років. Він дуже любить різні конструктори, особливо лего.  А також, як і всі сучасні діти, полюбляє комп’ютерні ігри: Майнкрафт, Роблокс та інші. 
Єві 5 рочків. Вона  просто обожнює малювати, може робити це  ледь не цілими днями. А ще вона дуже любить різні наліпки та блокнотики.  У неї є ціла купа блокнотиків: вона клеїть наліпку і поряд розмальовує щось своє. блокнотик, вона там клеїть наліпку і поряд розмальовує. Також доня залюбки проводить час на вулиці. Нещодавно ми подарували їй самокат, потепліло, вона вже хоче ганяти на ньому. 
- І все ж, поки Ви залишаєтеся у Запоріжжі, яке місце стало улюбленим для вашої родини?
- Після того як ми усією родиною потрапили під обстріл і дивом залишилися живі, ми стараємося уникати місць масових скупчень. Взагалі нікуди не виїжджаємо зайвий раз без потреби. Інколи хочеться відвідати якісь заходи, ярмарки, поїхати до парку «Райдуга», коли там відбувається щось цікаве. Але безпека для нас перш за все. Тож проводимо вільний час на подвір’ї біля будинку. Там гарний майданчик, є багато гойдалок, є місце покататися на велосипеді. А ще поряд є укриття. Тож саме там ми почуваємося найбільше в безпеці. 

Капітоліна Будняк

Фото з архіву родини Скидан