Прем“єра вистави “Щастя?” Театру танцю театральної платформи “Дім актора” усі чотири дні проходила на площадці театру-лабораторії Vie при повних залах.

“Ми оголошували солд аути у своїх соцмережах, а в неділю пускали всіх-всіх бажаючих, тому зал був максимально заповнений в останній день показу цього сезону», - розповіла адміністраторка Дому актора Дарина Височина.

Серед перших глядачів, яким пощастило побачити прем'єру, була голова обласної організації НСТДУ, заслужений діяч мистецтв України Надія Петренко.

Нова робота акторів Театру танцю дуже вразила відому театрознавицю. Своїми емоціями і професійними висновками пані Надія поділилася на власній фейсбук-сторінці.

“У Театрі танцю відбулася прем’єра, а мені ще напередодні пощастило потрапити на здачу. Але перед початком я зрозуміла, що не дізналася ані назву постановки, ані її драматургічну основу...

Tabula rasa? Чистий аркуш? Тим краще! Нехай і для вас ця інформація наразі лишається секретом, який я розкрию наприкінці.

Витончений, майже каліграфічний почерк вистави захопив мене з перших хвилин. Кожен жест логічно продовжував попередній, кожен рух ставав частиною пластичного тексту. Пози, дотики, погляди та рухи, наче окремі літери, складались у слова й цілі речення.

Перед глядачем розгорнулася драматична історія кохання: зустрічі й розлуки, очікування і втрати, суперництво, пристрасть, переплетіння людських доль.

На цю постановку театр запросив молоду хореографиню Дану Сарман. 2018 року вона закінчила Одеське училище мистецтв і культури імені К.Данькевича й уже набула в Україні відомості.

Дана створила живий діалог тіл, побудований на принципах контактної імпровізації та актуальних практиках сучасного танцю. Її хореографічна мова вражає енергетикою, винахідливістю і небанальністю художнього мислення. Не менш вдалим є сценографічне рішення.

Особливості сцени театру “Vie” використані як багаторівневий простір. Легкі білі полотнища, що ледь тремтять попід сценічним майданчиком, то відкривають героїв, то приховують їх, перетворюючись на межу між реальним і примарним світами. Вони стають і коконом, де народжується життя, і саваном, що поглинає його.

Похилий подіум веде до дзеркала-порталу, крізь який проходять герої вистави, ніби перетинаючи межу між різними вимірами власної долі.

Центральний символ постановки - червоний стіл. Спочатку коло нього збираються люди, гучними ударами долонь і ніг починаючи свій життєвий шлях. Згодом стіл перетворюється на колесо долі, що перемелює людські життя. Потім — на розп’яття.

Жодної буквальності, жодного нав’язування очевидного — лише точні й багатозначні метафори, які ніби народжуються тут і зараз.

Режисерка Тетяна Тізенберг не пояснює символи й не пропонує готових трактувань. Стіл залишається тим самим предметом, але постійно змінює своє значення. Саме тому ця метафора працює так переконливо.

Художниця Олена Ізотова створила стилізовані костюми, в яких відчуваються західноукраїнські мотиви. Та водночас відсутність прямого етнографічного цитування робить історію універсальною, виводить її за межі конкретного часу й простору.

Усе сценічне рішення побудоване напрочуд графічно. Чіткі композиції, ритм появ і зникнень, постійна зміна пластичних малюнків створюють відчуття безперервного руху. Простір сцени ніби постійно перебудовується просто на очах глядача.

Особливу роль у виставі відіграє музика. Контрабас, скрипка та перкусія занурюють в атмосферу передчуття, тривоги, величі й невідворотності.

Музика композиторів Володимира Величка й Олега Лубенцова торкається найглибших, майже містичних шарів душі.

У центрі історії — жінка. Її тривога й очікування читаються в кожному русі, у кожному жесті. Яскравий червоний корсет одразу привертає увагу серед стриманих тонів інших костюмів.

Поруч із нею — двоє чоловіків. Такі різні й водночас однаково важливі для її долі. Один — спокійний, лагідний, ніжний. Цей образ тонко й пронизливо втілює Денис Коцюбинський. Інший — пристрасний, владний, майже містичний. Ян Кліпп заворожує внутрішньою силою та харизмою.

Пластична мова обох виконавців емоційно насичена і надзвичайно переконлива. Кожен рух стає висловлюванням, кожен жест — точно сформульованою думкою.

Роль жінки виконує заслужена артистка України Ганна Коцюбинська. Вона не лише бездоганно володіє різними техніками сучасного танцю, а й змальовує глибокий психологічний образ жінки, котра переживає драму трагічного кохання.

Її героїня постає живою, складною, внутрішньо суперечливою особистістю, яка розривається між почуттями до двох чоловіків.

Через пластику, міміку й емоційну виразність акторка тонко передає внутрішній конфлікт, душевні вагання, пристрасть і біль вибору. Її виконання захоплює і танцем, і драматичним проживанням.

“Дійовою особою” у виставі стає... ансамбль. Це не просто група виконавців, а жива матерія дійства, з якої народжуються образи, символи та сам сценічний простір.

Людські тіла утворюють виразні композиції, що безперервно змінюються. В одну мить вони стають оточенням героїв, в іншу — хрестом, ще за кілька секунд — порталом або живою межею між людьми, почуттями й долями.

Саме тому ансамбль виконує функцію своєрідного античного хору. Він не промовляє слів, але постійно присутній поруч із героями, нагадуючи про силу людського погляду, від якого неможливо сховатися.

Особливо промовистим видається образ хреста, який несе герой Дениса Коцюбинського. Це не біблійний дерев’яний хрест. Його хрест — люди. Вони буквально лежать на ньому, сидять на ньому, обтяжують кожен його крок. Урешті героя таки розіпнуть, але не на традиційному хресті, а на столі-колесі — одному з найсильніших сценічних образів постановки.

Розп’яття тут набуває не релігійного, а людського змісту. Героїв розпинають не цвяхами, а коханням, ревнощами, суспільним осудом і неможливістю вирватися з кола власної долі.

Осуд стає матеріальним, відчутним, майже фізичним. Соціум перетворюється на повноцінного персонажа цієї історії.

Вражає майстерність виконавців ансамблю — Катерини Кас’яненко, Дмитра Фондюшина, Марії Діденко, Альони Міщенко, Аліни Остапець, Дмитра Мітічкіна та Ганни Гладун.

Особливо запам’ятовується сцена з допитливими дівчатами. Кілька швидких перебіжок, ледь помітні рухи ніг, кілька жестів — і перед нами вже не окремі персонажі, а сам людський поголос, цікавість, пересуди й осуд, що супроводжують кожного протягом життя.

Яскрава і сцена весілля зі стилізованим обрядом пов’язування. Вона сповнена радості, світла та передчуття можливого щастя.

Надзвичайно красиві сцени кохання. Закохані ніби перетікають одне в одного. Кожен рух - це зізнання, кожен дотик — продовження невимовленої фрази.

Фінал вистави вражає простотою та силою. З героїні знімають червону кофтину — немов останню краплю крові.

Далі ідуть стоп-кадри. Наче удари серця, що завмирають. Єднання тіл — темрява. Нове єднання — темрява. І знову. І ще раз.

Коли після остаточної темряви всі образи вистави: хрест, червоний стіл, людський осуд, кохання і приреченість — складаються в єдине ціле, раптом усвідомлюєш, наскільки сучасно звучить ця історія сьогодні.

А тепер щодо нашого секрету. Чи вловили ви мої підказки? Чи здогадалися, що стало драматургічною основою вистави?

Більше не інтригуватиму. Прем’єра Театру танцю називається «Щастя?» за мотивами драми Івана Франка «Украдене щастя».

Проте, як ви вже зрозуміли, автори не переказують класичний сюжет і не намагаються його осучаснити зовнішніми засобами. Вони знаходять у Франковому творі те, що не втрачає актуальності вже понад століття: складність людських почуттів, руйнівну силу пристрасті, болісний вибір між обов’язком і коханням, залежність людини від суспільного осуду й обставин.

Це не просто осучаснення класичного твору. Це глибоке і переконливе осмислення Франкової драми мовою сучасної хореографії — сміливе, емоційне та надзвичайно актуальне”, - оцінила виставу Надія Петренко.

Наступний показ вистави відбудеться вже в наступному театральному сезоні.

Зверніть увагу

19 та 20 червня о 17:00 театр-лабораторія Vie від платформи «Дім актора» представить прем’єру екзистенційної драми «За зачиненими дверима» за однойменною п’єсою французького філософа, драматурга та письменника Жана-Поля Сартра. Приходьте!