Ви стикалися з байдужістю з боку людей, що вас оточують? Я – так, і це викликало біль, розчарування, навіть злість за неповагу і бездушність тих, кого вважав друзями. До чого веду? Просто не можу забути випадок, свідком якого стала, і хочу розповісти про нього.
У літню спеку ми їхали з колегою в переповненому автобусі. Звернула увагу на дівчину, що стояла неподалік від нас. Бліда, з розгубленим поглядом і заплаканими очима, вона раптом почала осідати на підлогу, знепритомніла. Не впала, бо підхопили пасажири. Знайшли для неї вільне місце, дали води, але дівчина знову втратила свідомість.
Крикнули водієві, щоб затримався на найближчій зупинці. «Треба викликати «швидку», - загомоніли у натовпі. Несподівано чоловік підхопив дівчину на руки і виніс з автобуса, її речі подали пасажири.
Чоловік поклав дівчину на лавку, махнув: «Їдьте, я викличу «швидку допомогу» і почекаю її приїзду».
Кілька хвилин цей випадок обговорювали, хвалили вчинок чоловіка, який небайдуже поставився до чужої біди. Мене теж вразив цей прояв милосердя.
А про долю дівчини дізналася, коли в автобусі з’явився той самий чоловік. Пізнала його за шрамом на обличчі. І сів він біля мене. За професійною звичкою спробувала його розговорити:
- Це ж Ви допомогли дівчині, коли три дні тому винесли її з автобуса?
Він трохи зніяковів, але відповів:
- Так. Не міг вчинити інакше. Чому? Бо в подібній ситуації колись опинилася моя сестра. Однак їй вчасно не допомогли, а вона була вагітна і втратила дитину.
- А що з тією дівчиною?
- Вона прийшла до тями і розповіла, що в цей день дізналася: її наречений пропав безвісти на фронті. А в лікарні, куди поїхав разом з нею, сказали, що вона вагітна. Зрозуміло, чому їй стало зле. Її залишили у лікарні, в я поїхав у госпіталь, де проходжу реабілітацію після поранення. Збираюся у свою частину.
- Мали серйозне поранення?
- Вже три місяці у госпіталі. Може й не було мене на цьому світі, якби не мій побратим Богдан. Він витягнув мене з окопу і на собі ніс до санітарів. Завдяки йому вижив… Ми з ним здружилися, мабуть, тому, що день народження співпав, тільки він на 5 років молодший. Сильний, добрий, щирий. Часто розповідав про свою кохану, мріяв про зустріч з нею. Тільки відпустки тим, хто «на нулі» не давали. А нещодавно дізнався, що Богдан загинув. І тепер я повинен помститися ворогам за його смерть.
Він замовк на мить, потім продовжив:
- Навідався я до його батьків, які ледь пережили втрату сина, хворіють. Телефоную їм, втішаю як можу. Зустрівся і з вдовою Настею. Вони з Богданом одружилися за місяць до війни. Не встигли насолодитися сімейним щастям, бо він пішов добровольцем на фронт. Вона почорніла від горя. Підтримую її, хоча якими словами вгамувати біль жінки…
Чоловік не назвав свого імені, та я й не допитувалася. Він вийшов з автобуса раніше мене, попрямував у власних справах.
Ось така історія, що зворушила мене і привела до роздумів про байдужість. Саме вона вбиває у людях доброту, порядність, щирість, співчуття. Світ загине від байдужості. Якщо ми не будемо байдужими, життя так чи інакше обернеться до нас світлим боком. Бо хороші вчинки робляться не з розрахунку, а за покликом душі.
Тамара Курочкіна
Ілюстрація згенерована штучним інтелектом
