Історія Лариси Леонідівни Грицаєнко, сильної жінки, матері загиблого на війні захисника України не могла залишити мене байдужою. Вона не піддається відчаю, прагне вгамувати нестерпний біль у душі, хоча зробити це непросто...
До Оріхова вона приїхала з чоловіком Олегом після закінчення Вінницького політехнічного інституту влітку 1983 року. Подружжя вже мало місячну доньку Оленку. Відразу полюбили наше місто.
Олег Миколайович влаштувався на роботу електриком на комбінат хлібопродуктів, згодом став головним енергетиком на цьому підприємстві. Лариса була майстром виробничого навчання у ПТУ-33, далі – викладачем спецдисциплін.
З вдячністю вона згадує директора комбінату Володимира Івановича Кожухаря і директора училища Миколу Михайловича Михайлова (обох вже немає на цьому світі), які підтримали і допомогли їхній сім’ї.
Коли у 1989 році народився син Віталій, родина отримала від комбінату житло.
Зі слів моєї співрозмовниці, тоді на їхній вулиці мешкали багато молоді, тож ходили у гості, разом відзначали свята, дружили їхні діти. І все було добре.
- Розкажіть, будь ласка, про сина. Яким він був, чим захоплювався, де вчився, працював?
- Віталик дуже любив тварин. У дитинстві була у нього мрія — стати директором зоопарку. Мабуть, тому він і вступив до Василівського технікуму, який закінчив у 2008 році, отримавши спеціальність ветеринарного фельдшера. Продовжив навчання у Київському інституті біоресурсів і природокористування. Мав хорошу роботу за обраним фахом.
- А який шлях у житті обрала ваша старша дочка?
- Олена працювала спочатку провідником, потім інженером на залізниці. Далі підписала контракт зі ЗСУ і разом зі своїм чоловіком проходила службу в зоні бойових дій АТО/ООС. Тепер вона офіцер ЗСУ, служить у 55-й окремій артилерійській бригаді «Запорізька Січ».
Діти були вже дорослі, коли сім’ю спіткало велике горе: від невиліковної хвороби помер Олег Миколайович, любий чоловік і батько. У тяжкі часи Грицаєнків підтримали друзі, куми, сусіди.
Війна змусила всіх змінити плани. Лариса Леонідівна тоді була вихователем гуртожитку вищого навчального закладу моди і стилю. А в перші дні після повномасштабного вторгнення російської армії в Україну вона була серед тих, хто допомагав медперсоналу 5-ї запорізької лікарні рятувати поранених, яких привозили з-під Василівки. Працювати доводилося з ранку до вечора, а додому добиралася пішки, бо трамваї не ходили, а в маршрутку залізти було неможливо.
Пані Лариса розповідає:
- Далі працювала з ВПО: приймали документи, займалися їх поселенням. Інколи дві доби підряд не бувала вдома, щоб владнати всі справи з переселенцями. Вдячна своїй напарниці Наталії Вікторівні Шляховій за підтримку і взаємовиручку. Ще була робота в хабі з викладачами з тимчасово окупованих територій. Тепер повернулася на свою посаду вихователя гуртожитку.
Віталій Грицаєнко був мобілізований до армії в липні 2023-го. Воював на Донецькому напрямку на посаді бойового медика у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, мав звання молодшого сержанта. 10 березня 2024-го в боях під Кліщіївкою (Бахмутський район) зник безвісти. Про це повідомили рідним.
- Ми зверталися в різні інстанції, соціальні мережі, сподівалися, що він живий. Одного разу побачили в соцмережах інтерв’ю юнака, який повернувся з російського полону. Він розповів, що в полоні серед інших військовослужбовців був Віталій Грицаєнко з 80-ї бригади. Ми подумали, що він щось переплутав або помилився. Написали в групу бригади, але виявилося, що був такий, однофамілець, але його вже звільнили з полону.
Тільки 7 жовтня 2025-го мені зателефонували і повідомили, що тіло мого сина ідентифіковано.
У сповіщенні сім’ї написано: «Ваш син загинув, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу і незалежність…»
Поховали Віталія на Національному військовому меморіальному кладовищі під Києвом 22 листопада 2025 року. Йому назавжди 34...
Моя подруга з Америки написала мені: «Твій син подасть тобі знак, що у нього все добре». І дійсно, коли ми сіли за поминальний обід, тричі «моргнуло» світло у приміщенні. Значить, у сина все добре.
Лариса Леонідівна продовжила:
- У нас багато героїв, чиє життя забрала клята війна. Дуже хочу, щоб не забули жодного з них, тих, хто став на захист нашої Батьківщини. Вони гідні пошани і світлої пам’яті наступних поколінь.
Оріхівцям, мешканцям міста-героя бажаю здоров’я, добра, перемоги, миру!
Тамара Курочкіна
Фото з особистого архіву родини Грицаєнків
