До повномасштабного вторгнення він працював у відділенні боксу Оріхівської ДЮСШ. Радів свіженькому ремонту у спортивній залі. Тренував 40 діток. Але раптово усе змінила війна… Про те, як склалася подальша доля нашого земляка та тренера Ігоря Дернового – читайте далі.
- Розкажіть, як розпочалася Ваша тренерська кар’єра?
- У 2009 році я закінчив Запорізький національний університет. Отримавши диплом магістра фізичного виховання та спорту за спеціальністю «Олімпійський професійний спорт», почав працювати у Запорізькій ДЮСШ «Локомотив».
А вже у 2015 році повернувся до рідного Оріхова. Працевлаштувався вчителем фізкультури до Оріхівського професійного училища і на його базі відкрив секцію боксу. Через три роки почав офіційно працювати у Оріхівській ДЮСШ. Тож на сьогодні мій тренерський стаж складає 15 років. Також, окремо для себе, я ще освоїв фізичну реабілітацію.
- Окрім профільної спортивної освіти, Ви ще також маєте фах перекладача?
- Так, вивчення мов – це моє хобі. Коли вже працював тренером, паралельно вчився на перекладача англійської та французької мови. Люблю спілкуватися з носіями. Інколи така нагода випадає під час міжнародних змагань.
- Як у Вас виникло бажання пов’язати своє життя зі спортом?
- В 13 років я розпочав тренуватися самостійно. А вже з 15 самотужки їздив до Запоріжжя аби займатися боксом у школі «Бойові рукавички». Заняття відбувалися 2-3-чі на тиждень. Звісно, що добиратися було складно, але я був дуже вмотивованим. Перших моїх тренерів звали Сергій Миколайович Волков та Юрій Юханович Беладзе. Нині вони вже відійшли у вічність.
- А де Вам подобалося працювати найбільше?
- У себе вдома, в Оріхівській ДЮСШ. Особливо останні півтора року до повномасштабного вторгнення. Для відділення боксу надали приміщення колишнього спортивного залу КЗ «НВК №2 ім. Лазаряна». Буквально за місяць до великої війни я закінчив там ремонт. Усе зробили. Тільки працюй і насолоджуйся життям! І тут таке лихо…
- Скількох діток Ви тренували? Пригадайте найперспективніших вихованців.
- У відділенні боксу займалося близько 40 дітей. Було 3 групи. Найменша: від 8 до 11 років. Середня група: 12-14 років. І старша група, так звані молодіжники: 16-18 років.
Із перспективних вихованців можу назвати Ксенію Ісмаїлову. Дівчинка займалася у мене разом зі своєю сестрою-близнючкою Валерією. Зараз ці дівчатка живуть та тренуються у Запоріжжі, оскільки їхня рідна Нестерянка перебуває в окупації. Крайній раз бачив Ксенію на чемпіонаті України з боксу серед юнаків та дівчат у Чернівецькій області. Тоді вона стала бронзовою призеркою.
Серед молодіжників, які подавали надії у боксі, пригадую: Дмитра Рогова (зараз навчається в одному із університетів Польщі), Олександра Удода, Дениса Палія, Давида Суходолю, Іллю Нікітіна. А ось Оскара Гаращенка я треную і дотепер.
Зовсім нещодавно, на змаганнях у Києві, зустрів Олександра Удода та Дениса Палія. Сашко виступав за Запоріжжя, боксерський клуб «ХОРТ». А Денис – за Київ, у якому зараз живе та тренується.
Більшість моїх вихованців роз’їхалися по всій країні та навіть за її межами. Вони продовжують виступати, але, на жаль, тренуються не в мене і виступають не за рідний Оріхів. Проте хочу сказати, що я радий за кожного з них і пишаюся їхніми досягненнями.
- З яким віком найбільш комфортно працювати? Коли найкраще починати займатися боксом?
- З маленькими важко в тому плані, що їм треба ставити техніку, дисципліну, вчити всього з нуля. Зі старшими простіше, вони вже майже все вміють. Але там уже інші перешкоди трапляються, до них потрібен інший психологічний підхід.
Я б сказав, що з ними тренуватися цікавіше! Адже мета кожного тренера – виховати дорослого боксера. Важливо розуміти, що якщо зі ста вихованців принаймні один доходить до дорослого боксу – це вже результат! Цей вид спорту дуже виснажливий і фізично, і психологічно. Тож спортсмени «ламаються» і до дорослого боксу доходять одиниці.
Найоптимальніший вік для заняття боксом: 9-10 років для хлопчиків і 12-13 років для дівчаток. А ось крайньої вікової межі для тренувань немає.
- Як довго Ви залишалися в Оріхові після повномасштабного вторгнення?
- Як і більшість, спочатку ми сподівалися що війна закінчиться швидко. До останнього не хотілося вірили в гірше. З 28 лютого у місті вже не було води, світла та газу. Зв’язок був дуже поганим. А 3 березня стався приліт з танку, у моєму будинку повилітали вікна. Тоді я зібрав свою родину: дружину Світлану та сина Ростислава і всі разом ми виїхали до Запоріжжя. Там ми перебували до 1 жовтня 2022 року. Після чого виїхали до Івано-Франківська.
- Це сталося через посилені обстріли?
- Для цього була сукупність обставин. Перший час люди були залишені на власні сили. Завдяки директору Оріхівської ДЮСШ Миколі Миколайовичу Бондаренку зарплату я отримував. Але майже вся вона йшла на оренду житла. Наша оріхівська влада нічим не допомагала. Вважаю, що вони мали б надати якесь приміщення, де ми могли б тренувати дітей. Не йшла на зустріч і Запорізька міська федерація спорту.
Крім того, дійсно почастішали обстріли і самого Запоріжжя. 24 серпня 2022 року, на День Незалежності України, у місті було від 10 до 15 прильотів. Декілька з них сталися у тому районі, де ми винаймали житло. Дружина вже не витримувала, постійно була на заспокійливих.
- А чому ваша родина вирішила перебратися саме до Івано-Франківська?
- У той час мені зателефонували друзі із боксерської спільноти, що мешкали в Івано-Франківську і сказали: «Ігор, приїзди! Ми тебе забезпечимо і житлом, і роботою. Плюс це безпечна територія». Так було прийняте рішення про переїзд.
Дзвінок був від Сервіна Сулейманова. Це відомий майстер спорту міжнародного класу з боксу, учасник Олімпійських ігор в Сіднеї. Сам він кримчанин, але з 2000 року живе в Івано-Франківську. Також неабияку підтримку мені надав віце-президент Федерації боксу України, голова Івано-франківського відділення Національного комітету боксу України – Мирослав Євгенович Карабін. Який також є директором Івано-Франківської обласної дитячо-юнацької спортивної школи і головою Національного олімпійського комітету України в Івано-Франківську.
- Як Ви облаштувалися на новому місці?
- Разом зі мною до Івано-Франківська поїхали восьмеро моїх вихованців. Я почав працювати у місцевій ДЮСШ. І звернувся до Мирослава Євгенійовича Карабіна з проханням, щоб дітям надали безкоштовне житло та харчування. Майже два місяці ми тренувалися, готувалися до змагань. У Ворохті відбувся чемпіонат України по товариству «Колос». Наші оріхівці мали там успіхи: 2 перших місця (Іван Бодюл та Ярослав Габідулін), і 2 других місця (Ілля Нікітін та Оскар Гаращенко).
Після цих змагань семеро моїх вихованців повернулися додому, зараз тренуються у Запорізькому «Локомотиві», у тренера Артура Беладзе. А ось Оскар Гаращенко, якому нещодавно виповнилося 16, залишився у Івано-Франківську, і продовжує тренуватися в мене. Також я треную свого 12-річного сина Ростислава. У вересні він готується боксувати на чемпіонаті України з боксу. Мрія кожного тренера – виховати чемпіона. Для цього і працюємо.
- Зараз Ви продовжуєте працювати у Івано-Франківській ДЮСШ чи змінили місце роботи?
- Так, змінив. Мирослав Євгенійович Карабін, про якого я вже неодноразово згадував, через Міністерство молоді ті спорту України вирішив питання зі створення Івано-Франківського спортивного ліцею. На його базі діти живуть, харчуються, навчаються, тренуються. І все це безкоштовно. У червні 2023 року ліцею тільки присвоїли ліцензію, а вже у вересні стартував перший набір. Це багатопрофільний заклад і, окрім боксу, він нараховує іще 7 інших спортивних секцій. Саме у цьому ліцеї я і працюю зараз старшим тренером відділення боксу.
- Ви плануєте залишатися на новому місці чи після закінчення війни мрієте повернутися до рідного Оріхова?
- Це складне питання. Івано-Франківськ мені подобається. Дуже сучасне місто: таке європейське, чисте, мальовниче. Але все одно тягне до рідного міста. Я б хотів повернути все назад. Жити в Оріхові, тренувати своїх вихованців. Але розумію, що наразі це неможливо. І на питання чи планую повертатися відповісти неможливо. Не хочеться гучних слів. Будемо дивитися по ситуації. В умовах війни, коли ракети летять по всій країні, планувати щось неможливо.
- Чи залишився хтось із Ваших близьких у прифронтовому Оріхові?
- Так, мій рідний дядько Едуард до цього часу залишається в Оріхові. Наш будинок згорів. Якимось дивом дядько залишився живим. Переїхав до свого товариша в інший будинок, який ще не зовсім розбитий, і живе там. Зв’язок є. Періодично у тому районі навіть є світло. Гуманітарне забезпечення добре. Спілкування підтримуємо, дядькові телефоную постійно.
Світлана Сабліна
На фото: З Оскаром Гаращенком, який зараз в Івано-Франківську і тренується у Дернового
Фото з особистого архіву Ігоря Дернового