У Запоріжжі провели в останню путь Зою Чеканову, якій було 102 роки

Щороку 18 серпня Зою Петрівну з днем народження вітали колективи обласної філармонії та театру імені Магара, адже в цих двох закладах вона загалом пропрацювала понад 50 років.

А від імені міської влади іменинницю вітали працівники департаменту соціального захисту населення Запорізької міської ради. Так, вітаючи зі 102-річчям, представники департаменту вручили довгожительці сертифікат на 3000 гривень.

Зоя Петрівна пройшла Другу Світову війну. Після закінчення Запорізького музичного училища у воєнні роки виступала у складі концертних бригад на багатьох фронтах, підтримуючи бойовий дух бійців і даруючи їм часточку надії та світла.

Майже 30 років Зоя Петрівна віддала роботі в Запорізькій обласній філармонії — працювала співачкою з 1944 по 1973 рік. І навіть після виходу на заслужений відпочинок залишалася невід’ємною частиною творчої родини філармонії, надихаючи колег своєю мудрістю.

Своєю Зою Петрівну вважають і в Запорізькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені В.Г.Магара, де вона ще понад 20 років працювала головним адміністратором. На заслужений відпочинок ця легендарна жінка пішла у віці 87 років.

І після виходу на заслужений відпочинок Зоя Чеканова не полишала  театральну родину, частенько приходила, відвідувала вистави та різні мистецькі заходи, тим більше що жила поруч — в Театральному домі.

Серед тих, хто сьогодні прийшов провести Зою Петрівну в останню путь, була і журналістка Інеса Атаманчук, яка жила в одному будинку з Зоєю Петрівною.

Інеса поділилася щемливими спогадами про легендарну сусідку:

«Коли Зоя Петрівна прокидалася, вона виходила на балкон – на четвертому поверсі, та годувала голубів. Вона про це не розповідала, та я це бачила.

Вдень вона щодня виходила на прогулянку. Вона ніколи не поспішала: йшла з легенькою торбинкою в магазин чи на базар.

Вона хотіла та любила своє життя організовувати сама.

Дорогою зустрічала людей із театру. Знала акторів, адміністраторів, працівників сцени. Анатолія Сиротенка розпитувала про ролі, Володимира Обрізана – про тонкощі сценографії. Усі адміністратори знали її, запрошували на вистави, та просто раді були обійнятися, постояти, поговорити.

Всі новини вона дізнавалася першою. Була вона привітною та …обережною у словах. Чи, може, мені так пощастило?

Так, мені пощастило жити з нею в одному дворі. Моїм сусідам пощастило ще більше – дівчатка знали Зою Петрівну змалечку, бо були онуками друга Володимира Магара, актора Сохацького – ще маю можливість відновити для історії це ім’я. А Зоя Петрівна на тих родинних фото – завжди на підборах, у пишній спідниці, казкова красуня без ознак віку та суму…

Дім біля театру – Театральний дім. Збудований на двох двоповерхових будинках дореволюційних часів такого ж дорадянського походження людиною, цивільним інженером Кондратьєвим – у 1929 році.

Зоя Петрівна на шість років старша за наш будинок. Оселилася в ньому після звільнення Запоріжжя. В ті роки знайшлася їй пара – перший директор першої в Запоріжжі філармонії, Олександр Бенсман. За деякими записами він Ісаак, за її ж словами мав прізвище Бенський.

Знав Леоніда Утесова (той приїжджав до Запоріжжя на гастролі, жив навкіс від театру, у будинку Ліщинського). Знав і Олександра Цфасмана, який нині дивиться на театр з цього будинку (за збереження історичної правди дякую Валерію Гущі та дівчатам з кафе «Фортеця гурмана», які підтримують історичні засади будівлі

. А ще дякую Сергію Ставицькому, світла йому пам’ять, який зібрав великий цфасманівський архів. Там був і Бенсман, впевнена)…

Ми, безумовно, живемо в історії. І вона поруч. Залишається у спогадах, в архіві, у старих газетах, у документах. Приблизно у 1950-ті роки Театральний дім пережив великий післявоєнний ремонт: тимчасово виселили усіх мешканців.

Зоя Петрівна сказала мені, що залишила свої фото та папери над горищі, над своїм помешканням. А коли повернулася, мовляв, не знайшла скрині… Так чи не так, не знаю – Зоя Петрівна майстриня таємниць. І обережна в словах.

Коли їй у серпні 2023 року виповнилося сто років, це здавалося мені якимось дивом. Ззовні їй було ніби… років 70- 80. За внутрішнім складом вона була молода – то веселе дівчисько, то кокетлива панянка.

Спілкувалися ми з нею вперше на прохання редактора журналу «Український театр»… Фотографував для видання Олександр Прилепа – маємо тепер безцінні кадри. Маю й безцінні спогади, які потребують архівних уточнень.

Остання наша розмова трапилася дев’ятого лютого. Зоя Петрівна впіймала мене біля свого під’їзду та запросила на пиріжок. Пили цикорій – вона вважала його корисним. В останній розмові було трохи більше суму, ніж зазвичай. Та трохи більше оціночних суджень.

Щодо великодержавних сусідів. “Буває, комусь щось не те скажеш, й переживаєш, що образила… А ця … знає, що мільйони людей гинуть, і йому це …ніяк… Стільки років – гастролі, гастролі, гастролі… коли я співала ще… А нині – цей кошмар, що вони роблять з Україною…”

Чи ця гірка правда стала тягарем, через який Зоя Петрівна не прокинулася лютневим ранком, 25-го. Через чотири роки після початку великої війни, яка розлучила її з родиною… Чи самотність…

Пробачте, Зоє Петрівно. За недосказане та недочуте. За недорозгадане.

За історію запорізької філармонії, театрального життя та запорізького джазу, які мали такі дивовижні витоки та складові у дворі Театрального дому».

Колишній завідувач трупи театру імені Магара Петро Музика працював разом з Зоєю Петрівною.

“Зоєчка була для мене як друга мама. У них генетика однакова — обидві народилися в серпні: Зоєчка 18-го, мама — 24-го. Я її обожнюю. Вона багато розповідала про ту війну, яку пройшла. А сьогодні — це взагалі дуже страшна війна.

Вона пішла — і на душі пустота. Хочеться сказати — хай їй там буде добре. Ми завжди будемо її пам’ятати”, - розповів Петро Петрович.

А заслужена артистка України Наталія Зубик додала: “Світла, талановита, віддана мистецтву і людям — такою назавжди залишиться у наших серцях Зоя Петрівна. Висловлюємо щирі співчуття рідним та колегам. Світла пам’ять».

Прийшла попрощатися з Зоєю Петрівною і Наталя Борисенко, яка пропрацювала з нею 6 років у театрі імені Магара, а зараз працює в Запорізькій обласній філармонії контролером квитків.

“Іра Кривенченко, Наталія Соболь і я прийшли працювати в театр імені Магара у 2002 році. Зоя Петрівна була тоді головним адміністратором.

Вона дуже добра, порядна, інтелігентна людина. Вона навчила нас любити театр, навчила всьому. Ми сьогодні під час поминального обіду це згадували, ми за все дуже вдячні Зої Петрівні.

Вона працювала до 87 років. Коли вона вже пішла на заслужений відпочинок, ми продовжували спілкуватися, приходили до неї в гості. Дуже її любили! Це золота жінка! Такої в культурі запорізькій немає і не буде!”, - зазначила Наталія Борисенко.

...За традицією, Зою Петрівну Чекаліну, яка майже 30 років пропрацювала співачкою у філармонії, і понад 20 років була частиною театральної “магарівської” родини, в останню путь проводжали оплесками.

Пряма мова

"У 1944 році весь проспект був розбитий, практично не одного цілого будинку"

У 2019 році, на святкуванні 80-річчя Запорізької обласної філармонії, з Зоєю Чекановою спілкувалася журналістка видання zprz.city Світлана Олійник

Зоя Чеканова розповідала:

- У 1941 році я закінчила 10 класів. Коли повернулася в Запоріжжя з евакуації і відкрили філармонію, то туди був конкурс-набір. (Я закінчила музичне училище). Пройшла першим номером і 1944 року почала працювати у філармонії. Була вокалісткою в естрадному колективі.

У 1944 році філармонія знаходилася у старій частині міста. Тоді весь проспект був розбитий, практично не одного цілого будинку. Біля кінотеатру "Комсомолець" був цілий двоповерховий будинок. І там усе тулилося — філармонія та відділ мистецтв у кількох кімнатах.

На першому поверсі у нас було три кімнати — бухгалтерія, директор та репетиції. Ми прожили найважчий час. (Це Зоя Петрівна розповідала до повномасштабної війни і хто тоді міг уявити, що знов настануть такі тяжкі часи. - Ред.).

Нам казали: «Треба», приїжджала людина з фронту, забирала нас, концертну бригаду, і ми працювали на фронті. Так було до кінця війни. А коли скінчилася війна, до Німеччини їздили.

У філармонії все було цікаво! Створювали колективи. Був гарний директор - Бєльський Олександр Ілліч. Він був досвідченим працівником із великими концертними зв'язками. До нас приїжджали Клавдія Шульженко, Натан Рахлін, джазові оркестри».

Фото з відкритих джерел