Повномасштабна війна росії проти України змінила саме уявлення про безпеку цивільної людини. Якщо на початку вторгнення увага суспільства й держави була зосереджена насамперед на долі військовополонених, то з часом стало очевидно: окремою, масштабною і до кінця не врегульованою проблемою є незаконне позбавлення волі цивільних громадян України на тимчасово окупованих територіях.
Цивільні чоловіки і жінки, люди різного віку та соціального статусу опинялися в полоні не за участь у бойових діях, а за власну позицію, спосіб життя, релігійні переконання, волонтерську діяльність або навіть за випадкову підозру з боку окупаційних сил. Їх затримували без пояснень, утримували в підвалах, ізоляторах, приміщеннях колишніх райвідділів поліції, піддавали катуванням і психологічному тиску. Для багатьох із них шлях через полон не завершувався моментом звільнення.
Різниця між офіційно підтвердженими даними та свідченнями постраждалих вказує на системну проблему обліку та визнання цивільних заручників. Цивільний полон, на відміну від військового, часто не має чіткої фіксації, а після звільнення людина залишається сам на сам із наслідками пережитого — фізичними, психологічними та юридичними.
Свідчення звільнених цивільних показують, що після виходу з полону люди нерідко опиняються в умовах правової невизначеності, без чіткого державного механізму підтримки, а допомогу їм часто доводиться шукати поза межами офіційної системи.

«Мета — зламати»: як працює система цивільного полону

Євген Шевченко — цивільний, який двічі потрапляв у російський полон на тимчасово окупованій території Запорізької області. Його затримували без офіційних пояснень і без будь-якого правового статусу.

«Вперше потрапив у полон 26 березня 2022 року. Перебував там близько 4-х днів. Другий раз мене забрали 20 квітня і тримали до 17 травня. Дуже тяжкі умови, постійні катування», — розповідає Євген Шевченко.
Перший раз його утримували у місті Василівка на території райвідділку. Уже з перших днів перебування в камері застосовували фізичне насильство.
«У камері дуже знущалися – били струмом, зброєю по голові та спині. Також сильно били ногами. “Тапик” (ред. - пристрій для катувань електричним струмом, який використовують під час незаконних допитів) під’єднували до різних частин тіла, били й звичайними шокерами», — згадує чоловік.
Під час другого затримання Євгена утримували у райвідділку в населеному пункті Михайлівка Запорізької області. Саме там, за його словами, тортури мали системний характер і відбувалися майже щодня.
«Перші два тижні знущалися з 20:00 години до 04:00 ранку. Потім могли серед дня витягнути та почати катувати. Мета – зламати, щоб повністю зневірився або прийняв їхній спосіб життя. Або взяв на себе якісь провини чужих людей», — говорить Євген Шевченко.
Умови утримання були  вкрай тісними. Кількість людей у камерах значно перевищувала можливості приміщень.
«Я перебував спочатку в одиночній камері. Часто нас там поміщали по 4 чоловіки. Під кінець мого полону найбільше – 17 людей в 4-місній камері. Через отвір для їжі у дверях навпроти було видно катівню. Там знущалися, били людей. Ці крики дуже впливали на психіку», — розповідає він.
Євген також згадує масові катування, які відбувалися в місцях утримання, і страх, який супроводжував цивільних щодня.
«Відбувалися масові катування. Російські військові у полон забирали всіх: як чоловіків, так і жінок різного віку за проукраїнську позицію, допомогу іншим людям, релігійні переконання. Приводом для затримання могло бути будь-що», — каже Шевченко.
Під час етапування з Михайлівки до Василівки Євгену вдалося передати інформацію про своє місце перебування рідним.
«Під час етапування з Михайлівки у Василівку я через побратима попросив набрати маму та повідомити про місце перебування. Мама три доби на колінах під райвідділком вимолювала. Мене 17-го травня випустили. Цього ж дня якраз відбувалися масові катування хлопців. Я вчасно звідти вийшов», — згадує він.
Після звільнення Євген залишився без будь-яких документів, які б підтверджували факт перебування у полоні. Це стало початком нових труднощів — уже на підконтрольній Україні території.

«Казали, що Біблія надрукована в Америці»: історія Сергія Мельникова

Сергій Мельников — цивільний мешканець Василівського району Запорізької області. До повномасштабного вторгнення працював у комунальній сфері. Разом з Євгеном Шевченком він перебував в одному з місць незаконного утримання.
Події, які передували його затриманню, Сергій згадує через особисту трагедію та початок великої війни.

«У мене померла мама 23 лютого 2021 року. 23 лютого 2022 року ми пом’янули її, а наступного ранку прокинулися від тривоги та вибухів. Страшно згадувати. Особливо, коли в тебе десятирічна дитина на руках», — розповідає чоловік.
У травні 2022 року Сергія затримали посеред вулиці, коли він фотографував. Затримання відбулося без пояснень.
«Мене одразу схопили, посадили в БТР і відвезли в комендатуру. Там почалися допити. Я сподівався, що залишуся живим, бо вони всі ховали свої обличчя і були в масках. Якби вони хотіли мене розстріляти або покінчити з моїм життям, то “не ховалися б», — згадує Сергій Мельников.
Під час допитів російські військові цікавилися його проукраїнською позицією, а також релігійними переконаннями.
«Коли дізналися, що я вірянин-протестант, сказали, що “ваш пастор – агент ЦРУ, а Біблія надрукована в Америці», — розповідає він.
Коли дружина передала Сергію Біблію до камери, чоловік показав її допитувачам.
«Я їм показав, що вона надрукована у Москві, то виходить ЦРУ прямо там сидить?» — іронічно зауважує він.
Після першого затримання Сергія утримували у райвідділку близько місяця, після чого відпустили. Наступного дня він був змушений повернутися, щоб забрати документи.
«Йти туди не хотілося, але й переміщатися містом не міг без документів. Я приїхав у комендатуру і мене закрили на шість днів. Три дні я просидів в одиночній камері. Потім про мене згадали та принесли їжу. Вже майже хрест на собі поставив. Дякувати Богу, ще через три дні відчинили камеру та віддали документи. Попередили, якщо ще раз я до них потраплю, то мене розстріляють», — згадує чоловік.
За його словами, під час утримання до цивільних застосовували тортури. «Одне з улюблених занять окупантів – це прив'язувати руки до столу, чіпляти дроти – не важливо куди: до рук, ніг, спини – та бити струмом», — розповідає Сергій.
Частину цивільних змушували працювати, інших — допитували. «Усіх хлопців з камери забирали на роботи, де вони відпрацьовували по 12 годин. Мене залишали та допитували. Могли допитувати три різні структури», — каже він.
Наслідки катувань були важкими. «Коли мене повертали у камеру, я був весь синій і розпухлий від побоїв. У мене від удару прикладом була зламана у коліні ліва нога. Також зламані ребра та струс головного мозку», — розповідає Мельников.
За його словами, тортури застосовували не вибірково. З камер було чути крики. «Ми були на першому поверсі у камерах СІЗО, але я чув, як на другому поверсі б'ють людину, вона вдаряється об меблі. Як кричать дівчата, де відбувалося зґвалтування, знущання. Згадую  момент, коли почув шум в коридорі, виглянув у віконце і побачив священника. Що це священник – зрозумів по рясі. Людина була дуже сильно побита – криваве місиво». 
Сергій згадує, що коли його відпустили, то представники російських силових структур приїхали до нього додому і подивилися, де він проживає. Через день по цій вулиці почали прилітати снаряди. Коли щодня вибухи були все ближче до будинку, чоловік зрозумів, що потрібно терміново виїжджати.  Тож коли  окупаційна влада дала дозвіл виїжджати за межі населеного пункту за товаром,  Сергію вдалося разом з родиною виїхати на підконтрольну територію України.  «Коли я виїхав, це були “небо і земля”. Виглядало, що там – війна, а тут – мир».

Після звільнення: розгубленість і відсутність державного алгоритму

Після звільнення з незаконного утримання цивільні не отримують чіткого розуміння подальших дій. Для Сергія Мельникова цей період став продовженням випробувань, але вже в іншій формі — без пояснень, інструкцій і підтримки.
За його словами, після пережитих катувань він намагався діяти інтуїтивно, шукаючи бодай якусь допомогу. «З моїми травмами порадили звернутися до лікарні. Після мого звернення відповіли, що вони цим не займаються. До кого звертатися? Ніхто нічого не знав», — розповідає Сергій.
Пошук відповіді привів його до правоохоронців, однак і там не було зрозумілого алгоритму. «Я зустрів поліцейського з Василівської району, і він сказав дати показання у райвідділку. Приїхав туди, дав показання, зустрів представника СБУ, якому ми з дружиною теж все розповіли. Це все, що тоді змогли ми дати», — згадує він.
Сергій наголошує, що на той момент ані він, ані його родина не мали розуміння, як діяти далі і які механізми існують для фіксації факту полону та отримання допомоги. «Не знали, як діяти. Зараз знаємо. Але тоді це був тільки початок», — каже він.
Цей досвід демонструє, що для цивільних, які пережили незаконне позбавлення волі, сам момент звільнення не означає завершення проблем. Відсутність чіткої державної процедури, зрозумілих інструкцій і супроводу залишає людей у стані правової та психологічної невизначеності.

Як цивільний доводить полон: процедура очима постраждалих

Повернення з російського полону для цивільних не означає автоматичного визнання пережитого. Навпаки — після звільнення починається новий, часто не менш виснажливий етап: доведення самого факту незаконного позбавлення волі.
Колишній полонений Євген Шевченко розповідає, що шлях до офіційного статусу виявився тривалим і непередбачуваним. «Я подавав три рази й на третій достукався. Велика прогалина між отриманням статусу і коли людина тільки повернулася з полону. Виникає дуже багато медичних, юридичних проблем. Особисто мені потрібно було поспіль робити три операції. Куди не звертався, казали, що немає фінансування. Потрібно заробляти самостійно, але після полону немає здоров'я, щоб влаштуватися на роботу. Завдяки допомозі побратимів мені зробили операцію».
За його словами, найпоширеніша причина відмови — формулювання про «недостатність доказів», зокрема підтвердження проукраїнської позиції. «Найрозповсюдженіша відмова – “недостатньо доказів, що у вас проукраїнська позиція”. Які докази? Там ти не можеш звернутися до лікарні, щоб зняти ці побої, бо одразу ж потрапиш на підвал».
Подібний досвід описує і Сергій Мельников. За словами чоловіка, після звільнення він фактично не відчув системної підтримки з боку держави. «Допомога від держави на нулі. Переважно допомогу надають недержавні організації».
Постраждалі наголошують: очікування рішень не має визначених термінів, а повторні подачі документів стають нормою. Для людей із серйозними травмами, зруйнованим здоров’ям і відсутністю стабільного доходу це означає місяці або роки невизначеності.

Адвокат Дмитро Гладкий  пояснює: хоча в Україні формально існують механізми визнання цивільних осіб такими, що були незаконно позбавлені волі, на практиці система залишається фрагментованою. «Існують механізми, є відповідний закон, який визначає правовий статус цивільних полонених. Проте тягар доведення часто лежить на самих цивільних та їх родичах або на тих, хто подає докази, документи й інші свідчення про перебування у полоні», — зазначає адвокат.
За його словами, нині в Україні відсутня єдина комунікація між державними органами, які мали б безпосередньо сприяти встановленню цього статусу. «Одне з перших звернень для цивільного полоненого або його родичів — до правоохоронних органів України, СБУ, Національної поліції, до відповідної комісії, створеної при Міністерстві реінтеграції, а також до Національної інформаційної бази. Діяльність цих органів спрямована на фіксацію фактів і відновлення прав, але вони не працюють як єдиний механізм», — пояснює Дмитро Гладкий.
Україна лише формує єдиний підхід і єдину базу даних, яка могла б спростити шлях цивільних полонених до офіційного визнання. Саме тому, каже адвокат, цивільним довести факт полону значно складніше, ніж військовослужбовцям. «У випадку військовополонених є свідчення побратимів, бойові розпорядження, журнали бойових дій. Це значно полегшує доведення того, що людина потрапила у полон», — зазначає він.
Водночас адвокат підкреслює принципову різницю між статусами. «Статус військовополоненого — це так званий “привілей комбатанта”. Це означає, що військовий втратив можливість виконувати свої обов’язки, але поводження з ним має бути поважним, із збереженням соціальних прав і права на охорону здоров’я. На жаль, Російська Федерація цього не дотримується», — каже Дмитро Гладкий.
Що стосується цивільних осіб, міжнародне право взагалі не передбачає жодного механізму їх законного затримання. «Цивільних не можна свавільно затримувати лише тому, що вони українці або проживають на тимчасово окупованих територіях. Такі особи вважаються незаконно позбавленими волі або заручниками», — наголошує адвокат.
І в першому, і в другому випадку йдеться про воєнні злочини. «Це прямо заборонено Четвертою Женевською конвенцією. На жаль, російська федерація здійснює такі дії як черговий воєнний злочин», — підсумовує Дмитро Гладкий.
У такій ситуації виникає ключовий конфлікт: держава вимагає доказів, які за самою природою окупації неможливо отримати. Побої не фіксуються, затримання не оформлюються, свідки бояться говорити, а будь-яка спроба звернутися до “офіційних” структур на ТОТ може завершитися новим підвалом.
У результаті цивільний, який пережив незаконне позбавлення волі, змушений доводити очевидне — у системі, що поки не пристосована до реальності війни.

Що каже держава: відповідь Мінрозвитку

У відповіді на запит редакції  «Трудової слави» Міністерство розвитку громад та територій України повідомляє, що питання цивільних, незаконно позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії рф, врегульоване спеціальним законом. Саме цей закон визначає підстави для визнання факту полону та види соціального захисту.
Рішення про встановлення факту незаконного позбавлення волі ухвалює Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи, створена при Мінрозвитку у 2025 році. Усі рішення Комісії вносяться до Єдиного реєстру осіб, щодо яких встановлено факт позбавлення особистої свободи.
Водночас Міністерство наголошує: інформація, що міститься в Реєстрі, а також у протоколах засідань Комісії, є інформацією з обмеженим доступом і має гриф «Для службового користування».
Попри докладний виклад нормативної бази, відповідь Мінрозвитку залишає поза увагою низку принципових для постраждалих питань.
По-перше, держава не володіє регіональною статистикою щодо цивільних, незаконно позбавлених свободи. Міністерство прямо зазначає, що Комісія не визначає місце проживання осіб, а такі дані не вносяться до Реєстру. Це означає, що держава не може відповісти, скільки цивільних полонених — зокрема із Запорізької області — офіційно визнані.
По-друге, у відповіді відсутній зрозумілий алгоритм дій для людини, яка повернулася з полону самостійно: куди звертатися першочергово, які докази подавати, у які строки розглядаються заяви, що робити у разі відмови або повернення документів на доопрацювання.
По-третє, немає пояснення, яку саме підтримку цивільна особа може отримати негайно — у період між звільненням і рішенням Комісії. Міністерство лише повідомляє про чинні урядові постанови та проєкт нового порядку допомоги, який перебуває на стадії погодження.
Відповідь Мінрозвитку чітко фіксує межі державної відповідальності, але водночас демонструє розрив між процедурою і реальністю.
Держава говорить мовою законів, реєстрів і повноважень, тоді як цивільний, який пережив полон, опиняється в ситуації правової невизначеності. Формально механізм існує, але фактично людина змушена самостійно орієнтуватися у складній системі, де більшість інформації є закритою, а строки розгляду — невизначеними.
Відсутність регіональної статистики унеможливлює публічну оцінку масштабів проблеми на місцях. Закритість Реєстру та протоколів Комісії позбавляє суспільство розуміння, як саме ухвалюються рішення і з яких причин цивільним відмовляють.
Найбільш уразливою залишається точка між звільненням і визнанням статусу. Саме в цей період людина має гостру потребу в лікуванні, психологічній допомозі, відновленні документів і засобах до існування. Втім, офіційна відповідь фіксує процедуру, але не пропонує рішення для цієї критичної фази.
Таким чином, держава визнає проблему на рівні закону, але перекладає тягар проходження шляху — збирання доказів, очікування рішень і подолання прогалин — на саму людину, яка вже пережила незаконне позбавлення волі.

Статистика як свідчення масштабу

Офіційні відповіді державних інституцій не дають повної картини долі кожної людини, однак дозволяють окреслити масштаб проблеми незаконного позбавлення волі цивільних унаслідок збройної агресії  рф.
За інформацією Служби безпеки України, отриманої на наш запит, станом на жовтень 2025 року з початку повномасштабного вторгнення з російського полону вдалося звільнити 6 235 громадян — як військових, так і цивільних. Ця цифра не розділяє людей за статусом і не відображає, у який спосіб вони повернулися — в межах обміну чи самостійно.
У відповіді Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, з посиланням на дані Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, зазначено: у жовтні 2025 року в рамках обмінів та спеціальних заходів в Україну повернули 372 цивільні особи, незаконно позбавлені свободи в російській федерації. Йдеться виключно про цивільних, повернення яких було зафіксоване офіційно та відбулося у межах визначених процедур.
За тією ж відповіддю Уповноваженого, наразі відомо про близько 16 тисяч зниклих безвісти та незаконно ув’язнених цивільних осіб. Ця цифра об’єднує людей з різним статусом: тих, про кого немає жодної інформації, і тих, щодо кого існують непрямі або непідтверджені відомості про затримання на тимчасово окупованих територіях або в рф.
Окремо зазначено, що факт позбавлення свободи понад 870 цивільних осіб офіційно підтверджено Міжнародним комітетом Червоного Хреста. Доля решти облікованих цивільних осіб, за офіційними даними, залишається невідомою, хоча щодо частини з них існують достовірні, але не підтверджені на міжнародному рівні відомості про утримання в місцях несвободи.
Ці цифри не складаються в завершену картину — вони лише окреслюють її контури. Кожна з них приховує конкретну людську історію: затримання без ордера, катування без протоколів, звільнення без довідки.
Між «звільненими», «повернутими», «зниклими безвісти» та «підтвердженими» — не просто різні категорії обліку. Це різні шанси людини бути почутою державою. І для багатьох цивільних ця історія може так і не дійти до етапу офіційного статусу, залишившись лише цифрою у відповіді на запит.

Громадські організації: вимушена лінія підтримки

Поки держава лише формує єдину систему обліку й допомоги цивільним, які пережили російський полон, ключову роль у підтримці цих людей беруть на себе громадські організації. Вони не мають повноважень державних інституцій і не можуть ухвалювати рішень про статус чи виплати, однак саме до них цивільні полонені звертаються першими після повернення.

Однією з таких ініціатив є громадська організація «Шлях вільних», створена людьми, які самі пройшли через незаконне утримання і тортури на тимчасово окупованих територіях. У Запоріжжі організація запустила Центр допомоги для цивільних полонених, який працює вже три місяці.
За словами заступника керівника ГО «Шлях вільних» Євгена Шевченка, за цей час до Центру звернулося близько ста осіб — чоловіки й жінки різного віку, які повернулися з російського полону або з місць незаконного утримання на ТОТ.
Центр надає базову, але критично важливу підтримку: гуманітарну допомогу у вигляді продуктових наборів, психологічну підтримку, елементи фізичної реабілітації, а також первинні консультації щодо подальших дій після повернення. Для багатьох людей це перше безпечне місце, де їх не допитують і не вимагають негайних доказів, а просто слухають.

Досвід засновників та керівників став основою для створення ініціативи: організація виникла не як формальний проєкт, а як відповідь на реальні потреби людей, які після звільнення опинилися сам на сам із травмами, відсутністю здоров’я, документів і чіткого алгоритму дій.
Колишні полонені прямо говорять: допомога від держави або відсутня, або стає доступною лише після тривалого й виснажливого процесу доведення статусу. Саме в цій прогалині й працюють громадські організації — не замінюючи державу, а фактично підставляючи плече там, де система ще не спрацювала.
Юристи також наголошують на важливості такої підтримки. Адвокат Дмитро Гладкий підкреслює, що громадські організації виконують значну роботу з психологічної, юридичної та методологічної допомоги цивільним, які перебували у місцях несвободи. Держава, за його словами, лише на шляху створення єдиної процедури визначення статусу і подальшої допомоги, тоді як людям підтримка потрібна вже зараз.

Цивільний полон - тест для держави

Історії цивільних, які пройшли російський полон, складаються в єдину картину — різну за деталями, але однакову за наслідками. Незаконні затримання без рішень судів, катування без протоколів, звільнення без документів. А далі — повернення на підконтрольну територію України, де людина знову змушена доводити очевидне: що полон був.
Закон існує. Комісія створена. Реєстр функціонує. Держава формально визнає проблему і описує процедуру її вирішення. Проте реальність, із якою стикаються цивільні після звільнення, демонструє розрив між нормативною базою і практикою її застосування.
Свідчення постраждалих, позиція адвокатів, відповіді державних органів і статистика не суперечать одне одному — вони говорять про різні рівні однієї проблеми. На рівні закону цивільний полон кваліфікується як воєнний злочин. На рівні людини — це шлях через багаторазові подачі заяв, відмови, очікування без визначених термінів і відсутність допомоги в найкритичніший момент.

Головна проблема фіксується чітко: між фактом полону і отриманням офіційного статусу — прірва. Саме в цій прірві люди залишаються без лікування, без психологічної підтримки, без засобів до існування і без зрозумілого алгоритму дій. Її частково заповнюють громадські організації, але їхня робота не може і не повинна підміняти державну систему.

Статистика підкреслює масштаб: тисячі звільнених, сотні повернутих цивільних, десятки тисяч зниклих безвісти. Але за кожною цифрою — конкретна історія, яка може так і не дійти до етапу визнання, залишившись лише свідченням у кримінальному провадженні або відповіддю на журналістський запит.
Цивільний полон став випробуванням не лише для людей, які його пережили, а й для держави. Тестом на здатність поєднати міжнародне право з реальністю окупації, процедуру — з людською вразливістю, а закон — із відповідальністю за тих, кого війна позбавила свободи.
Без системних змін — чіткого алгоритму, міжвідомчої взаємодії та підтримки «тут і зараз» — ця прірва й надалі залишатиметься місцем, де цивільні полонені втрачають не лише здоров’я, а й віру в справедливість.

Валерія Константинова

Фото авторки

Відео Сергія Мельника