У прифронтових громадах Запорізької області життя плине між тривогами, обстрілами та щоденною роботою. Але, попри все, місцеві жителі залишаються на своїй землі, не лише виживаючи, а й підтримуючи одне одного, обробляючи поля, доглядаючи худобу, виховуючи дітей і дбаючи про стареньких. Безпека тут стала частиною щоденної рутини, а згуртованість громади - її головною опорою.

«Втікати ми не збираємось…»

Андрій із села Юрківка — одноосібник, все життя працює на землі. Справу веде разом із сином і зятем. До повномасштабної війни мав близько 120 гектарів, велику ферму, бельгійських ваговозів, техніку, молочно-товарне виробництво. Сьогодні — обробляє лише третину земель. Інші поля — надто близько до лінії фронту.

Його ферму не раз накривало обстрілами та вибуховою хвилею. Під час однієї з атак згорів єдиний в господарстві комбайн: «Прилетів кап чи ракета — і комбайн на початку жнив за 20 хвилин перетворився у металобрухт», - говорить Андрій.

Втрати відчутні не лише в техніці. «Це вже не перший, не другий раз прилітало. І в ферму, і біля ферми… Немає ні одного вікна… Знищено близько десятка великої рогатої худоби. Маленькі поросята загинули від шоку», — розповідає власник ферми.
Колись він мріяв про розведення коней. У його господарстві народився перший в Україні жеребець бельгійської породи ваговозів. Але цю мрію довелося згорнути: «Після чергового обстрілу продав, щоб зберегти їм життя».
Андрій не отримував державної підтримки. «Не знаю, може, вона є, я не знаходив. А найбільше зараз потрібно — комбайн. Бо є поля, куди ніхто не поїде — страшно. Їду сам», — зізнається аграрій.

Утім, попри втрати, він відчуває плече сусіда. «Допомагають, хто чим може. Той підкосив, той підвіз. По соняху ще не знаємо, якось будемо викручуватися, — каже Андрій. - Холдинги, великі господарства давно виїхали. Залишилися ті, кого стримує рідна земля».
«Я все життя тут прожив, тут поховані мої діди, мій батько. Ніхто не виїжджав — ні син, ні зять. Я так скажу: багато хто дивиться - втік я чи ні.  А втікати ми не збираємось».

Він тримається не лише фізично, а й морально — попри обстріли, страх і постійну тривогу. І додає: «Найстрашніше — привичка. Інстинкт самозбереження зникає»…

«Я  не бачу себе в Запоріжжі…»

У селі Юрківка працює бібліотека. Її обличчя — Людмила Бова. Вона господарює тут із 1986 року й стала для місцевих не просто бібліотекаркою, а моральною опорою.

«В селі залишились майже всі пенсійного віку. Молодь або в Запоріжжі, або десь далі. А люди приходять у бібліотеку й кажуть: ой, дайте  хоч куди-небудь очі віткнути, щоб від отих вибухів відволіктись», — розповідає пані Людмила.

Бібліотека — не просто місце, де беруть книги. Це — простір спілкування, спогадів і надії. Тут обговорюють новини, перечитують українську літературу — Талан, Шкляра, Лиса. Беруть й «Трудову славу», єдину сьогодні з періодики в бібліотеці.
«Я її підшиваю, вона в мене вся зберігається. Люди питають: а нема нової? Бо згадують довоєнне життя, намагаються тримати зв’язок із буденним», — каже Людмила.

Попри війну, обстріли й постійні тривоги, вона залишається. І не просто залишається — працює.

«Я не бачу себе в Запоріжжі. По-перше, що я скільки проробила — робота для мене це друге життя. А по-друге — люди. Після кожного прильоту — в того вікна повилітали, в того ще щось — усе село біжить допомагати. Стало більше згуртованості. Горе об’єднує».
У селі  зменшилась кількість дітей — зі ста шкільного віку залишилось близько сорока, а безпечних укриттів майже немає.
«Я не полізу в погріб. У нас уже було два випадки, що засипало в погребі людей. То краще в будинку. Там хоч якась надія», — з гіркою посмішкою каже бібліотекарка.

Навіть у ці часи бібліотека поповнюється: нещодавно з обласної бібліотеки отримали 480 примірників — переважно історична література. Читачі — ті, хто залишився. І вони приходять сюди не лише за книжками — за зв’язком із життям.

«Якби не стріляли - жити можна…»

Ірина Василівна та Тетяна Іванівна — переселенки з Оріхова. Їхні будинки зруйновані. 
Нині вони мешкають на території Таврійської громади, яка стала прихистком для багатьох. На сьогодні тут проживає 253 внутрішньо переміщені особи. І їх не сприймають як чужих — вони стали частиною спільноти.

«Після Оріхова поїхали в Запоріжжя. Зняли квартиру.  Страшні гроші. З Запоріжжя поїхали голій й босі, блін, - ділиться Тетяна Іванівна. - Сюди приїхали. Ну, тут безкоштовно, звісно. Спасибо людям».
«Якби не стріляли — жить можна. Проблема велика з водою. Басейна нема, ходимо далеко до колодязя. Але гуманітарку дають. Дали на зиму допомогу — вистачило на сезон. Ось і зараз оформляємо на наступну зиму», — ділиться Ірина Василівна.

Про обстріли жінки говорять спокійно — як про частину реальності, до якої вже, на жаль, звикли: «Питаєте, де ховаємося? Ну, в нас прильот був рядом. Як на Таврійське летить — ховаємось. Погріба немає. Але все одно дякуємо Богу і людям. Жити можна».
Попри втрати, люди знову намагаються зводити побут. Дехто повертається до роботи, інші — допомагають сусідам. У громаді надають допомогу, оформлюють документи, підтримують словом. А головне — створюють відчуття, що ніхто тут не сам.

«Все те, що країна переживає, переживатимемо ми»

У  громаді на працює лише п’ятеро соціальних працівників. Але роблять вони за десятьох — щодня обходять літніх людей, допомагають родинам з дітьми, людям з інвалідністю, ветеранам і сім’ям загиблих. Їхня робота — це не тільки оформлення документів, доставка продуктів чи медикаментів. Це ще й психологічна підтримка, ремонт пошкодженого житла, супровід у лікарні, навіть лагодження дахів після обстрілів.

«Є мікроавтобус і “Ланос” — і ми працюємо», — розповідає керівниця соціальної служби в громаді Надія Кернична.
«Їдемо на обстріляні хати, забиваємо вікна, закриваємо двері, привозимо необхідне. Допомога щомісячна — продуктові набори, гроші на опалення. Зараз оформлюємо грошову допомогу на потреби людей. Усе — особисто, адресно. І до кожного — індивідуальний підхід».

За минулий рік надали допомогу 68 особам. Зараз на обліку — 60. Багато хто не хоче виїжджати. Серед них  і Ганна Пилипівна Соколенко, 82-річна мешканка Таврійського. Все життя вона пропрацювала вихователькою в місцевому  інтернаті. Тепер — підопічна соціальної служби.

«Я оцінила би допомогу на сто відсотків. Соцпрацівниця Альонка — як рідна: і словом, і ділом, і купити, і заспокоїти. Я кажу: “Я ще не стара” — а вона: “Анічка, все буде добре”», — усміхається жінка.

Разом із сином-інвалідом та за допомоги соцпрацівників  обробляють город, вирощують овочі, садять картоплю.
«Син у мене інвалід першої групи, але трудяга. Я сапаю, скільки можу. Ми з трудової сім’ї. Тримаємось», — говорить Ганна Пилипівна.
Її не лякає близькість до фронту. Найважче, каже вона, було б втратити землю, на якій пройшло все життя.
«Я синові сказала: “Нікуди не хочу. У мене такий возраст. Я хочу легти в свою землю. Переживатимемо все те, що країна переживає, переживатимемо ми».
Історії таких людей — не виняток у Таврійській громаді. Це норма. Тут звикли триматися разом, не здаватися, підтримувати одне одного навіть у найважчі дні.

«Безпека — це коли знаєш, що тебе не залишать»

Анастасія та Роман Ткаченки — подружжя, яке  мешкало в Оріхові.  Через безпекову ситуацію переїхали в Таврійську громаду, де мають сільгоспугіддя. Вони керують фермерським господарством СФГ «Меліса», працюють на землі й водночас виховують двох дітей — 9 і 5 років.
Поки Роман постійно залишається в селі, Анастасія живе між домом і Запоріжжям. Каже, війна внесла у життя постійний вибір між безпекою та відповідальністю: «Пріоритет — безпека дітей. Але я працюю, допомагаю чоловікові, їжджу між Запоріжжям і селом. Малому пощастило — навчається онлайн і офлайн у нашому рідному оріхівському «Сузір’ї». Не всі мають навіть таку можливість».
Вона пригадує, що спочатку більшість мешканців громади залишались на місці, попри артобстріли. Але ситуація різко змінилася: «Коли почали летіти керовані авіаракети, дехто виїхав. Але частина людей згодом повернулася. Бо тут їх дійсно чекають».
Анастасія з теплотою говорить про підтримку, яку відчуває: «Місцева влада, волонтери, громада — всі поруч. Тут ти не сам. І це дуже важливо. Бо безпека — це не лише укриття. Це коли знаєш, що тебе не залишать».

«Ми зупинилися в розвитку — і це болить»

Попри постійну небезпеку, Таврійська громада тримається й підтримує мешканців. Якщо порівнювати з 2022 роком, зараз ситуація більш впорядкована: працюють ЦНАП, комунальне підприємство, магазини, відділення пошти. Навіть банківські термінали не припиняли роботи з початку повномасштабного вторгнення. Про це розповідає голова громади Микола Свириденко.

Більшість жителів залишаються вдома, хоча частина все ж виїхала. Було організовано евакуацію 500 підопічних психоневрологічного інтернату. Ще приблизно стільки осіб залишили громаду самостійно.
Щодня територія потерпає від обстрілів — із реактивних систем залпового вогню, керованих авіабомб, FPV-дронів. Частина боєприпасів не вибухає, тому місцева влада тісно співпрацює з поліцією та ДСНС для виявлення вибухонебезпечних предметів. Паралельно готується технічна документація на нове протирадіаційне укриття, розраховане на 100 осіб.
Попри складні умови, у громаді продовжує працювати Таврійська гімназія «Перспектива». На кінець навчального року тут — 284 учні. Освітній процес триває дистанційно, але діти залишаються активними: беруть участь у конкурсах, олімпіадах. Частина учнів пройшла оздоровлення в Петрівській громаді Кіровоградської області в межах національного проєкту «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади».
Через постійні обстріли були змушені призупинити роботу дошкільний підрозділ «Чебурашка» та Центр культури, дозвілля і спорту. Руйнувань зазнали корпуси гімназії, Будинок культури, спортивний зал.
За цією зовнішньою впорядкованістю ховається головна проблема — зупинка розвитку. «Інші рухаються вперед, а ми вимушено стоїмо. Не можемо проводити капітальні ремонти, готувати школи. Ми зупинилися, а це болить», — говорить Микола Свириденко.
У 2025 році громада спрямувала понад 10 мільйонів гривень на освіту, понад 7 мільйонів — на соціальний захист, 4 мільйони — на підтримку ЗСУ.
«28 липня виповнилося 9 років нашій громаді. Ми починали як повноцінна, самодостатня спільнота. Війна зруйнувала плани, але не людей. А значить, усе ще буде. Бо залишились ті, хто робить свою справу. Відбудуємо втрачене. Побудуємо нове», — упевнений голова.
У Таврійській громаді люди не применшують страху, не ідеалізують реальність. Але залишаються. Працюють. Дивляться у завтрашній день із надією. Бо це — їхня земля. І за неї варто триматися.