Коли Марія прийшла до чоловіка в палату хірургічного відділення, побачила поруч з його ліжком нового пацієнта — блідого молодика. З-під простирадла видно було червоний шрам на грудях.
- Сьогодні перевезли з реанімації, - пояснив чоловік. – Кілька днів був на межі між життям і смертю, так медсестра говорила. Був «на нулі», там і отримав поранення. Йому крапельниці ставлять, щоб більше спав.
Наступного дня жінка навідалася до лікарні, взяла бульйон і для чоловікового сусіда. Він вже не спав, але вставати йому заборонили.
- Як тебе звати, синку? – звернулася до пораненого. - Звідки ти?
- Володя. Зі Львівщини.
- А я Марія Павлівна. Тобі можна щось їсти? Ось бульйон ще теплий, випий. Треба сил набиратися.
Він зробив кілька ковтків з чашки:
- Дякую. Смачно. Давно такого не пробував.
В цей момент до палати зайшов лікар:
- Бачу, що нашому герою вже краще. Через два дні будемо вставати з ліжка.
Марія зібралася йти додому, коли почула прохання Володі:
- До мене повинна приїхати мама, але вона не знає міста, може заблукати. Чи не могли б Ви зустріти її на вокзалі і провести до лікарні? До речі, її теж Марією звати.
- Звичайно, можу, - відповіла жінка. — Який поїзд, вагон, час прибуття?
Зустріла Володіну маму, і поки добиралися до лікарні, та весь час плакала:
- Вже й не сподівалася, що син живий. Він же у мене такий хороший, роботящий, добрий. Працював автослюсарем у майстерні. Мав наречену, а вона його не дочекалася, заміж вийшла за старого, зате багатого. Син переживав…
У палаті відбулася зворушлива зустріч матері з сином, адже не бачилися вони півтора року.
А потім запоріжанка запропонувала прибулій переночувати в їхній квартирі:
- Завтра знову сюди приїдемо. Поспілкуєтеся більше. Бо мамі треба трохи відпочити після дороги.
Жінки проговорили пів ночі на різні теми, а вранці поспішили до лікарні.
Розпитували Володю про службу в армії. Він був небагатослівним:
- Краще вам не знати, як там було. На передовій. Наші позиції обстрілювали снарядами та мінами вдень і вночі. Хотіли зробити нам пекло. Кидали на нас піхоту. Чим більше ми їх знешкоджували, тим злішими вони ставали. Топталися прямо по трупах своїх і лізли, мов саранча. Ненавиджу їх…
І у нас були втрати. Загиблих замотувати у чорні поліетиленові мішки і складали біля бліндажа. Забирати їх не було можливості, прострілювалася дорога до позицій. Через це і поповнення нам не присилали.
З харчами та водою було сутужно. Їх доставляли дронами, однак не всі долітали до цілі. Якось два дні довелося «на дієті» посидіти. А ворог на таке й розраховував, що будемо панікувати і здамося без бою. Не на тих напали…
Вночі прокидаюся і мимоволі натискаю пальцем на гачок автомата, якого немає поруч.
Згадую і нашого командира, і побратимів. Був у мене друг Василь, земляк з позивним «Завада» (так село називається, де він народився). Такий красень, високий , чорнявий, з вусами і бородою. Все розповідав мені про кохану дружину і сина-підлітка, показував їхні фото. Мріяв повернутися додому, бо мала їхня сім’я велике господарство, пасіку. Все бідкався: «Як вони без мене справляються?».
Обірвав його життя осколок ворожого снаряда.
Боягузів серед нас не було, хоч страшно було. Знали, за що воюємо. Знали, що смерть підстерігає на кожному кроці. Але ж ми на своїй землі, нас чекають вдома батьки, діти, дружини, рідні.
Чи вижили вони там?
У той день, коли мене поранило, вороги неначе осатаніли, безперервно накривали наші позиції вогнем. Я відчув удар в груди, нестерпний біль. А далі нічого не пам’ятаю, втратив свідомість. Довго не приходив до тями. Не знаю, як вивезли мене з поля бою. Потім була операція… Дякую лікарям, що врятували життя…
Дві Марії слухали його розповідь, затамувавши подих і стримуючи сльози. Мати гладила руку сина, промовляючи:
- Тепер все буде добре…
Володимир не повернувся у стрій, хоч мав бажання воювати далі. Ще було тривале лікування у військовому госпіталі, після чого призначили групу інвалідності.
Про це Марія дізналася від нього по телефону:
- Я вже вдома, ще трохи реабілітації і піду працювати до своєї майстерні. Дякую Вам, шановна пані Маріє, за підтримку, за Ваше добре щедре серце! Будьте здорові!
Тамара Курочкіна
