Запоріжцю Рустаму Мустафаєву за станом здоров'я відмовили в ТЦК, але він все ж таки підписав контракт і пішов захищати Україну. І загинув як Герой.
20 травня на офіційному сайті Президента України з’явилася петиція з проханням присвоїти почесне звання Героя України (посмертно) солдату Мустафаєву Рустаму Діловаровичу. Її автор - брат загиблого героя Руслан Мустафаєв.
Мешканець Запоріжжя, який теж ставав на захист України, просить Президента розглянути петицію щодо присвоєння почесного звання «Герой України» (посмертно) солдату Рустаму Мустафаєву, позивний «Султан», 27 лютого 1993 року народження, військовослужбовцю військової частини А1556 — стрільцю-зенітнику 3 зенітного ракетного відділення зенітного ракетного взводу 1 гірсько-штурмового батальйону 128 окремої гірсько-штурмової бригади.
«Рустам Мустафаєв народився та проживав у місті Запоріжжя. Він був азербайджанцем за національністю та гідним громадянином України, який свідомо став на захист української держави, її свободи та незалежності.
Рустам був люблячим сином, братом, доброю та справедливою людиною. Його поважали побратими, друзі та всі, хто його знав. Рустам завжди відстоював правду та власну думку, навіть перед командуванням, за що його щиро цінували та поважали. Він був людиною з великим серцем — завжди готовий допомогти тим, хто цього потребував, підтримати словом чи ділом.
Для багатьох Рустам став справжнім другом і людиною, яку неможливо забути. Він умів об’єднувати людей навколо себе, був душею компанії, щирим, відкритим та небайдужим.
З липня 2023 року Рустам боронив Україну на Запорізькому напрямку у складі 128 окремої гірсько-штурмової бригади.
На передовій, у найважчих та найнебезпечніших умовах, проявив себе мужнім, відважним та доблесним воїном, який до останнього залишався вірним військовій присязі та Українському народові.
28 березня 2026 року поблизу населеного пункту Малі Щербаки Запорізької області Рустам Мустафаєв загинув під час виконання бойового завдання, виявивши незламність», - написав про брата Руслан Мустафаєв.
...Історія родини Мустафаєвих розпочалася у Запоріжжі. Голова цієї родини - азербайджанець, його дружина — українка, з Вінницької області. Діловара направили на навчання в інженерну академію від військової частини в Кишиневі, де він проявив себе гарним військовослужбовцем. Олена приїхала у Запоріжжя працювати.
Познайомилися, одружилися. Тут у родини народилося двоє синів: у 1991 році Руслан, у 1993 році — Рустам.
Коли в країні почалася широкомасштабна війна, брати, попри проблеми зі здоров’ям, пішли в територіальний центр комплектування і попросилися, щоб їх взяли захищати Україну. Отримали відмову. Але від своїх намірів стати на захист країни від російських окупантів не відмовилися.
У червні 2023 року Руслан мобілізувався, а днів через 10 підписав контракт його брат.
“Ми народилися і виросли у Запоріжжі. Рустам ще з дитинства захоплювався машинами, почав ремонтувати їх десь у 12-13 років, - розповідає Руслан Мустафаєв. - Закінчив 39-у школу. Потім у 2009 році вступив до Державного навчального закладу "Запорізька державна інженерна академія", закінчив у 2014 році за спеціальністю "Машинобудування».
Працював на себе — ремонтував машини запоріжцям, холодильники.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з ним пішли в ТЦК, але отримали відмову, бо були “обмежено придатними” і не проходили строкову службу. Рустам став допомагати у будівництві захисних споруд у Запоріжжі, в нього був свій автобус, яким возив мішки з піском за різними адресами.
У 2023 році він познайомився з командиром підрозділу 128 гірсько-штурмової бригади, які стояли на Запорізькому напрямку.
Познайомився, власне, через свою основну спеціальність. Військовим треба було відремонтувати машину, за яку ніхто із фахівців на запорізьких СТО не брався. На якійсь із станцій техобслуговування командиру дали телефон Рустама — мовляв, якщо він не відремонтує, то допомогти ніхто не зможе.
Вони поспілкувалися і командир сказав брату: “Якщо відремонтуєш, заберу до себе”. У них при артилерії був ремонтний підрозділ. Рустам відремонтував, командування дало відношення на військомат і так Рустам потрапив у 128 гірсько-штурмову бригаду.
Спочатку поїхав в “учебку” в Мукачево, ця бригада із Закарпаття, потім його направили в НАТОвський центр в Британію. А вже після закінчення навчання в цьому центрі брат прибув на Запорізький напрямок. На Запорізькому напрямку він і служив до своєї загибелі 28 березня 2026 року.
Людей, на жаль, не вистачало і Рустам потрапив у піхоту. Хоча ледве ходив — у нього була велика грижа. Вони втрьох три місяці перебували на позиції під Малими Щербаками, евакуювати їх не було змоги. Усі троє загинули від “пташок”, їх там присипало, довелося відкопувати...”
Проводжали Героя згідно ритуалу прощання з захисниками “Герой на щиті”, прощання проходило на Хортиці. Вічна пам’ять...
За словами Руслана Мустафаєва, на захист України стали і інші їхні родичі. На жаль, зник безвісти біля Лиману в січні цього року його двоюрідний брат, дядько зараз воює на Сумському напрямку.
Він сам також до останнього часу, попри проблеми зі здоров’ям, був військовим. Має дуже насичену біографію військового.
“Я мобілізувався в запорізьку бригаду “Кара Даг”, починав нацгвардійцем. Став у мінометку, потім швидко зрозумів, що війну виграють дрони. Сам вчився управляти безпілотниками. В бригаді якраз взвод безпілотних систем сформувався, вони мене до себе забрали.
Потім мої хороші друзі з новоствореного загону особливого призначення “Тайфун” до себе позвали, оскільки в мене вже був досвід. А їм потрібні були досвідчені фахівці.
Перші півтора року з “Кара Дагом” стояли біля Малої Токмачки, потім бригаду перекинули в Покровськ, там теж був гарячий напрямок, було важко.
Після переходу в “Тайфун” побував багато де. Ми виїжджали на 2-3 місяці на різні напрямки допомагати різним бригадам. Куп’янськ, Добропілля, Родинське... Останній напрямок перед звільненням — Вовчанськ”.
- Руслане, а як батьки поставилися до вашого бажання стати на захист України?
- Вони були проти, але ми з Рустамом по іншому не могли. Батькам, щоб вони не хвилювалися, нічого спочатку не казали: Рустам розповідав, що ремонтує машини, я — що охороняю полігон. Коли час пройшов - сказали.
Важко сидіти вдома, коли на Запоріжжя летять дрони, КАБи, ракети. Вже після смерті Рустама батьки настояли, щоб я звільнився. ...
Азербайджанець, який став на захист України, хоч мав всі підстави залишатися вдома. Але не зміг залишитися осторонь і взяв у руки зброю.
«До нього тягнулися дітки. Він дуже любив дітей. Для деяких діток своїх друзів був названим батьком. На превеликий жаль, своїх діток немає. Рустам мав погане здоров'я, він потребував операційного втручання. На початку повномасштабного вторгнення старався допомагати як цивільний. Але говорив: «Там всі такі. Я трохи прожив, а там зовсім діти», - згадує про сина-героя Олена Миколаївна. ...
Смерть Рустама Мустафаєва стала величезним ударом не тільки для рідних, а й для усіх, хто його знав. Він гідний того, щоб мати почесне звання “Герой України”(посмертно). Підтримайте електронну петицію! .Підписати її можна
