Долі земляків
Лютий, віконце у весну. Чотири лютих не місяці – роки, все далі ведуть у чорноту воєнних безрадісних ночей, стривожених днів. «Учора все було зелене. Учора все іще було…» - ностальгічні рядки Ліни Костенко приходять на згадку, коли думаєш про наше довоєнне життя. Звісно, було б перебільшенням ідеалізувати його безхмарність. Жилося по-різному. Але не жахалися неба, його вбивчої сили, не боялися засинати з думкою, що кожна ніч може бути останньою. Спливло чотири невимовно важких воєнних роки, які позначилися на кожному з нас без винятку. Війна жорстоко забирає кращих - молоду силу. А старшим важко без спогадів, вони як ковток повітря, місточок з минулим, коли перебираєш їх, мов коштовні камені з розірваного намиста. І, звичайно, сподіваєшся, що чорне марево війни неодмінно відступить, щезне.
Не дивно, що наша розмова зі Світланою Гарячковською також почалася зі спогадів. Про її зранений Оріхів, рідну Преображенку, де чекає жінку такий дорогий серцю дім. Якби залишені будинки могли плакати, їхня хата зранку до вечора обливалась би слізьми, вона сумує і здригається від постійних вибухів.
Пані Світлана нині мешкає у Запоріжжі, винаймає тут житло, працює вахтеркою в академічному ліцеї, - прожити переселенкою на саму невелику пенсію вкрай сутужно. Жінка до дрібниць пам’ятає той 24 лютневий день чотири роки тому. Вона лікувалася на стаціонарі обласної лікарні, і цього дня мала виписуватись, вже й сина попередила, щоб приїхав. Іще звечора нічого не віщувало біди. А на світанку усі шість жінок у палаті відділення прокинулися від страшних вибухів. З восьмого поверху здавалося, що гуде повітря і земля. Схопилися за телефони: війна! Коли верталися з сином додому, трасою на Запоріжжя рухалась колона автівок з донецькими номерами. На Оріхів машин не було.
«Відтоді почалися наші страшні дні, - згадує жінка. - Чужинці швидко зайшли в Токмак, Нестерянку, а ми в Преображенці з гори все бачили. Вибухав фосфор і падав вогняний дощ. Перші дні іще жевріла надія, хоча дуже примарна, одне одного заспокоювали, гуртуючись з сусідами: це ненадовго, нас не віддадуть на поталу. Іще вірили…А вже чотири роки».
Роботу, яку жінка віддано любила, довелося залишити там, в Оріхові. У хірургічному відділенні центральної районної лікарні пані Світлана працювала оператором комп’ютерного набору. Здавалось би, непомітна технічна робота на тлі колективу хірургів, нічого особливого. Але вона вкладала в неї душу, розуміння, що лікарі, котрі годинами стояли за операційним столом, не повинні витрачати багато часу на рутинну паперову роботу, їхня місія в рази важливіша – порятунок хворих. У відділенні на 40 ліжок доводилося заповнювати безліч документації, переносити в комп’ютер дані про історії хвороб сотень хворих, готувати виписки тим, хто одужав. Численні звіти – квартальні, річні також лягали на її плечі.
Світлані ніколи не видавалось обтяжливим сидіти за комп’ютером, працювала швидко і уважно. Її цінували за відповідальність. А опанувати розумну машину їй допоміг світлої пам’яті завідувач відділенням Ігор Миколайович Банніков. Це у нього, єдиного в лікарні на той час, з’явився комп’ютер, і перші уроки грамотності на новій техніці жінка отримала від керівника.
Давно то було. А пам’ять не дає забути тих неповторних днів, коли на роботу йти було радісно ще й тому, що в цьому колективі хірургом – травматологом працював коханий чоловік Олександр. У обох це був другий шлюб, стосунки цінувалися особливо трепетно, серця були відкриті, очі і душі світилися. «Така любов буває раз в ніколи» - це про них. Дім, де оселилося щастя, вони придбали не у гомінкому місті, а у затишній Преображенці і щодня їздили звідти на роботу. Доля відвела прожити в цій оселі разом 25 років. Сільська хата у добрих господарів перетворилася в оазу райського куточка. Умілі руки Олександра творили дива, і тепер, коли чоловіка, на жаль, уже немає на світі, кожна річ, якої торкався, доносить до жінки його тепло, незабутнє світло його душі. Чоловік для неї живий, він поруч, «такого, як Сашко, не буде…» Розмовляє з ним, радиться, журиться. А він усміхається з фотографії…
Її коханого Сашка не стало за рік до війни. Фарби довкола потьмяніли, і одна біда лягла на іншу - війна підсилила особисту втрату, і в цих нових реаліях треба було шукати сили для життя. У Запоріжжі відкрилося релоковане з Оріхова лише поліклінічне відділення районної лікарні, стаціонару не передбачалося, тож довелося попрощатися з колишньою роботою. Світлана трималася Преображенки, - давала лад оселі, доглядала город, квітники, тримала невелике господарство, тут оживала її душа. Зраділа, що може прислужитися захисникам, які на той час були у цій місцині – прихистила кількох молодих військових. Їй до вподоби були ці хлопці, цікаві й рухливі, з молодечим відважним запалом юності, яких війна змусила відірватися від родин і жити у чужому селі. Намагалася, як могла, облаштувати їхній побут, готувала смачненьке. А сама тішилася спілкуванням, яке тривало, аж поки юнаки не відправилися на інші позиції.
Ворог люто наступав на Оріхів, обстрілював довколишні села, мешкати у Преображенці стало небезпечним. Світлана винайняла квартиру у Запоріжжі. Проте за кожної можливості, поки була змога, на крилах летіла у село. «До війни я сама кермувала автівкою, - згадує, - і пролітала ця дорога на одному диханні. Під обстрілами це стало просто небезпечно, перевізники не ризикують, але до останніх часів, я таки пробиралася. Це було святом – звечора складати сумку, збирати корм для песиків і котиків, яких годують сусіди і які так мене чекають. Відкриваєш фіртку, а віддані душі мчать назустріч. Дорогою міркувала, що посію, посаджу. Душа наповнювалась таким невимовним щастям – додому!
Агресори вкрали у нас частину життя. Що я відчуваю зараз, з розбитим серцем? Пекуче відчуття втрати. Я не вдома. У нас з чоловіком була можливість купити будинок у місті, але ми обрали село. Захоплено робили ремонти, раділи кожному дню. Ми були гарною парою, це було таким щастям – жити з чоловіком, який тебе кохає. Тож для мене дім, це і живий спогад про мого Сашу. Як подумаю, що будинка може не стати під час чергового прильоту, мені бракує дихання. Тому їду і цим живу. А скільки було, що ховалася на городі. Якось сапала грядки, касети падають - смерть довкола розлітається, страшно і моторошно, я впала в кукурудзу, думала, що в землю вросту, читала молитву, просила Бога зберегти мене. Пізніше розповідала синові, він дуже просив мене більше не їхати. А я не просто їхала, я доглядала город, у мене там чистесенько, виплекані троянди. Не знаю, як передати, що для мене мій дім. Він уже із побитим дахом, і підлатаний, дорогий до сліз. Я іноді й сама ремонтую, - сиджу в підвалі, почула, що трохи притихла стрілянина, виходжу і щось роблю, самотужки. Сказати, що не боюся, буде неправдою, але є щось вище за страх, і воно мене оберігає. Ворогу нас, українців, ніколи не зрозуміти. От потепліє, поїду знову і садитиму город».
Пані Світлана з любов’ю говорить і про Малу Токмачку, стежить за подіями довкола села. Там вона народилася, закінчила школу, там пройшла неповторна юність. До війни з однокласниками збиралися на вечір випускників, милувалися, якою красунею стала школа з ошатним ремонтом – окраса села. Їхній випуск 1980 року був першим у новій школі. Усе в минулому, ворог поцілив не лише у будівлю, в серце села, завдав невимовного болю директору закладу Олександру Григоровичу Гамову, для якого тепер це незагоєна рана.
«Війна змінила нас усіх, - міркує жінка, - усіх до одного. Просто на очах постаріли мої родичі, земляки. Стреси знищують здоров’я, люди передчасно полишають цей світ, вмирають від інсультів та інфарктів, не в змозі пережити жорстокі будні. А чого варте поневіряння на чужині, нескінченні втрати. Багато мешканців Оріхівщини поїхали, тамуючи печаль, і знають, що ніколи не повернуться в рідні місця. Інші, хоч і розуміють небезпеку, проте тримаються до останнього, не можуть кинути дорогі місця, той куточок, де тепло твоєму серцю, де росли твої діти. Багатьох стримує брак фінансів, пенсії ледь стає на харчі, ліки. Дивлюсь на печальні обличчя брата з родиною, серце крається - не знають, що буде завтра.
Війни завжди приносять страждання, а зараз і поготів, це страшні випробування не знаної раніше зброї, нечувані знущання агресорів. Моя бабуся, мамина мама, дуже багато розповідала мені про Другу світову. Запам’яталося, як казала, що перед тим, як скидати бомби, небом летіли листівки – попередження для цивільних про удар з повітря. На нашому городі був виритий окоп і всі встигали сховатися там. У бабусі було чотири дочки, зберегла усіх. Хто б міг подумати, що ми будемо порівнювати ступінь звірячої ненависті агресорів двох воєн і розуміти, що навіч бачимо невидану жорстокість: смертельне залізо летить на голови дітей, породіль у пологовому будинку».
Жити у постійному стресі неможливо, додає сил робота, спілкування із земляками, жіноча дружба. «Більше сорока років нашій дружбі з Людою Калашниковою, - каже. – Працювали в лікарні, тоді життя розводило нас різними стежками, але ми завжди були одна в одної. Зустрічаємось іще з однією Світланою, збираємось утрьох, шкода, не під власним дахом, бо ж «переміщені», зате з відкритими серцями. Із розмовами про дітей – онуків, оріхівськими спогадами, і неодмінно – з вірою в перемогу. Мусимо її вимолити, вижити і обов’язково дочекатись».
Ганна Кліковка
Ілюстрація створена штучним інтелектом
