Останні дні вдома: між надією і небезпекою

Рішення залишити дім для родини Сиротенків не було раптовим. Воно визрівало поступово — між надією і страхом, між очікуванням і реальністю, що стрімко руйнувала звичне життя.

Спочатку, пригадує героїня, люди ще трималися за можливість залишитися. Чекали на стабілізацію ситуації, на відновлення зв’язку, на будь-які ознаки, що стане легше: «Переговори. Ось  відкриється вікно, ось договоряться, ось все наладиться. Не хочеться з дому виїжджати».

Та з кожним днем надія танула. Обстріли ставали інтенсивнішими, руйнування — ближчими, а небезпека — відчутнішою. Люди змушені були ховатися у підвалі, не маючи змоги навіть вийти назовні: «А потім як почали лупити дронами, кабами, як почали, що не вийдеш з погріба, тільки висунемось, а вони летять, свистять. Давай виїжджати».

 

За кілька тижнів до евакуації поруч із їхнім будинком були зруйновані інші оселі та адмінбудівлі. Зник зв’язок, і це остаточно ізолювало людей — вони не могли ні покликати допомогу, ні дізнатися новини: «Як же ж нам вибратися… і зв'язок припинився, бо порозбивали. Не було звідки позвонить, щоб приїхали за нами, забрали».

Вирішальною стала допомога небайдужих — саме завдяки зусиллям знайомої жінки вдалося передати інформацію про людей, які чекали на евакуацію. Родина разом з іншими мешканцями кілька днів жила в повній невизначеності, фактично на межі відчаю: «Ми сидимо вже, поскладалися… і ждемо, ждемо вже три дні… вже розувірилися, думаємо, прийдеться нам тут вмирати».
Звістка про евакуацію з’явилася раптово — серед ночі. Люди чекали до ранку, не знаючи, чи справді вдасться виїхати.
Коли нарешті з’явилася можливість залишити небезпечну територію, часу на роздуми вже не було. Зібрані речі, готовність до виїзду — і швидкий рух у напрямку більш безпечної дороги. Та навіть ця дорога виявилася небезпечною: «Тільки від’їхали трохи… як бабахне дрон, як шарахне».

Врятовані, але не спокійні: думки про тих, хто не виїхав

Після евакуації Микола Сиротенко говорить не про страх і не про зруйнований дім. Насамперед — про тих, хто залишився. «Я себе винуватим відчуваю… там один дядько залишився…».

Це відчуття не зникає навіть після порятунку. Поруч із ним — дружина Таісія. Вона згадує момент, коли їх могло не стати. «Я тільки помолилася перед цим, тільки Бога попросила, щоб все добре було — і бахнуло. Живі, слава Богу».

Подружжя евакуювали рятувальники із села Омельник. Виїжджали в темний час доби. Людям допомогли зібрати речі, сісти в машину — і рушили. Але вже на виїзді з села автівку атакували.

Евакуація під обстрілами

Рятувальник Денис Шингеренко згадує: «На виїзді з населеного пункту нас наздогнали два FPV-дрони, влучили поруч з машиною».
Після вибуху діяти довелося миттєво.

«Там одразу не зрозумієш… сильний вибух, потім жаром вдарило по ногах. І ти за три секунди розумієш, що ситуація складна, але діяти треба».

Автомобіль зазнав пошкоджень — із чотирьох коліс лише одне залишилося цілим. «Ми на одній шині доїхали до найближчого населеного пункту. 30 кілометрів їхали на одному скаті».

Згодом колесо замінили й продовжили рух, поки не дісталися безпечнішого місця, де людей змогли передати далі.
Для самого рятувальника цей випадок став першим, коли вибух був настільки близько. «Кожна евакуація — це виїзд близько до лінії бойового зіткнення. Але щоб так — це перший раз».

Попри це, роботу не зупиняють. «Ми зараз не зупиняємося, продовжуємо евакуацію, тому що життя людей — це найголовніше».
«Жили в погребі до останнього»

Останні місяці перед евакуацією Сиротенки жили фактично під землею. «До останнього дня — в погребі. З надією, що все буде краще», — згадує Таісія Миколаївна.
В Омельнику жили батьки Миколи Івановича, за якими він доглядав. Так і залишилися жити в батьківському будинку. Донька з онукою — окремо, в Оріхові. Коли обстріли посилилися, подружжя облаштувалося в підвалі.
Їхній дім — як і більшість у рідному Оріхові — знищений. Багатоповерхівка, де була квартира, обвалилася: спочатку зруйнувало верхні поверхи, потім під’їзд просто впав.
Виїжджати вони не поспішали. Ще на початку, після першого обстрілу, що був поряд з будинком,  виїхали. Та згодом повернулися — відновлювали житло, доглядали господарство, годували покинутих тварин. «Я чотири рази відновлював хату… Там собачки всі зійшлися, ми їх кормили. Тягнули до останнього», — каже Микола Іванович.

Дім, якого більше немає та нові виклики

Втрата дому — це не лише про будівлю, а про ціле життя, яке доводиться починати заново: «Було все — і нема нічого… ну, переживемо».
Разом із цим з’являються й практичні труднощі. Щоб отримати компенсацію, потрібно впорядкувати документи: «Сказали — треба привести власність до порядку… потім уже компенсація, сертифікат».

Евакуація не завершує історію — вона лише відкриває інший, не менш складний етап.
Подружжя тимчасово проживає у наданому  житлі, але шукає варіанти самостійно. Основна проблема — гроші: «4 тисячі плюс комуналка… у нас 13 тисяч доходу. Ми просто не потягнемо».

Значна частина коштів іде на ліки. В умовах обмеженого бюджету навіть базові витрати стають викликом.
Попри це, Микола Іванович не говорить про безвихідь: «Я не опускаю руки. Як надумав — іду… а там як Бог дасть».
Таісія більше говорить про вдячність — і рятувальникам, і за те, що залишилися живі: «Дякую вам, хлопці… добре, що в світі є такі люди».

Працюють заради інших

Є ризик, що і самі рятувальники можуть опинитися серед постраждалих в подібних ситуаціях. Машину досі відновлюють, але вони вже пересіли на іншу і знову виїжджають на виклики — без пауз і застережень. Бо для них це не виняток, а щоденна реальність служби.

«Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для чужих виборе життя», — каже Денис Шингаренко, і в його словах немає пафосу: це принцип, із яким він приходить на роботу щоранку і за яким продовжує їхати туди, де небезпечно, щоб встигнути врятувати інших.

Ця історія — про людей, які втратили дім, але не втратили здатність триматися. Про рятувальників, які працюють під обстрілами. І про вибір, який сьогодні доводиться робити багатьом — залишатися чи їхати, рятуватися і починати все з нуля.