На мосту було вітряно. Пронизливий, з першими колючими сніжинками, вітрюган шарпав благеньке пальто, і Сергій вилаяв себе, що вибрався сюди таким собі піжоном – чорний кашемір, довгий червоний шарф, модні кросівки.
- Невже я ще хочу їй сподобатись, а може вразити? – спитав себе майже вголос. Її, Катерину, яку колись до нестями кохав, а зараз на дні спортивної сумки привіз документи на розлучення з нею.
Запитання було німим, глухим, як отой хробачок, що десь глибоко заховався, і так настирно і нудотно точив, особливо ночами, здавалось, що серце кровить. Як воно може кровити насправді, кардіохірургу Сергію Кришталю достеменно відомо, а от як зловити, видалити те цупке дияволя, він не знав. Боровся з ним роботою – вдень і вночі, операційна була його пристанищем, порятунком від туги. Спав уривками у своєму кабінеті, і, попри суворі заборони головного, прихистив тут рудого кота з відірваним вухом. Кіт був суворим і мовчазним, їжі не просив, знав своє місце, з гідністю і спокоєм не гребував лікарняним харчем. Рудий пройшов бурхливими житейськими штормами, загартувався в боях за виживання, і тепер, відігрівшись у теплому прихистку, спогорда, примруживши очі, іронічно дивився на метушливий світ.
Сергій назвав кота Боцманом, із рукава старої тільняшки зробив йому чудернацький прикид, у ній котяра виглядав мудрим бувалим морським вовком.
- От вона б такого не потерпіла, - якось вночі, повернувшись з операції, сказав хірург своєму напарнику, побачивши, як той перевіряє його тарілку з пізньою вечерею, – Катерина, ти ж розумієш, напевне, вигнала б тебе, довго перемивала б тут посуд і підлогу. То робота її так вишколила, анестезіологія – сувора муштра.
Тоді, у нього був феєрично піднесений настрій – у запеклому двобої з кістлявою, який тривав пів ночі, він вирвав з її лабет хлопчину, який відчайдушно робив селфі й зірвався з даху багатоповерхівки.
Під настрій Сергій розповів Боцману про любов усього свого життя. Вони навчалися в одній школі, потім на одному курсі в медичному. До Катерини залицялося пів курсу хлопців їхнього потоку, а у групі вона була єдиною дівчиною. А обрала Сергія, розумного й талановитого - на останньому курсі він уже оперував, збирав матеріал для кандидатської. В інтернатурі вони побралися, і знову були поруч – робота в одній клініці, він хірургом, вона - анестезіологом. Підростав Антон.
То були щасливі роки, - разом мріяли, будували свій побут і цементували свої стосунки, мандрували. Усього добивалися власною працею. І ось коли вже перебралися у свій гарний дім, Сергій захистив докторську, а Антон був у десятому класі, почалася війна.
- Боцмане, що я зробив не так?, - Сергій майже прошепотів, бо ці спогади давалися болісно, і хробачок, який на час притих, знову зрадливо заворушився. – Що не так? Може все зламалося тоді, як сиділи на кухні, і вирішували, як жити їм цією війною. Може йому слід бути рішучим і наполягти : ми разом, ніхто нікуди не їде! І все обернулося б інакше. Але Катя плакала, якось озлоблено кидаючи йому у вічі : «Я збережу Антона, він не ляже на операційний стіл з відрубаною ногою!» І ті сльози, проти яких чоловік був безпорадним, перемогли. Дружина з сином поїхали у Прагу, куди в гарні роки мандрували у відпустки, де мешкав колега Сергія, опонент на захисті дисертації. Він допоміг на перших порах влаштуватися.
А далі пішли дні, місяці, майже чотири роки. Сергій кілька разів приїздив до родини, і щоразу відчував, як вони віддаляються. І фізично, та радше - морально. Виходило, що у скайпі їхнє спілкування було теплішим. Катя за спеціальністю не працювала, - підтвердити диплом без знання мови було нереальним, а сідати за словники їй було не до снаги. Пристала до родини земляків, які мали власне кафе і пекла для них торти. Висококласний анестезіолог, дружина захоплено читала йому відгуки, як люди хвалили її смаколики. Йому б тоді посміятися, підтримати, заохотити, а він окрім досади, не відчував нічого. І вишуканий торт, яким Катя пригощала, гірчив. А її розповіді, що за тиждень чаклування над кондитеркою отримує свою колишню місячну платню в клініці, відверто дратували.
Антон адаптувався краще і навіть вступив до місцевого вишу. Щоправда, зізнався батькові, що мріяв зовсім не про це і напевне, кине навчання.
- То може повернешся? - з надією запитав сина. І почув такий різкий вибух заперечень Катерини, що до тої розмови не поверталися. Їхав додому спустошеним, розуміючи, що життя розкроїлося навпіл. Колись у дитинстві батько привів малого Сергія до старого могутнього дуба, якого навпіл розітнула блискавка, зі словами : «Бачиш, синку, що воно таке – стихія». Зараз зовні невидима, але дуже потужна стихія косила їхню таку щасливу колись сім’ю.
Жили іще рік, кожен займався своїм. Чужіло все – розмови, бажання, інтереси. Ось уже й до розлучення залишився один крок. Тому, вирушаючи в чергову поїздку до родини, поклав на дно рюкзака синеньку папку з документами : заведе Катерина мову, яка незримо витала над ними, а він їй – ось, все готово. І стане таким собі скаліченим Боцманом…
…Вітер рвав тонкий кашемір, випробовуючи Сергія на міцність. Це був улюблений їхній з Катею празький міст. Кажуть, хтось порахував їх і вирішив, що мостів у Празі більше 30. А вони після одруження полюбили цей, найбільший, оповитий легендами, з чудернацькими істотами, кожна з яких має свою історію. Тоді, у весільну подорож, вони присягнули біля статуї святого Яна переживати всі труднощі разом. Сергій ішов на те місце, без надії сподіваючись, що зустріч з біблійним святим щось змінить у його житті. Радше хотів воскресити ті далекі спогади. Ось тут стояли, тут обіймалися і загадували сокровенне. Ян поблажливо споглядав з високості, наче щось знав наперед…
Сергій доторкнувся долонею до заповітного місця на барельєфі і відчув, як теплі жіночі пальці стисли його руку…
Ганна Кліковка
Ілюстрація згенерована штучним інтелектом
