Валентина Григорівна Міхєєва із села Преображенка пережила чотири роки під безперервними обстрілами. За цей час війна стала для неї не хронікою новин, а щоденною боротьбою за виживання — без світла, без зв’язку, під постійною загрозою ударів артилерії, авіабомб і дронів. Вона говорить про це спокійно, але за кожним словом — пережитий страх, втома і вдячність тим, хто допоміг їй врятуватися. «Я чотири роки знаходилася під оцими страшними кулями. На нас і гради, на нас і КАБи, і артилерія, і дрони», — згадує вона.
До останнього Валентина Григорівна не залишала село. Каже, трималася через людей, які залишалися поруч. Вона допомагала односельцям, домовлялася з волонтерами, приймала гуманітарну допомогу, організовувала роздачу хліба. Навіть у постійній небезпеці намагалася підтримувати порядок і допомагати тим, хто не міг подбати про себе сам.
Та з часом ситуація стала нестерпною. Магазини закрилися, базари перестали працювати, будь-яка машина в селі ставала мішенню для дронів. Люди залишалися фактично відрізаними від світу. «Світла не було, нічого не було, машини не можна — дрони б’ють. Люди вже не приїжджають, все позакривалося», — каже жінка.
Попри це, у Преображенці ще залишалося близько шістдесяти людей — переважно літніх, тих, кому не було куди їхати або не було за що починати життя заново. Валентина Григорівна добре розуміє їхній вибір, бо сама довго не наважувалася виїхати. Але зрештою визнає: залишатися далі означало щодня ризикувати життям.
Евакуація відбулася 13 березня цього року. Разом із сином, який має інвалідність, її вивозили вночі. Для неї ця операція стала порятунком, а люди, які її здійснили, — справжніми героями. «Вони ризикували своїм життям, але під покровом ночі вивезли нас. За це їм дуже велике спасибі», — говорить вона.
Сьогодні Валентина Григорівна з сином живе в орендованій квартирі. Зізнається, що на одну пенсію це дуже важко, особливо коли доводиться платити за житло. Але навіть у таких умовах вона не шкодує про рішення виїхати. «Життя трошечки цінніше за той будинок і за те все, що залишилося», — каже вона.
Її будинок у Преображенці пошкоджений, вулиця майже знищена. За її словами, російські удари не припиняються, а цілі вулиці просто стирають із лиця землі. «Там пекло, справжнє пекло. Вони стирають КАБами просто вулиці під нуль», — говорить Валентина Григорівна.
І все ж навіть після пережитого вона не втратила головного — вдячності й людяності. Особливо тепло говорить про рятувальників і волонтерів, які роками приїжджали до них із гуманітарною допомогою. Для неї вони стали рідними людьми. «Вони мені стали моєю родиною за чотири роки. Завжди приїжджали з настроєм, з гумором, і вони нас надихали жити далі», — каже вона.
У її словах немає пафосу, лише щира вдячність тим, хто підтримував людей у найтемніші часи. Навіть зараз, перебуваючи далеко від дому, вона говорить про них із теплотою і хвилюванням, ніби про близьких родичів.
З пані Валентиною говорили напередодні Великодня, але святкового настрою майже немає. Війна не залишає місця для радості, коли рідний дім зруйнований, а серце залишається там, у селі під обстрілами. «Свято велике, але дуже тяжко, бо ми не дома», — зізнається вона.
Та попри все Валентина Григорівна вірить, що ще повернеться. Навіть якщо замість дому залишаться лише руїни. «Як тільки закінчиться війна, я готова і в ті руїни», — говорить вона.
У цих словах — вся правда про життя людей на прифронтових територіях. Про втрати, страх, вимушений від’їзд і про незламний зв’язок із рідною землею. Історія Валентини Григорівни — це свідчення війни без прикрас: коли навколо руйнується все, людину тримає віра, пам’ять і надія повернутися додому.
