Оріхівці пам’ятають його малим допитливим хлоп’ям, який віддавав перевагу не іграшкам, а живим тваринкам. Минали роки, і  земляки бігли до випускника ветеринарної академії, коли ставалося лихо з песиками чи котиками, знали, що тільки цей, упевнений і спокійний лікар, дасть їм раду. Тепер перед очима зраненого ворогом Оріхова Максим Лола постає у формі бійця ЗСУ, він захищає нас від ворога. 

Макс приїхав у Запоріжжя в коротку відпустку, зненацька відчинив двері у домівку, де тепер мешкає родина, і шокував матусю Ілону, бабусю Людмилу Олександрівну. Обіймають, роздивляються, вловлюючи у рідному хлопчику вже інші, незнайомі риси, - перебування у тих точках, які у зведеннях називають «гарячими», дуже швидко позначається на бійцях.
Тема мобілізації зараз дражлива в суспільстві. І призов, і військові будні новобранців почасти обростають неймовірними чутками, які лякають молодь, а радше їхніх рідних, які всіма силами прагнуть вберегти синів від війни. Саме тому старший бойовий медик 1 батареї 2 самохідного артилерійського дивізіону однієї з фронтових бригад Максим Лола згодився на це інтерв’ю, щоб розповісти правду, як війна увійшла в його долю.

Той день, та ніч…

Максим перебував на денному стаціонарі з діагнозом гіпертонічний криз. Повідомив про це  ТЦК, бо вже збирав довідки, з якими мав  стати на облік.

«До служби готувався, - розповідає, - лише мав намір піти в підрозділ, де згодилася б моя освіта - я закінчив ветеринарну Академію. Проходив медкомісію, з собою мав направлення на медогляд, прикріплення до військової частини, де було вказано дату на ВЛК. Зима, 17 грудня, на мені легка куртка, кросівки. Так зі стаціонару пішов у нашу Оріхівську поліклініку, де взяв довідку, що вмію працювати зі зброєю. Вийшов на вулицю, а тут вже чекають троє у формі, посадили в машину і поїхали. На всі представлені мною документи ніхто не зважав. У військкоматі, куди привезли, теж жодних розмов. Підійшов хлопець: «Ось тобі 200 запитань психологічного тесту, сідай пиши». Коли я почав відповідати, зрозумів: «Приїхали».  Нас у підвалі, де опинилися, було 11. Курити випускали по одному під наглядом. Телефони забрали, але мені вдалося зателефонувати додому. У підвалі було гамірно: студенти вимагали адвоката, хтось скаржився на гепатит, інші просили повідомити батькам. Пізно ввечері нас оглянув лікар, відтак  почався військовий марафон. Нас повезли у Дніпро в ТЦК. Там розмістили у казармі, годували в їдальні. Представники  бригад «покупців» обирали майбутніх новобранців по вікових категоріях, вітається вища освіта і придатність до служби. Я потрапив у механізовану бригаду, яка лише формувалась. Знову автобус, ніч.  Вранці опинилися в дрімучому лісі однієї із областей Заходу України. З Півдня  приїхали в люті морози. Я у тій же «вітрівці», благеньких кросівках. Отримали форму лише увечері. Далі обійшли численну  комісію, де тебе «просвічують», як на рентгені. Спілкувалися не менш, як з 30 спеціалістами. Великого значення надається психології, - загалом за сім місяців служби ми більше десятка разів писали психологічні тести». 

Ложка – наше все!

Максима вирізняє уміння володіти собою. Він не метушливий, сприймаючи ситуацію, оцінює, наскільки її можна змінити, якщо ж ні – заспокоїтись, прийняти, навчитися справлятися з нею. Там, у підвальному приміщенні військкомату, під вигуки, крики і стенання молоді, він закинув себе на верхню полицю двоярусного ліжка і спробував релаксувати – згадував щось кумедне зі свого мирного життя. Розмірковував, що далі.

Згадує:  «Сам здивувався, але тоді найсильнішим відчуттям був спокій. Звичайно, першою реакцією є шок: тебе виривають  із звичного життя, закидають у машину і везуть. Забирають телефон, відрізають від світу, сім’ї, яка теж хвилюється, нервує, не знаючи,  де ти. Людина просто зникає з цивільного життя і заявляться на зв’язку через кілька, а то й більше днів. Телефони нам віддали аж дорогою в Дніпро. Але далі все йшло так, як тоді мало бути».

Максима виручає природній влучний гумор і спокійна іронія. Наприклад, радить усім хлопцям, які потенційно  можуть потрапити під мобілізацію, ходити з ложкою в кишені. І це мовить зовсім не жартома: «На початку служби найцінніша річ новобранця – ложка. Ми всі ходили з ложкою, першу я купив, потім з дому прислали. У армійській формі є навіть кишенька для ложки». 

Марш-кидок і смуга перешкод

Перший армійський місяць, поки формувалася бригада, новобранці звикали до суворих буднів. Власне, справжня  «суворість» іще була попереду. Але й тоді ходили в наряди, зігрівали буржуйкою намет, де на двоярусних ліжках, зігріваючись у спальних мішках, ночувало три десятки таких самих «зелених» призовників. Пізніше почався вишкіл із загальної військової підготовки, де кожен не раз згадав, що шкільні уроки фізкультури були дитсадковими забавками.

«Зранку до вечора у «броніку» з повним спорядженням  ти бігаєш, лазиш, проходиш смугу перешкод, психологічну смугу, де все реве, свистить, над тобою проїздить «живий» танк, - розповідає Максим. – Це був жорсткий екзамен на витривалість. Важким був епізод, коли почала нестерпно боліти нога, - шкутильгаю, а треба бігти, ледь ступаю, а звучить команда бігом на смугу перешкод. Причому, під час обстеження медики не виявили причини. Робив собі знеболюючі ін’єкції, які не давали полегшення. Мабуть, просто нога сказала, що її до такого не готували», - жартує Макс. 

Не автомати і не танки…

Доля готувала Максима до зовсім іншої місії, мирної і благородної – рятувати тваринний світ. Розповідає його  бабуся, Людмила Калашникова: «Золотий наш хлопчик, Максік у дитинстві зовсім не грався машинками, хоча у нього було їх багато, розкішних і дорогих. Він мав своє захоплення -  розмотував пряжу, змотував її у клубки, годинами дивився, як плете моя мама, його бабуся Лариса. Вона ж навчила його плести, у нього гарно виходили килимки з капронових панчіх. У «війнушки», як більшість хлопчиків, ніколи не грався, а у п’ятому класі як сказав, що буде ветеринаром, так і збулося. Не злічити, скільки у нашій домівці було песиків, котиків, папуг, іншої живності. Ми були постійними покупцями Малого базару, везли в Оріхів партіями. Колись закупили королівських щурів, білих з блакитними плямами. Я їх страшенно боялася, а Макс верещав від захвату. У нього побувало більше сотні хом’яків,  хлопчик досліджував їхнє життя, споруджував дерев’яні клітки. Кролі множилися у геометричній прогресії, якось, вже у випускному класі, коли мав від’їздити на навчання в Академію, внук мені каже, - продай їх у зоомагазин. Я подарувала  живому куточку дитячого притулку, а юному зоологу заплатила гроші». 
Дитяча мрія набувала реальних обрисів в Оріхівській гімназії «Сузір’я», де уже з п’ятого формувалися класи за інтересами.

«Я вивчав лише хімію і біологію, інші дисципліни мене просто не мотивували, - усміхається Максим. – Дивуюсь, як мав оцінки з усіх предметів. Зате в двох улюблених просто купався. Добрий спогад про вчителів, які прищепили мені ту любов, низький уклін Надії Степанівні Гризоглазовій, яка навчала хімії, і Антоніні Яківні  Коршун – вчительці   біології. З ними наука сама вкладалася в голову, і  тести склав легко, з найвищим балом, вступивши до  Харківської державної зооветеринарної Академії. Там на стаціонарі упродовж семи років долав бакалаврат і магістратуру. На старших курсах  в Оріхові поєднував навчання з роботою в Оріхівській районній державній лікарні ветеринарної медицини».

Професія і на війні згодилася

Після загальної підготовки у військовій частині Максим пройшов спеціальний курс навчання на бойового медика. «Тим, хто боїться, що його просто з дому повезуть на нуль, скажу відверто - це помилкове уявлення, - розповідає військовий, -  без спеціального навчання нікого нікуди не відправляють. Курси я проходив 30 днів. Там поєднувалось те, що було на загальній військовій підготовці плюс спеціальний медичний вишкіл. Моделювали бойову ситуацію, де потрібно було грамотно виконати дії з порятунку бійця з пораненням голови, шиї, кінцівок, тулуба. Відпрацьовували дії за будь-якої погоди в максимально екстремальних умовах. Всі процедури – переломи, опіки, поранення ми мали виконувати  автоматично. У підсумку теоретичний цикл я склав на відмінно, практику з дещо нижчим балом, але приймала її суворий інструктор, бойовий медик, у якої цей результат вважався високим. 

Мені у цій підготовці дуже допомогла робота в нашій Оріхівській (Пологівській)  організації Товариства Червоного Хреста, де я працював три воєнних роки після евакуації з Оріхова фахівцем з розвитку організації. Червоний Хрест – це добра школа благородства й відваги. Чого вартує лише загін швидкого реагування. Військовий вишкіл був значно розширений, жорсткіший, наближений до реальних ситуацій. Так, це було важко, немотивовані не проходили  до кінця, там потрібно було без примусу чітко вирішити для себе необхідність такої підготовки і віддаватися їй сповна». 

Порада від Максима тим, у кого армійська служба попереду: «Не бійтесь і не прагніть втекти вже  першого дня!  Без базового та спеціального фахового навчання ніхто  нікого нікуди не відправляє. Якщо у тебе освіта, певні професійні навички, ти опинишся там, де вони будуть найбільше  використані». Є у бійця вже своя думка і про дезертирство з війська: «У військовому підрозділі, куди прибуваєш на службу, ти самостійно береш відповідальність за своє майбутнє: є бажаючі податися в СЗЧ, поставивши крапку на багатьох речах, які перестають бути тобі доступними як члену суспільства. Так, є важкі моменти, - коли від втоми не стоїш на ногах, коли найбільше бажання хоч трішки поспати, але це епізоди, вони минають, тоді дивишся на все спокійніше. У мене, принаймні,  протягом служби жодного разу не виникала навіть думка про втечу». 

Стійкий характер, воля,  почуття обов’язку  - ці риси бійця відзначають командири, йому доручають відповідальні завдання. Його першого у підрозділі відправили у відпустку з упевненістю, що повернеться.

«Мої дівчата»

З любов’ю і ніжністю Максим говорить про своїх найдорожчих – маму  та бабусю. «Мої дівчата», - каже про них лагідно. Висококласна операційна сестра Ілона Лола та голова Пологівської районної організації Товариства Червоного Хреста з майже 40-річним стажем у цій сфері Людмила Калашникова, завжди були для юнака зразком порядності, людяності, відданості справі. Під  люблячим крилом родини він живе і зараз. На відстані почуття гострішають, набирають особливого змісту. Він сумує за ними, прагне подарувати несподівану радість. У день свого народження домовився з друзями, що вони привезуть його найдорожчим  «дівчатам» квіти і торт. Сюрприз удався! Мама отримала ще й зворушливі віршовані рядки від сина. 

«Ми його дуже любимо, він наша надія і опора, - каже Людмила Олександрівна. – Ніжний, турботливий, гарний, розумний, він нас шанував змалку. Пригадую, якось просидів до третьої години ночі, щоб зробити нам по квітці з бісеру на березневе свято. Ілона стриманіша, але я знаю, як пишається сином. У мене близько сльози, лише молитвою про нього зустрічаю і проводжаю кожен день».

Відпустка – ковток свободи, позитиву. Зустрічі з друзями, похід в басейн, мамина омріяна смажена картопля. Максим зізнався, що запорізькі ночі тепер стали для нього тривожнішими, ніж там, у військовій зоні. Тут лунає сирена і накриває тривожне очікування. Там свої звуки,  і про небезпеку ніхто не попереджає, вона завжди поруч. І стоять, щоб зупинити її, дорогі наші мужні хлопчики. Максим -  серед них. 

Ганна Кліковка