10 березня офіцери ДСНС евакуювали трьох мешканців Преображенської громади.

Серед них — 69-річну мешканку села Омельник Лідію Комарову. Жінку привезли в транзитний центр, де вона змогла відпочити від безкінечних вибухів. А через кілька днів рятувальники доставили  маломобільній жінці ходунки і крісло колісне, щоб вона могла пересуватися за межами своєї кімнати.

Привезли і невеличкі гостинці — щоб підтримати пані Лідію на новому місці.

“Сиділа вдома до останнього, - розповідає Лідія Прохорівна. - Гуманітарку давали, світло було. Думала, чого ото кудись їхати? Все ж надіялась, що буде якесь покращення.

Щороку садила город, вирощувала картоплю, інші овочі. Хоч я хвора, але сідала на стільчик і садила город.  Вдома у  погребі залишилися картопля, капуста, консервація. Курей тримала.

Але ситуація ставала щодалі складнішою. Моя хата стоїть недалеко біля школи. Коли КАБи на неї летіли, в хаті все ходором ходило.

Дрон попапв у вхідні двері, вибив їх. Другі пошкодила вибухова хвиля, коли бомби поруч впали. Центр села дуже побитий, хати які зруйновані, які погоріли. У селі нас залишалося небагато.

Діждалися, що пропали світло, зв’язок — місяць ми сиділи як печерні люди. Бачу, треба шукати порятунку. Звернулася до військових: “Давайте хай нас вивозять!”. Вони зателефонували до нашої старости Світлани Руденко. Мені сказали, коли бути готовою для виїзду.

З чотирьох ранку на сумках сиділа, чекала на хлопців. І рятувальники приїхали, дай, Боже, їм усім здоров’я!”.

Пані Лідія не втомлюється говорити слова подяки співробітникам ДСНС, які не тільки її привезли у Запоріжжя, а ще й подбали про доставку засобів пересування.

“Коли ми їхали, я розповіла водію, що в Новомиколаївці стоять мої ходунки і крісло колісне, їх виписала по програмі, мені положено. Кажу: “Як би їх забрати?”. А він мені: “Ми зробимо. Попросимо хлопців і привеземо вам”.

Які у нас в Україні рятувальники! Золоті люди! Дуже вдячна усім хлопцям, які подбали не тільки про мене, а й про речі, які мені дуже необхідні!"

Лідія Комарова багато років працювала в магазині завідуючою. Але не цуралася і іншої роботи, бо ж одна піднімала дітей. Чоловік трагічно загинув, коли вони жили на Кубані — потонув (його портрет тв інші фото  родини пані Лідія забрала з собою в евакуацію. - Авт).

З двома синами жінка повернулася в Україну, до мами. Сама їх виховувала. Лідія Прохорівна закінчила педучилище, то попрацювала і вихователькою в дитсадочку, а ще санітаркою в ветлікарні — каже, гроші заробляла де тільки могла.

Але життя так склалося, що близьких родичів у неї поруч не залишилося. Брат помер, племінник воює на Херсонщині.

Сини далеко від матері, на старості вона залишилася сама. Молодший, 40-річний, живе і працює в Тюмені, там зостався  після закінчення нафтогазового університету, має сім’ю, трьох дітей. Старший, йому 44 роки, мешкає в Севастополі, ходить у плавання.

Вони б, може, і забрали матір, але як? Сама Лідія Прохорівна каже, що хоче поїхати кудись подалі від вибухів, можливо, в Німеччину. Себе жінка обслуговує, проблема лише з пересуванням.

- Лідіє Прохорівно, як вам у транзитному центрі?

- Хоч одіспалася тут! Вдома було одне нервування — око смикалося, руки трусилися... А тут тихо, спокійно. Дуже вдячна рятувальникам, що вивезли мене з села, там вже було просто неможливо знаходитися!

Начальник Пологівського районного сектору цивільного захисту та превентивної діяльності ГУ ДСНС в Запорізькій області Юрій Голінько постійно бере участь в евакуаціях мешканців району. Останнім часом евакуації стали дуже небезпечними - Юрій Васильович чотири рази вже попадав під ворожі обстріли.

“Мені зателефонувала староста. Вирішено було, що ми рано вранці виїжджаємо по бабусю. Коли приїхали, в неї все було зібране.  Коли їхали, вона каже мені: “Прийшли ходунці і коляска, вони в Новомиколаївці, до Омельника так як і не доставили, як би забрати?”.

Я сказав: “Допоможемо”. Зателефонували керівнику з Новомиколаївки, він поїхав, забрав ці всі речі, привіз у Запоріжжя. Зробили людині приємно, вона буде знати, що не одна. А всі ми допомагаємо!

- Юрію Васильовичу, багато людей доводиться евакуювати  з Пологівського району? Ситуація ж значно ускладнилася останнім часом.

- Евакуація з населених пунктів проводиться розпорядженням голови Пологівської районної військової адміністрації, розпорядженням начальника міської військової адміністрації Оріхова, селищної Преображенської адміністрації.

Евакуювали людей з населених пунктів Широка Свобода, Червоний яр, Микільське, Вільнянка, Омельник. За весь час до 140-150 людей вивезли офіцери-рятувальники громад.

Люди все частіше звертаються, просять допомоги, щоб їх евакуювали в безпечні місця.

Хто їде до родичів, до дітей, хто приїжджає на транзитний пункт і там їх розселяють по гуртожитках. Надають також допомогу: і речі дають, і медикаменти, і оформляють карточки пенсійні, тому що здебільшого це люди похилого віку, яким далеко вже за 70 років.

Виїжджають чоловік, дружина, виїжджають сусіди. Вони коли тут усі бачаться, то обіймаються, питають про домівки, як там отой, чи виїхав?

Одного разу ми з Омельника приїхали о 6-й ранку, так тут така зустріч була! Одного дідуся вивозили, він питав: “Я ж там хоч не сам буду із свого села, там ще хтось буде з наших?”

Люди переживають, як в подальшому жити. В селі у них були городи, було своє житло. Вони хвилюються, як все складеться, чи зможуть прижитися.

Вже ж все по-другому: людина весь час на землі пропрацювала, а тут треба по  поверху ходити, та й туалет тут зазвичай не такий, як в селі...

Поки ми півтори години їдемо до Запоріжжя, вони про своє життя розповідають, про свої хвилювання  -  як складатиметься на новому місці... В дорозі багатьом хочеться спілкуватися.

- Вам зараз доводиться вмовляти людей виїжджати?

- Ще декілька місяців тому доводилось вмовляти. Але зараз не так. Зараз чуєш: “Ми збираємося і евакуюємося”. Чого рятувальники швидше реагують на всю евакуацію? Тому що в людини сьогодні прилетіло, розбило дім, немає де ночувати, немає де жити.

Ми збираємося і вранці вже  привозимо в Запоріжжя. Буває, за раз збирається 3-4 людини.

- Яка історія евакуації запам’яталася найбільше?

- З Гуляйполя повинні були забрати маму й сина. Вони вийшли десь о 2-й ночі, повинні бути прийти на блокпост. Коли ми під'їхали, син стоїть і майже плаче: йшли під обстрілом, котили речі свої на велосипеді, мама впала і вже йти не може.

Це потрібно було їхати в Гуляйполі під Спартак, де найбільш масивні обстріли. Прийняли рішення, що швидко їдемо, забираємо його маму. Скільки в нього було задоволення, що не кинули! Ну як можна було кинути? А велосипеди так, там залишились. Люди отак добираються..